Зараз левову частку новин займають місцеві політичні – представниця ІМІ на Полтавщині

Із представницею ІМІ в Полтавській області, журналісткою Надією Кучер говоримо про роботу полтавських медіа після повномасштабного вторгнення,  комунікацію з владою та правоохоронними органами та роботу полтавського медіахабу ІМІ "Медіабаза".

– Як для вас почалося 24 лютого і як змінилася ваша робота?

– За певний час до цієї дати я і мої колеги розуміли, що щось станеться. У якому це буде форматі, коли і як це все відбуватиметься, ми, звісно, не знали і не розуміли. Але були трохи готові до всіх сценаріїв. І, коли стався ранок 24 лютого, ми зайшли в новини й зрозуміли, що сталося найстрашніше, що могло статися, – війна. Було в мене особисто заціпеніння. З одного боку, я розуміла, що це сталося і це, мабуть, мало статися. Можливо, цього не можна було уникнути. Таке було відчуття. Годину або трохи більше я була в заціпенінні й узагалі нічого не могла робити. Попри свій журналістський досвід я не могла зібрати себе докупи, скоординуватися. У паніці телефонувала своїм журналістам, радилася, що ми робитимемо, писатимемо, ставитимемо на сайт. А самій важко було зібратись і почати щось робити.

– Що у вашому місті відбувалося 24 лютого і саме серед ваших колег? Чи згуртували вас ці події?

– Було трохи паніки. Не всі розуміли, як правильно діяти, але всі розуміли, що треба діяти. Треба не припиняти писати новини, а одразу було дуже багато новин, були сотні телефонних дзвінків депутатам, посадовцям. Якщо говорити про мою редакцію, у якій я працюю, то за певний період до того, як це сталося, ми напрацювали певний алгоритм, за яким працюватимемо в тому чи іншому випадку. Ми навіть пропрацьовували варіант, як підтримуватимемо сайт, якщо практично всі ми виїдемо з Полтави. Ми не відкидали, що може статись і такий варіант. Усі журналісти чітко знали, що їм потрібно робити, як вони це робитимуть. Тобто я не можу сказати, що була велика паніка, але було страшно.

– Що в місті відбувалося? У вас же специфічний міський голова, не дуже відкритий до журналістів.

– Ми до цього абсолютно звикли й навіть не знаємо, що з цим робити, хто нам з цим допоможе. Ми самі собі намагаємося допомогти. Третю каденцію міського голови Олександра Мамая ми намагаємося вибудувати з ним співпрацю, комунікацію і взагалі якусь адекватність із його боку як до посадовця, який очолює місто. Я маю на увазі адекватність щодо того, що в місті відбувається, які процеси він створює. У перші кілька днів з 24 лютого міський голова не виходив на зв’язок. Було затишшя. Ми розуміли, чому це відбувається, тому що він друг Киви [Ілля Кива – народний депутат від ОПЗЖ, підозрюваний в державній зраді та публічних закликах до зміни меж території України], який, ми знаємо, де зараз. Було таке враження, знаєте, ніби в нас є мер на папері, але в перші дні, тиждень його немає. Люди не знали, що робити, як себе поводити. Міський голова не виходив до громади й абсолютно нічого не говорив. Журналісти почали штурмувати робочий чат пресслужби й питати, де мер, чи він виїхав, чи є в місті, що відбувається, можливо буде якесь пояснення. До прикладу, мер Львова говорив з людьми, на Полтавщині в районах голови громад виходили, спілкувалися, обговорювали, розповідали, що треба набрати води, запастися продуктами, адже було незрозуміло, що буде далі, але ми готуємося. Були такі повідомлення. Від міського голови таких повідомлень ми не отримували. І лише після того, як журналісти масово закидали повідомленнями й дзвінками пресслужбу, міський голова записав відеозаспокоєння, але питання: де ти був, шановний міський голово, тиждень щонайменше? Таке враження, що місто борсалося саме по собі – “якось воно буде”.

Геть протилежна ситуація була із комунікацією з обласною владою: там одразу виходили до людей, пояснювали, заспокоювали, давали пресконференції, активно повідомляли про ситуацію на сторінках у соцмережах. Журналісти задоволені цією комунікацією. 

– Надю, можливо, у вас є якась інсайдерська інформація з міськради щодо того, чому так дивно поводився очільник міста?

– Була неофіційна інформація про те, що нібито міський голова виїхав з Полтави, але вона не підтвердилася. Можливо, він дійсно на деякий час виїжджав, але ми знаємо, що в Полтаві в нього є великий маєток, у нього в Полтаві вся родина. Родина не виїхала: станом на зараз усі тут. Тобто ми не можемо зрозуміти, чому була мовчанка і чи дійсно міський голова тікав з міста, але є неофіційне таке припущення. Але ще раз підкреслюю, воно ніяк не підтвердилося.

– Якщо говорити не тільки про міськраду, а й про різні служби, які мали б виконувати посилено свої обов’язки в тій ситуації, яка склалася, – яка з ними була комунікація? Чи відкритішими стали пресслужби?

– Із того, що я спостерігаю, з перших днів повномасштабного вторгнення і загалом за цей рік кардинально ніяких змін у комунікації будь-яких структур у нас не відбулося. Тобто, якщо у нас була нормально налагоджена комунікація з обласною владою, вона такою якісною і повноцінною залишилася. Такою ж у нас була комунікація з різними структурами – ДСНС, Нацполіцією, прокуратурою, СБУ. Єдиний нюанс – СБУ і була малоконтактною. Там пресслужба відповідає, у принципі, коли їм потрібно або коли ми їх дуже дістанемо запитаннями, якщо щось стається резонансне. Тоді вони збирають пресконференцію або дають коментарі телефоном.

– Як змінилася медіаспільнота після повномасштабного вторгнення, чи згуртувалися колеги? 

– Війна змінила всіх і медійників, зокрема. У Полтаві була така невидима, прозора конкуренція між онлайн-виданнями. Я маю на увазі, хто перший публікує інформацію. Колеги відстежували: “Ага, той сайт дав інформацію на дві хвилини раніше – потрібно їх переплюнути”. Була конкуренція з оперативності. Це раніше, до війни. Була конкуренція щодо тем: які теми журналісти висвітлюють і хто взагалі взяв цю тему. Якщо якийсь сайт перший висвітлює соціально-політичний скандал, то інші видання намагалися не братися за цю тему, щоб не перебивати, як у нас це називається, “теми від інших”. Шукали якісь свої читабельні матеріали.

А після повномасштабного вторгнення, коли деякі редакції через відсутність фінансування змушені були з’їхати зі своїх офісів, ми почали всі гуртуватися. Це була відчутна медіаконсолідація. Відчувалася підтримка колег: “Ага, тобі потрібне зарядне? Може, тобі потрібен павербанк? Хочете, приходьте до нашої редакції – у нас є два вільні столи”. Пам'ятаю, з перших днів війни ми на телеканалі PTV разом з колегами почали звозити туди від Інституту масової інформації бронежилети. У листопаді в нас офіційно стартувала Медіабаза. Вона стартувала офіційно в листопаді в десяти регіонах, але в нас у Полтаві вона неофіційно працює з першого тижня повномасштабного вторгнення. Це підвальне приміщення, яке ми, журналісти, використовували для того, щоб безпечно працювати, адже під час перших повітряних тривог була паніка й ми не розуміли, чим вони закінчаться, як діяти. Тож ми там збиралися, працювали, звозили туди перші бронежилети, перші павербанки, користувалися цим і взагалі збиралися для того, щоб побути разом, усіма редакціями, поговорити, як нам краще діяти, обмінювалися думками, переживаннями. Було потрібне банальне спілкування. І ми в такий спосіб заспокоювалися.

Протягом року Полтавщина була гуманітарним тилом і для переселенців, і для журналістів, які проїжджають через Полтаву або просто приїжджають до Полтави.

– Надю, чи багато колег-журналістів обрали Полтаву для релокації?

– На початку березня кілька журналістів звертались, але вони, наскільки я розумію, не залишилися жити в Полтаві, вони були проїздом. Щодо місцевих журналісток, то дві звільнилися з видань, у яких працювали, і виїхали за кордон.

– Чи багато медіа закрилося після повномасштабного вторгнення?

– У перші тижні війни була незрозуміла ситуація і тимчасово закривалися кілька газет – у Полтаві й у Кременчуці. Але це було вимушено, адже вони друкувалися в Харкові. Харків інтенсивно обстрілювали і, на жаль, продовжують обстрілювати, друкарні закривалися, деякі виїжджали. У перші тижні були проблеми з друком і, зокрема, з пошуком газетного паперу для друку. І також була проблема з логістикою Укрпошти. За кілька тижнів, місяців все це “втряслося”, проблеми розв'язалися, але дві газети закрились остаточно. У червні закрився “Гадяцький вісник”. Спочатку власники планували закрити газету і перейти повністю в онлайн-формат. У принципі, так і сталося, але не зовсім так. Газету продали, вона має нових власників, але друком не виходить. Тобто юридично вона існує, але фактично не друкується. У листопаді закрилася газета “Козельщинські вісті”. Не виходять друком, у них немає коштів. Онлайн-медіа продовжують працювати. Єдиний нюанс – зменшили кількість новин.

– Наскільки тема війни присутня в медіа Полтавщини? До прикладу, в останні два місяці.

– В останні два місяці, за моїми спостереженнями, рідше, ніж у перші пів року війни. Зараз левову частку новин займають місцеві політичні.

– Ого!

– Так, у нас постійні скандали з міською радою, постійне протистояння міської і обласної влади. Зараз варимося в котлі новин, які стосуються зборів підписів за створення в Полтаві військової адміністрації і усунення міського голови від керування містом. Про це навіть була петиція на сайті президента. Тобто переважно новини стосуються діяльності міської та обласної рад. 

Я хочу наголосити, що тему війни не полишають: частіше за все пишуть про поховання Героїв, захисників з Полтавщини, які загинули, історії про переселенців, які, наприклад, переїхали до Полтави.

– На вашу думку, зменшення новин про війну – це природне явище чи тривожний сигнал?

–- Мені здається, у Полтаві і люди, і журналісти дещо заспокоїлися, звиклися з думкою, що Полтава, як у нас постійно просувають цю тезу, – надійний гуманітарний тил. Також у розмові буквально нещодавно журналісти мені говорили, що вони стежать за статистикою переглядів новин і бачать, що люди хочуть позитивних новин. Люди дещо втомилися читати про постійні втрати, негатив і хочуть читати позитивні новини. І сайти хочуть відповідати запитам читача і давати нейтральніші новини. Більшість сайтів намагається тримати баланс, але він усе одно йде з ухилом на місцеві новини.

– Надю, у вас на початку вторгнення були якісь телеграм-канали на кшталт “Полтава Z”?

– Було кілька, але вони моментально зникали. Таких, щоб “розкручених”, – ні. Було кілька спроб. Ми їх знаходили з колегами, але вони були незрозумілі, анонімні. Ми навіть не змогли вирахувати, кому вони належать. Там було 28 підписників, максимум 40. Але періодично в коментарях на таких розкручених телеграм-каналах, як “Труха Полтава” або “Оху*нная Полтава”, спостерігалися дописи із сепаратистськими нахилами, на підтримку Росії, але адміни дуже швидко їх підчищали.

У нас тривають DDoS-атаки на онлайн-медіа, блокування сторінок у соцмережах. Боти масово скаржаться на дописи. Останній випадок – виданню “Полтавська хвиля” Facebook заблокував статтю про українського захисника, який коригує артилерію. 

– Як ви створювали Медіабазу? Ви ж мали знайти десь приміщення.

– Я б сказала так, Медіабаза сталася в Полтаві ще рік тому сама по собі за підтримки Інституту масової інформації. Приміщення було. Це підвальне приміщення, куди ми журналісти мали доступ, мали змогу там зустрітися, поговорити про те, що нам робити далі. Це приміщення нам надали колеги. З міркувань безпеки не говоритиму, де це розташоване. Ми не афішуємо публічно адресу. Вся комунікація відбувається через мій телеграм-канал, через мій Facebook. Пишуть журналісти, які хочуть скористатися послугами.

– Чому така обережність?

– Ми розуміємо, що ми не Харків, не інший регіон, де журналістам менш комфортно працювати, ніж нам у Полтаві, – та все одно ми для себе визначили, що ми дотримуватимемося безпекових базових норм. Ми не хочемо, щоб нам вибивали двері люди, які, як ми припускаємо, могли б приходити з якимось претензіями. Хоча в нас у Полтаві немає відвертих настроїв та демонстрацій проросійських наративів. Проте ми знаємо, що все одно воно є в глибокому підпіллі, тому що час від часу в коментарях “проривається”, у телеграм-каналах, соцмережах. СБУ постійно публікує якісь новини, що виявили людей, які просували проросійські наративи. Ми не хочемо говорити про це офіційно, бо ми – за безпеку. 

– Які послуги можна отримати в Медіабазі, як довго там можна перебувати?

– Якщо в інших регіонах Медіабази стартували в листопаді, то ми теж у листопаді стартували офіційно, але насправді ми стартували ще в перший тиждень повномасштабної війни. У нас уже було те підвальне приміщення, яке ми підлаштували під наші потреби, поставили столи, зібрали з колегами кілька комп’ютерів. Хтось приходив зі своїм комп’ютером. Стояв і “черговий” комп’ютер. Згодом завдяки ІМІ я змогла завести до Полтави бронежилети, аптечки. Все це на той момент практично моментально розібрали журналісти, які висвітлювали війну. Зараз за потреби ми можемо облаштувати і 20 робочих місць. Практично щодня в нас працює кілька журналістів. Ми вирішили, що можемо підлаштовуватися під потреби колег. Наприклад, з 8.00 і до кінця робочого дня. За потреби журналісти можуть написати або мені, або моєму помічнику і працювати пізно вночі. Або, наприклад, повертаючись із потяга через Полтаву чи взагалі в Полтаву, у нас можна і вночі працювати, у нас можна і переночувати, якщо треба.

Наостанок я б хотіла зазначити, що зараз велика проблема і не тільки в Полтавській області – фінансування видань. Проблема виникла через те, що зменшилася кількість рекламодавців. Частково, кажуть журналісти, повертаються рекламодавці, але все одно цього замало, щоб утримувати редакції. Звісно, що онлайн-медіа активно подаються на якісь грантові програми, користуються цими можливостями. Але велика проблема з районними газетами. Знайти фінансування для друкованих газет зараз дуже складно. В Україні, наскільки я знаю, лише одна організація займається залученням різної допомоги для друкованих видань. Але, наскільки я знаю, це лише для членів цієї організації. Тобто не всі газети можуть скористатися такою допомогою. Я закликаю районні видання переходити в онлайн-формати, тому що друкувати газету зараз велика розкіш, а онлайн-формат допоможе зберегти колектив, якщо працювати над його реалізацією.