ГАРЯЧА ЛІНІЯ
на зв’язку 24 години
Залиште свої дані
і ми зв’яжемося з вами
дякуємо за звернення

Або ж зв’яжіться з нами:

info@imi.org.ua

050 447 70 63

Підтримати ІМІПодай скаргу

В Україні вже є законодавство і механізми щодо протидії дезінформації: заради чого колотнеча?

07.02.2020, 16:30
Алі Сафаров
Фото – tr.deborahnormansoprano.com
Фото – tr.deborahnormansoprano.com

Різноманітні гілки влади (як народні депутати, так і органи виконавчої влади) останнім часом активно розробляють проєкти законів, спрямовані, на їхню думку, на запобігання поширенню дезінформації в українському суспільстві й убезпечення суспільства від хибних рішень, ухвалених унаслідок поширення такої інформації. Посадовці обґрунтовують таке розроблення тим, що нібито в чинному законодавстві України немає процедур реагування на поширення дезінформації.

Однак таке твердження з боку посадовців є якраз прикладом дезінформації, тобто неповної інформації із суспільно важливих питань, поширення якої може призвести до хибних рішень.

Насправді чинне законодавство України передбачає реагування на поширення дезінформації, просто не використовує самого слова "дезінформація". Проте в законодавстві прописано процедури реагування на поширення неправдивої і недостовірної інформації. Причому реагування розділено на три рівні, залежно від ступеня суспільної небезпеки поширення такої інформації.

Перший рівень – це цивільно-правова відповідальність. Відповідно до частини четвертої статті 32 Конституції України, кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріального і морального збитку, завданого збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації. Більш детально процедуру спростування, відповіді і припинення поширення шкідливої інформації про фізичну особу розкрито в положеннях Цивільного кодексу України, Законі України "Про інформацію" тощо. Зокрема, стаття 278 Цивільного кодексу України надає суду право заборонити поширення такої шкідливої інформації в газеті, книзі, кінофільмі, теле-, радіопередачі тощо, заборонити (припинити) їхнє розповсюдження до усунення цього порушення, а якщо усунення порушення неможливе – вилучити наклад газети, книги тощо для його знищення. Реалізація зазначеного права має широку судову практику, яка, зокрема, враховує прецедентні рішення Європейського суду з прав людини, намагаючись знайти баланс між реалізацією права на свободу слова і запобіганням такій реалізації на шкоду законим інтересам, правам і свободам фізичних і юридичних осіб.

Таким чином, у разі поширення неправдивої, недостовірної, перекрученої інформації щодо фізичних, юридичних осіб (зокрема, органів державної влади, їхніх посадових осіб, їх дій тощо) чинне законодавство України передбачає реагування у вигляді спростування, відповіді, відшкодування завданої шкоди, а в деяких випадках – вилучення накладу газети, журналу тощо за рішенням суду. Окремо треба зазначити, що ця процедура реагування стосується будь-якого способу поширення інформації, незалежно від того, чи поширюється вона через зареєстроване ЗМІ чи в інтернеті за допомогою соцмереж тощо.

Другий рівень реагування – адміністративна відповідальність. Насамперед це стосується телебачення і радіомовлення, щодо яких існують спеціальні процедури державного контролю, виписані в Законі України "Про телебачення і радіомовлення". Зокрема, стаття 7 цього закону містить для  телерадіоорганізацій низку обмежень у діяльності.

Не припускається використання телерадіоорганізацій для:

  • поширення відомостей, що становлять державну таємницю, або іншої інформації, яка охороняється законом;
  • закликів до насильницької зміни конституційного ладу України;
  • закликів до розв’язування агресивної війни або її пропаганди та/або розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті;
  • необґрунтованого показу насильства;
  • пропаганди винятковості, зверхності або неповноцінності осіб за ознаками їхніх релігійних переконань, ідеології, належності до тієї чи іншої нації або раси, фізичного або майнового стану, соціального походження;
  • трансляції програм та передач, у яких телеглядачам та/або радіослухачам надаються послуги з ворожіння, а також платні послуги у сфері народної та/або нетрадиційної медицини;
  • трансляції програм або їхніх відеосюжетів, які можуть завдати шкоди фізичному, психічному чи моральному розвитку дітей та підлітків, якщо вони мають змогу їх дивитися;
  • трансляції телепередач, виготовлених після 1 серпня 1991 року, що містять популяризацію або пропаганду органів держави-агресора та їхніх окремих дій, виправдовують чи визнають правомірною окупацію території України. Для цілей застосування цієї норми використовуються визначення та критерії, встановлені Законом України "Про кінематографію";
  • трансляції аудіовізуальних творів (фільмів, телепередач, крім інформаційних та інформаційно-аналітичних телепередач), одним з учасників яких є особа, занесена до Переліку осіб, що створюють загрозу національній безпеці, оприлюдненому на вебсайті центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування державної політики у сферах культури та мистецтв. Водночас учасником аудіовізуального твору вважається фізична особа, яка брала участь у його створенні під власним ім’ям (псевдонімом) або як виконавець будь-якої ролі, виконавець музичного твору, що використовується в аудіовізуальному творі, автор сценарію та/або текстів чи діалогів, режисер-постановник, продюсер;
  • розповсюдження і реклами порнографічних матеріалів та предметів;
  • пропаганди наркотичних засобів, психотропних речовин з будь-якою метою їхнього застосування;
  • поширення інформації, яка порушує законні права та інтереси фізичних і юридичних осіб, зазіхає на честь і гідність особи;
  • інших вчинків, за якими настає кримінальна відповідальність.

Закон містить також положення, спрямовані на захист прав телеглядачів і радіослухачів, прав неповнолітніх, суспільної моралі тощо. Відповідно до статті 71 цього закону, відповідають за порушення законодавства про телебачення і радіомовлення телерадіоорганізації, провайдери програмної послуги, їхні керівники та працівники, інші суб’єкти господарської діяльності, посадовці органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Відповідно до частини шостої статті 72 цього закону, Національна рада може застосовувати до телерадіоорганізацій та провайдерів програмної послуги такі санкції:

  • оголошення попередження;
  • стягнення штрафу;
  • анулювання ліцензії на підставі рішення суду за позовом Національної ради.

Обмеження передбачаються також щодо друкованих засобів масової інформації та інформаційних агентств. Зокрема, відповідно до статей 3, 18 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", суд має право заборонити випуск друкованого видання, якщо воно використовується для:

  • закликів до захоплення влади, насильницької зміни конституційного ладу або територіальної цілісності України;
  • пропаганди війни, насильства та жорстокості;
  • розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі;
  • розповсюдження порнографії, а також для вчинення терористичних актів та інших кримінально караних діянь;
  • пропаганди комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів та їхньої символіки;
  • популяризації або пропаганди держави-агресора та її органів влади, представників органів влади держави-агресора та їхніх дій, що створюють позитивний образ держави-агресора, виправдовують чи визнають правомірною окупацію території України;
  • втручання в особисте і сімейне життя особи, крім випадків, передбачених законом;
  • заподіяння шкоди честі і гідності особи;
  • розголошення будь-якої інформації, яка може призвести до вказання на особу неповнолітнього правопорушника без його згоди і згоди його законного представника.

Окрім адміністративної відповідальності для юридичних осіб – засобів масової інформації, передбачено адміністративну відповідальність, відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення, для окремих фізичних осіб. Наприклад, згідно зі статтею 173-1 КпАП, поширення неправдивих чуток, що можуть спричинити паніку серед населення або порушення громадського порядку, незалежно від способу такого поширення (усно, через соцмережі в інтернеті, за допомогою розвішування інформації в громадських місцях тощо), призводить до накладення штрафу від десяти до п'ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправних робіт на строк до одного місяця з відрахуванням 20% заробітку.

Третій, найвищий рівень реагування – кримінальна відповідальність за поширення інформації (незалежно від її правдивості або неправдивості), яка має на меті заподіяння шкоди суспільству загалом. Зокрема, Кримінальний кодекс України встановлює відповідальність фізичних осіб (незалежно від їхнього статусу, громадянства, способу поширення інформації на невизначене коло осіб) за публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення державної влади, а також розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій (ст. 109 ККУ). Причому в разі, якщо такі заклики поширюються організованою групою (зокрема, за допомогою "ботоферми") або з використанням засобів масової інформації, покарання є більш суворим. Кримінальний кодекс України встановлює відповідальність за заклики до зміни меж території або державного кордону на порушення порядку, встановленого Конституцією, надання іноземній державі, іноземній організації або їхнім представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України, зокрема інформаційної. Кримінальний кодекс передбачає відповідальність і за інші види поширення дезінформації або суспільно шкідливої інформації: наприклад, свідомо неправдиве повідомлення про підготування вибуху, підпалу або решту дій, які загрожують загибеллю людей чи іншими тяжкими наслідками (ст. 250), порушення недоторканності приватного життя (ст. 182 ККУ), розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) (ст. 168), розголошення комерційної або банківської таємниці (ст. 232) тощо.

Таким чином, наявне станом на початок лютого 2020 року законодавство України вже передбачає всі необхідні і достатні засоби реагування з боку державних органів на поширення дезінформації як явища, без створення додаткових наглядових органів, без створення додаткових організацій, що фінансуються з державного бюджету, без створення додаткових обмежень для свободи слова в Україні. Те, що часто уповноважені державою посадові особи не використовують передбачених законом правових механізмів, не вирішиться ухваленням нового закону. Ця проблема може бути вирішена лише через навчання відповідних посадовців і притягнення їх до відповідальності за бездіяльність у випадках, коли вони були зобов’язані вжити певних заходів.

Сподобалася стаття? Допоможи нам бути ще крутішими!