Між Верховним Судом і районними: судова практика за кримінальними "журналістськими статтями"

Ілюстрація ІМІ

Інститут масової інформації продовжує огляди судової практики в кримінальних провадженнях щодо перешкоджання журналістській діяльності. Попередній виходив наприкінці 2023 року, тому нинішній охоплює майже весь грудень минулого року та перший квартал поточного, тобто з 5 грудня 2023 по 31 березня 2024 року.

Огляд стосується вироків за такими статтями Кримінального кодексу: 

• ч. 2 ст. 163 (“Порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв'язку або через комп'ютер”); 
• ст. 171 (“Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів”);
• ст. 345-1 (“Погроза або насильство щодо журналіста”); 
• ст. 347-1 (“Умисне знищення або пошкодження майна журналіста”);
• ст. 348-1 (“Посягання на життя журналіста”);
• ст. 349-1 (“Захоплення журналіста як заручника”). 

Дослідження проводилося через пошук у Єдиному державному реєстрі судових рішень.

Вироки за статтею 171 КК

Розпочнемо огляд з постанови Верховного Суду від 18 березня 2024 року, про яку ІМІ вже писав у новинах. Як повідомляв ІМІ, в Житомирі 19 серпня 2021-го охоронець приватних забудов на набережній річки Тетерів схопив дерев’яну палицю і почав виганяти журналіста Олександра Крижанівського та оператора, висловлюючи погрози й лаючись. Суди нижчих інстанцій визнали підсудного невинуватим за ч. 1 ст. 171, ч. 1 ст. 345-1 Кримінального кодексу з мотивів того, що він не знав про журналістський статус потерпілого.

Зокрема, підсудний (людина літнього віку) стверджував, що представлення потерпілого як “редактора” не сприйняв як посилання на статус керівника медіа, а вважав його редактором книжок. Верховний Суд погодився з такою позицією, вказуючи, що потерпілий не ідентифікував себе як журналіста. 

Від себе додамо, що таке ідентифікування (наприклад, жилет з написом “преса” чи бейдж із прескартою на одязі) не є обов’язком журналіста. Визначено лише обов’язок представлення себе як журналіста й показування посвідчення (п. 4 ч. 2 ст. 11-1 ЗУ “Про держпідтримку медіа, гарантії профдіяльності та соцзахист журналістів”). Але й ця норма була поширена на всіх журналістів лише нещодавно, тобто вже після подій, які стали підставою для кримінального провадження. 

Проте кримінальний процес вимагає чіткої доведеності провини, що охоплює обізнаність нападника про журналістський статус потерпілого. Зважаючи на те що Кримінальний кодекс згадує буквально “журналіста” без синонімів чи підвидів цієї професії, то рекомендуємо віддавати перевагу представленню саме “журналістом” у потенційно конфліктних ситуаціях, а не “редактором”, “оператором” тощо. З огляду на суть їхньої роботи з інформацією всі вони підпадають під широке поняття “журналіст” за приміткою до ст. 345-1 КК.

Трохи раніше Верховний Суд розглянув іншу справу, що теж потрапляла до нашого поля зору в попередніх моніторингах. Ідеться про постанову від 13 березня 2024 року, якою ВС призначив новий розгляд справи в апеляційній інстанції. Раніше суд першої інстанції (якого підтримала й апеляційна) визнав підсудного винним за ч. 1 ст. 171 КК та оштрафував на 850 грн. Йдеться про події на виборчій дільниці в Миколаєві ще у 2014 році. Підсудним є колишній член виборчої комісії, який, за твердженням сторони обвинувачення, штовхав журналістку “Корабелов.info” і вдарив її по ногах лавкою, вимагаючи, щоб вона припинила знімання. У касаційній скарзі засуджений стверджував, що прокурором і слідчим “було умисно знищено відеозапис до протоколу слідчого експерименту, проведеного на території школи, де була виборча дільниця, оскільки на цьому відеозаписі зафіксовано провокаційні дії потерпілої”. В підсудного була власна копія відеозапису слідчого експерименту, але суди нижчих інстанцій не погодилися дослідити її. Також він стверджував, що суд першої інстанції не допитав свідків захисту та не дослідив доказів, поданих цією стороною. Верховний Суд звернув увагу, що, на його думку, суд апеляційної інстанції не розглянув цей аспект у своєму рішенні.

Вироки місцевих судів

Вирок Камінь-Каширського районного суду Волинської області від 26 березня 2024 року, яким визнано винними двох осіб за ч. 1 ст. 171 КК. Йдеться про події, коли журналісти 1+1 та “Аверсу” навесні 2021-го прибули на пилораму – як стверджується, нелегальну, – але двоє чоловіків виштовхали їх за територію, а один з них вирвав із рук камеру й повернув її вже за територією пилорами. Про цей випадок ІМІ свого часу повідомляв у новинах.  

Підсудні стверджували, що не знали про журналістський статус осіб, які намагалися вести знімання, але суд зафіксував, що на мікрофоні було лого 1+1 і це спростовує доводи захисту. Також на дослідженому в судовому процесі відео зафіксовано, що журналісти представляються засудженим як представники медіа. Той аспект, що журналісти зайшли на огороджену територію підприємства через прогалину в паркані, а сторона захисту мотивувала виштовхування журналістів наявністю небезпечного обладнання – деревообробних верстатів, у судовому вироку по суті не був розглянутий. Обох засуджених оштрафовано на 850 грн кожного.

Києво-Святошинський районний суд Київської області своїм вироком від 4 березня 2024 року виправдав за ч. 3 ст. 171 КК України начальника поліцейського відділення. Йдеться про подію під час місцевих виборів 2020-го, коли поліцейський у цивільному вирвав з рук журналістки “КиївПост” камеру. Про це ІМІ також повідомляв. 

Суд установив, що у відповідний момент у журналістки не було із собою посвідчення, оскільки вона залишила його в приміщенні виборчкому та вийшла на вулицю, де й трапився інцидент. Вона стверджує, що представлялась усно, але допитана як свідок поліцейська стверджувала, що “особисто їй” потерпіла не повідомляла про свій статус. Також суд звернув увагу, що копії посвідчення журналістки в матеріалах справи не завірені, а найменування видавника посвідчення на одну літеру відрізняється від зазначеного в ньому. Йдеться про технічну помилку: офіційним найменуванням відповідного ТОВ було “Бізнесгрупп”, тобто з вдома “п” на російський лад, а в посвідченні ця назва була надрукована з однією літерою “п”. 

Тому копії посвідчення були визнані неприпустимими як докази. Суд згадав навіть про відсутність редакційного завдання (наявності якого насправді законодавство не вимагає) і вказав на неконкретизованість обвинуваченням складу злочину за ч. 3 ст. 171 КК, що, на думку суду, містить кілька таких складів. Посилання сторони потерпілої на перебування окремих допитаних свідків у службовому підпорядкуванні виправданого суд також сприйняв критично.

Вирок за статтею 345-1 КК

Вироком Вижницького районного суду Чернівецької області від 7 лютого 2024 року за  ст. 28 ч. 1, ст. 345-1 ч .2 КК України (заподіяння журналісту легких тілесних ушкоджень групою осіб) визнано винними двох підсудних. Потерпілим у справі проходив активіст громадської організації “Конституційно-правовий конгрес”, журналіст ТОВ “КПК інфо”, який 12 листопада 2021 року перебував біля річки Черемош у селі Іспас, де фіксував на камеру корчування пнів та завантаження лісодеревини. Після того як він заїхав на ділянку, виник конфлікт із кількома чоловіками, які, за твердженням журналіста, витягли його з авто та завдавали йому ударів.

Як приклад позитивної судової практики можна навести цитату з мотивувальної частини вироку: “Статус журналіста пов’язується з діяльністю, яка має ознаки, зазначені у примітці до статті 345-1 КК, а не займаною посадою…” Суд відкинув посилання сторони захисту про непоінформованість підсудних щодо журналістського статусу потерпілого й базував своє рішення на показах останнього, свідків та на наданих документах про журналістську діяльність. Суд звільнив засуджених від відбування призначеного основного покарання у вигляді позбавлення волі з випробуванням на два роки.

За ч. 2 ст. 163 за досліджуваний період вироків у справах, де потерпілими були б журналісти, не зафіксовано в реєстрі. Те саме стосується вироків за суто “журналістськими” статтями 347-1, 348-1 і 349-1.

Отже, статистично за останніх чотири місяці маємо три вироки судів першої інстанції та дві постанови Верховного Суду, рішень апеляційних судів не зафіксовано. Водночас два вироки першої інстанції виявились обвинувальними, а один – виправдувальним. Верховний Суд в одній з постанов підтвердив виправдання підсудного за “журналістською статтею”, а в іншій – відправив справу на новий розгляд в апеляцію після засудження підсудного судом першої інстанції, яке було підтверджене апеляційною.