За чотири роки повномасштабної війни Росія кілька разів перезбирала пояснення причин та цілей нападу на Україну. Словник змінювався, а от новий набір прийомів пропагандисти так і не спромоглися вигадати. Тому виправдання російської агресії втратили останню дещицю переконливості.
Основа виправдань російської агресії – це “нас змусили”. Росія нібито не розв’язала війну, а просто відреагувала на загрозу розширення НАТО на схід та кинулася “захищати Донбас”. Такі наративи Кремль “розганяв” задовго до початку повномасштабного вторгнення. Так само як і розповіді про “біолабораторії” та твердження, що “Україну створив Ленін”, а тепер владу “захопили нацисти”. До 2022 року пропагандисти створили ґрунт для того, щоб росіяни впевнилися, що “інакше було ніяк”, і не ставили запитань про причини нападу на Україну.
Механіка російської пропаганди також проста. Будь-який факт, що суперечить базовій картині, наприклад обстріли міст, руйнування інфраструктури, вбивства цивільних, або замовчують, або оголошують “постановкою”, або ж відповідальність за нього перекладають на Україну,
Коли факти настільки явні, що перевертати їх з ніг на голову стає важко, росіяни застосовують універсальну формулу – “не все так однозначно”.
Мовні трюки: “СВО” та “денацифікація”
Вигаданий Кремлем термін “СВО” – це ще одна облуда. Війну назвали “операцією”, щоб росіяни не зрозуміли масштабу й не відчували відповідальності. Це полегшило завдання з конструювання псевдореальності, де російська агресія не напад на Україну, а “вимушена” відповідь з нібито метою “захисту людей”. На додачу термін “операція” залишив простір для нескінченних пояснень, чому котрий рік “ще не кінець”.
Поряд з тим у підвалини кремлівської словесної еквілібристики було закладено визначення цілей вторгнення, озвучені диктатором Владіміром Путіним у зверненні 24 лютого 2022 року. Він заперечив, що має на меті окупацію, і заявив про намір “демілітаризації” та “денацифікації” України. Тобто використав максимально розмиті визначення. Цілей, сформульованих у такий спосіб, неможливо досягти в конкретні строки за чіткими параметрами. Тому ними зручно прикривати будь-яке нове виправдання: захоплення територій, мобілізацію, ескалацію та удари по інфраструктурі. Від самого початку повномасштабного вторгнення в основу пропагандистського супроводу закладено неоднозначні терміни, що дозволяють невпинно маніпулювати.
“Перевзування” російської пропаганди
Російська воєнна пропаганда – це конструктор, який раз у раз підганяють під події, що ламають початкові плани. Коли швидкої перемоги для росіян не сталося, акценти змістилися:
- з “визволення” – на “оборону Росії”;
- із “захисту Донбасу” – на боротьбу з НАТО;
- з “братів” – на “небезпечного ворога”.
Йдеться не про еволюцію ідей, а про підлаштування риторики до ситуації. Пропаганда обслуговує кремлівський режим і працює на його виживання. Вона намагається тримати росіян у тонусі, гасити незручні питання про ціну війни, знімати моральні бар’єри та нормалізувати насильство.
Тому 2024-го, на третьому році безрезультативної великої війни, російським пропагандистам довелося додати наратив про необхідність створення “буферної зони”. А на тлі відсутності помітних воєнних успіхів у 2025-му вони були змушені значно наростити “пояснювальну” компоненту і частіше повторювати наратив про “ворожий Захід”.
Скриншот ІМІ з телеграм-каналу Kotsnews
Ці завдання синхронно виконували великі медіа, тісно пов’язані з російською владою, та дрібніші пропагандисти зі своїми телеграм-каналами. “Пояснення” в телеграмі мали жорсткішу тональність, заходилися в ненависті та зривалися в істерику. Втім, транслювали той самий порядок денний, що й офіційна пропаганда – просторікували про “розкол” в Україні, “нелегітимність Зеленського”, “протистояння армії та влади”, а також скаржилися на “зовнішнє управління” та НАТО. Копіювання тих самих наративів вочевидь мало на меті створити для аудиторії ефект масового підтвердження.
2022 рік: ставка на “коротку операцію”
У 2022 році такі “цілі”, як “демілітаризація” та “денацифікація”, давали простір для маніпуляцій. Коли вичерпалися “переможні” заготовки перших днів вторгнення, будь-який крок можна було оголосити частиною плану, а будь-який провал пояснити тим, що “так і було задумано”. Це підтримувало самовпевненість росіян та їхні очікування, що Україна швидко зламається.
Тоді ж проявилися риси російської пропаганди, надто схожі на глибокий психічний розлад. Вона почала суперечити сама собі. Внутрішній аудиторії продавали “історичну справедливість” і “неминучість”, зовнішньому світу підсовували заперечення окупації та тези про “обмеженість” і “точковість”. Тобто одна й та сама війна мала видаватись і “місією”, і “тимчасовим заходом”. Втім, у сучасному цифровому світі важко було не помітити це роздвоєння особистості російського пропагандиста.
Україна вистояла, росіянам крах первинних планів швидко пояснили “жестом доброї волі” й стали будувати парадигму для пояснень затяжної війни. Пропаганда почала схилятися до визнання агресії, але водночас намагалася змалювати її “виправданою” та підмінювати причинно-наслідкові зв’язки – перекладала відповідальність на Україну. Крім того, з’явилися методички, що рекомендували пропагандистам обвинувачувати в усьому “колективний Захід”.
2023 рік: війна “з НАТО” й “перемовини”
У 2023-му російські пропагандисти вдалися до системного пояснення своїй аудиторії, куди поділася вся сила “другої армії світу”. Вони стали описувати війну як протистояння із Заходом чи НАТО, а Україну – як “несамостійну” та “керовану зовні”. У такій картині будь-яка невдача перестає бути програшем Україні й перетворюється на епізод “великої історичної битви”. Тут остаточно зникають дедлайни війни, розпочатої Росією.
Скриншот ІМІ із сайту “Силовые структуры”
Втім, російські пропагандисти, мабуть, ще не призвичаїлися до нової реальності й увійшли в період найглибшої нестабільності. Вони то переконували в наближенні перемоги, то впадали в розпач і паніку, а потім знову поверталися до переможної риторики. На тлі цього розпачу та протиставлення Росії всьому світові почали лунати погрози ядерною зброєю.
Паралельно з тим пропагандистські ресурси повідомляли: Путін під час зустрічі з воєнкорами в Кремлі заявив, що “ситуація змінюється” і разом з нею можуть змінюватися “цілі й завдання”.
Ближче до кінця року пропагандисти стали напологеливо прикривати брак реальних досягнень російської армії масовістю згадок про неминучість “поразки України”, фактично здійснюючи психологічну операцію для внутрішньої аудиторії. У грудні 2023-го наратив став найвживанішим.
На довершення плутанини російська пропаганда стала припускати доречність перемовин, але заперечуючи можливість будь-яких поступок з боку агресора. Тобто подаючи переговори не як пошук компромісу, а як спосіб зафіксувати російські вимоги.
Всі ці кульбіти пропаганди мали свій ефект – росіян привчили, що “завдання можуть уточнюватися”, наративи можуть змінюватися на протилежні ледве не щодня, але війна затягнеться на довше, ніж вони думали.
2024 рік: вигадки на ходу і “санітарна зона”
У 2024 році російські пропагандисти намагалися легітимізувати чергове коло ескалації. І на цьому тлі довели до свідомості росіян, що загарбницькі апетити Кремля вщухли. Звісно, не напряму, а з виглядом, ніби нічого не змінилось і так було задумано від початку. Російська пропаганда стала педалювати тему необхідності створення “буферної зони” на кордоні з Україною як нібито відповідь на удари по території РФ та операцію українських Сил оборони в Курській області.
Водночас пропагандисти зосереджуються на точкових цілях і вигадують їх на ходу. Загалом вони продовжують діяти за схемою попереднього року, коли “зльоти” й “падіння” регулярно змінюють одне одного.
Під час наступу на Харківщину в травні 2024 року ейфорія від мінімальних просувань російської армії й оголошення “вирішальних битв”, змінюється на виправдання провалів російської армії і ядерних погроз. Водночас рупори Кремля намагалися видаватися переконливими, навіть коли реальність не давала “переможної картинки”. Тобто якщо результат не був схожий на перемогу, вони змінювали формулювання цілей та параметрів перемоги. У цей період твердження про “успіхи” армії РФ у “вирішальних битвах” становили близько третини всіх матеріалів з ворожими наративами про Україну.
Наративи російської пропаганди
Пропагандисти прислужилися режиму і в іншому аспекті – в його черговій спробі легітимізуватися. Вони доклали зусиль, щоб прив’язати “цілі” агресії проти України до російської бутафорної демократії. Прокремлівські ресурси, граючи у “вибори” Путіна, лякали росіян образом ворога, який хоче їх зірвати, та пояснювали війною необхідність “єднання”. Зрештою, пропагандисти намалювали дещо дивне замкнене коло: війна необхідна, щоб були “вибори”, а вони потрібні, бо є війна.
2025–2026 роки: “цілі” вже не ті
У 2025 році російські пропагандисти намагалися надалі просувати свою крикливу переможну риторику і наполягати, що “цілі” незмінні. Але тепер “успіх” вони почали вимірювати “зонами”, селами, іноді просто метрами та “виснаженням ЗСУ”.
З виникненням переговорного треку, ініційованого новою адміністрацією США, Росія та її пропагандисти отримали додаткові майданчики й приводи для агресивного просування своїх вигадок ультиматумів: відмова України від курсу на НАТО, вихід української армії з чотирьох областей, які РФ оголосила своїми, розширення “буферної зони” в прикордонних районах. Тобто визначення російських “цілей” втратило розмитий ідеологічний складник у вигляді “денацифікації” та отримало територіальні контури.
Скриншот ІМІ з телеграм-каналу Захара Прилєпіна
Але це не змінило головної методики російської пропаганди – перевертання реальності з ніг на голову. На тлі масованих ударів по Україні, особливо цинічних на початку 2026 року, росіяни розповідають, що хочуть завершення війни. Самі удари по енергетиці вони визнають, але цивільний характер зруйнованих об’єктів заперечують, усе оголошують “військовим”, наслідки для людей замовчують. У таких випадках російські пропагандисти вдаються до сухішої технічної мови. Не тому, що поважають факти, а тому, що так простіше приховати справжню мету – терор.
Образ українців: від “братів” до страху й ненависті
На початку повномасштабного вторгнення в Україну значна частина російського пропагандистського продукту була побудована на припущенні, що “братній народ” втомився бути українцями й не чинитиме системного спротиву. З часом, коли такі сподівання не виправдалися, тон змінився. Основним дискурсом кремлівських пропагандистів стала дегуманізація через знеособлення, приписування жорстокості та виправдання насильства, щоб аудиторія легше приймала ідею зачищень і масових убивств.
Ще 2023 року прокремлівські телеграм-канали й медіа намагалися фокусувати ненависть на українській владі. Саме до неї застосовували ярлик “неонацистів”. Решта громадян України в риториці російських пропагандистів були відокремленими від представників влади.
Скриншот ІМІ матеріалу з пропагандистського сайту “РИА”
Але вже у 2024-му російські медіа стали системно будувати образ українців на демонізації та геноцидній риториці, підмінювати людей типажами, на яких зручно скидати провину за війну. Показово, що навіть словосполучення “братній народ” у Z-середовищі поступово втратило пряме значення і набуло конотації на межі іронічності та агресивності.
Незмінні прийоми російської пропаганди
Попри метушню російської пропаганди протягом років великої війни проти України, конструкція самовиправдання агресора лишається незмінною. Вона тримається на кількох стабільних прийомах:
- Насамперед, моральна інверсія: Росію подають як сторону, яка нібито вимушена, а Україну – як начебто винну в наслідках.
- Ще один прийом – перекваліфікація: цивільне оголошують військовим і докази підмінюють порожніми заявами.
- Далі – туман невизначеності: очевидні злочини розмиваються до трактувань та інтерпретацій. Зрештою, дегуманізація, що забезпечує відсутність емпатії та живить жагу росіян до насильства.
Ці прийоми працюють комплексно. Спершу жертву позбавляють права на співчуття, потім знімають потребу в доказах, а далі переводять розмову в режим сумнівів. Тобто протягом років війни Росії проти України змінюється словник пропаганди, але не набір прийомів. Він однаково зручний і для “денацифікації”, і для “санітарної зони”, і для виправдання терору проти цивільних.
Але робота російських пропагандистів за незмінним шаблоном свідчить про їхній інертний підхід до своєї справи. У довготривалій перспективі їхні прийоми застарівають, маніпулятивність стає очевидною, а пропаганда – непереконливою.
