Коли ти добре працюєш, ти сильно і страждаєш. Особливо якщо перебуваєш у юридичній площині рф – журналістка

Фото – фейсбук Олександри Єфименко

Олександра Єфименко – кримська журналістка, яка співпрацює з низкою українських медіа. У січні вона повідомила, що через тиск російських окупантів тимчасово змушена відмовитися від відряджень на півострів. Натомість вона уважно стежить за життям на півострові та за тим, що відбувається в тамтешньому медіапросторі. З нею говоримо про те, як змінились умови роботи її колег після 24 лютого та про “стандарти” місцевих пропагандистів.

Олександро, ви тривалий час працювали в окупованому Криму, а як зараз – стежите і маєте певну інформацію про те, що там відбувається після 24 лютого?

Думаю, варто почати не з 24 лютого 2022 року, а з 2014 року, коли відбулась окупація Криму силами російської федерації. Відверто кажучи, після цього в Криму стало важко працювати журналістам. Я маю на увазі, незалежним журналістам. Ми зараз не говоримо про російських. Я навіть не можу їх назвати колегами. Вони, скоріш за все, пропагандисти й співці провладної повістки, проросійської. А я кажу саме про незалежну журналістику. Тож від початку окупації Криму працювати там незалежним журналістам ставало дедалі важче. Починаючи з того, що, до прикладу, українські та міжнародні редакції не могли отримати, скажімо так, “офіційних” документів, які б дозволяли їм працювати там. 

“За новими законами рф журналісти, які звикли називати речі своїми іменами, мають реальний шанс сісти”

Наприклад, російське МЗС не відповідало нам на наші запити, коли ми подавали запит, щоб працювати там з українськими прескартками або від якихось міжнародних незалежних редакцій. Вони просто не відповідали. Ми мали вдаватися до якихось історій, щоб потрапити до Криму, у тепер уже російські суди. Бо, незважаючи на те що Крим – територія України, суди там російські, судді там російські (або приїхали з російської федерації, або перейшли на бік окупаційної влади). Щоб потрапити до суду на будь-який процес, потрібно було вдаватися до деяких хитрощів.

Там було важко працювати всі ці вісім років. Після 24 лютого стало ще важче, тому що в російському законодавстві з'явилося декілька наріжних законів, як-от про фейки й закон про дискредитацію російської армії. І журналісти, які звикли називати речі своїми іменами – окупацію окупацією, війну війною, – мають реальний шанс сісти й не просто отримати адміністративну статтю, а цілком реальний термін на кілька років. Тому я добре розумію своїх колег, які зараз залишаються і працюють там. Їх небагато. Здебільшого це громадянські журналісти, але, зокрема, і професійні журналісти залишаються зараз у Криму. Вони працюють виключно анонімно або під псевдонімами, і я можу зрозуміти своїх колег, які стали давати менше інформації з Криму.

Наприклад, найпростіше фотографування чогось у Криму може бути сприйняте як фіксація військової техніки, тому що Крим зараз набитий цією військовою технікою і російськими військовими. Тому під час перевірки телефона, фотоапарата тебе можуть затримати, а пізніше і заарештувати за шпигунство або державну зраду. І такі приклади вже були в Криму. Тому з початком повномасштабної війни в Україні в Криму стало працювати важче, але все одно певна робота, яка стосується якихось правозахисних питань, українських політв’язнів у Криму, вона робиться силами здебільшого громадянських журналістів.

“Кримська солідарність”. Ви багато спілкувались із цією громадською ініціативою. Зараз там не тільки кримські татари, які її заснували, а й багато інших людей. Наскільки активно зараз вони можуть працювати та висвітлювати так звані судові процеси? Не так давно під час судового процесу окупанти затримали блогера Ролана Османова, коли він працював біля суду.

Окрім “Кримської солідарності” в Криму є окремі громадянські журналісти, блогери, які висвітлюють кримський порядок денний і публікують це здебільшого у своїх сторінках у соцмережах або дають коментарі ЗМІ. Але здебільшого, так, працює “Кримська солідарність”. Я думаю, варто почати з цифр, тому що наразі в нас ув'язнено 13 громадянських журналістів, і вони ув'язнені не за політичними статтями, як у радянські часи, коли був цілий пул політичних статей, за якими неугодних діючій владі саджали на певні терміни.

“Кримські силовики не приховують того, що вони можуть підкидати якісь заборонені речовини для того, щоб заарештувати ту або іншу людину”

Як би зараз це смішно не звучало, але виявилося так, що радянська влада була чеснішою, ніж сучасна російська. Тому що сучасна російська влада неугодних людей саджає не за політичними статтями, а, наприклад, за умовний тероризм, або за умовну диверсію, або за умовне шпигунство, перевезення зброї, яку вони самі й підкидають. Окрім цих 13 людей у нас ще є троє журналістів – мій колега Владислав Єсипенко, кореспондент проєкту Радіо Свобода “Крим.Реалії”, його засудили до шести років колонії; Олексій Бессарабов, він писав для журналу “Чорноморська безпека” аналітичного центру “Номос”, і ми його також рахуємо як журналіста; і ось нещодавно у нас з'явився кейс Ірини Данилович. Це, до речі, показовий кейс жінки, яка була неугодна діючій “владі”. Тому що, вона – блогерка, активістка, вона вела сторінку у фейсбуці, яка називалася “Кримська медицина без обкладинки”, де вона чесно описувала стан кримської медицини після окупації Криму. Її звинувачують у тому, що нібито вона тримала вибухівку в чохлі своїх окулярів. І її заарештували нібито з цієї причини.

Нещодавно вона передала листа із СІЗО, де вона, по-перше, розповіла, що співробітники ФСБ чинили на неї не тільки психологічний, а й фізичний тиск. Тобто вони застосували до неї силу. Окрім цього, один зі співробітників ФСБ сказав щось на кшталт, що “дуже шкода, що тобі так мало підкинули, потрібно було кинути наркоту”. Розумієте, вони навіть не приховують того, що вони роблять. Якщо раніше вони намагалися якось косо “зшити” якусь справу білими нитками, то тепер вони навіть не приховують того, що вони можуть підкидати якісь заборонені речовини для того, щоб заарештувати ту або іншу людину.

Олександро, а що з блогерами, які підтримують “русский мир”, але час від часу видають якісь критичні відео на адресу окупаційної влади щодо незаконного будівництва, екологічних проблем? Вони замовкли після 24-го?

Я не стежу за такими людьми, вони мені не цікаві. Нещодавно я говорила з дівчиною, яка з росії, але давно живе в Україні, і поїхала вона не після 24 лютого, а до цього. І вона розповідала мені свою історію з рухом Навального. Вона колись була у Фонді Навального. Але потім вона сказала: “Я не розумію, чому всі кажуть, що Путін – вор, хоча Путін насамперед убивця, а вже потім вор”. Ось це саме я можу сказати про цих блогерів. Яка різниця, що критичного вони пишуть про ціни, або забудову, або туризм, який дуже збіднів після окупації Криму, коли вони заплющують очі на вбивства, на політичні кейси, на посадки людей, на величезні терміни, на руйнування їхнього життя. Я до чого веду – я не стежу за такими блогерами, вони мені не цікаві як люди медійної сфери.

Чи доводилося вам і вашим колегам під час роботи на півострові перетинатися з “придворними трубачами”, скажімо так?

Було кілька разів таке, що ми зустрічалися з пропагандистами каналу “Крим 24” або “Міллет” (псевдокримськотатарський ресурс). Вони приїздили на ті самі суди. Наприклад, якщо це були якісь гучні справи, справа Нарімана Джеляла і братів Ахтемових. Я колись мала неймовірне “задоволення” спостерігати за роботою таких “журналістів”. Ось уявіть: Нарімана Джеляла тільки затримали і йому суд обирає запобіжний захід, його ще не доставили до зали суду, а журналістка вже записує стендап про те, що Наріман Джелял винен у підриві газопроводу. І це тільки перший суд. А вона записує стендап про те, що він вже винен у підриві газопроводу і про те, що суд обрав йому запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Я стояла біля неї, чекала на суд і слухала, що вона говорить. І в мене виникає питання: по-перше, яке право має журналіст звинувачувати людину, щодо якої навіть не було першого судового засідання (вже не кажучи про суди по суті), а по-друге, звідки вона знає, який запобіжний захід обере суддя на суді, який ще не почався. І таких історій дуже багато.

Наскільки я розумію, ви в таких ситуаціях просто слухаєте. Краще не розповідати людям, як дійсно потрібно працювати.

Відверто кажучи, я не вважаю це необхідним, тому що люди, які працюють на подібних ресурсах, – ти їм нічого не доведеш. А підходити й щось говорити від себе – я не вважаю це за потрібне. Бо, знаєте, якби то подіяло… От я б підійшла і сказала: “От що ти робиш? Тобі не соромно?” І вона така: “Так, соромно”, і написала заяву звільнення. Я б тоді, може, так і робила, але ж ви розумієте, воно так, на жаль, не працює.

До речі, про “соромно”. У вас є знайомі або кейси, про які ви знаєте, коли людина працювала на пропаганду, а потім зрозуміла, що вона щось не те говорить, або відчула на собі щось не те і була змушена спростувати свої слова за попередні роки або просто тихо піти з медіа?

У мене таких знайомих немає, а якщо і є, то я про них не знаю. Вголос вони зі мною не ділилися такими історіями. Я не дуже вірю журналістам, які раптово розкаялися, які писали-писали про страшних кримських татар, про “терориста” Олега Сенцова (я зараз глузую, ви розумієте), а потім раптово розкаялись. Я не дуже вірю таким людям. Типу що з тобою робили ці роки? Тебе тримали в заручниках і примушували це писати? Тебе били по голові? Кліпни, якщо ти був у заручниках. Але ж ти не був у заручниках. Тебе ж не били по голові. Ти все це робив свідомо і, скоріш за все, заради грошей.

Олександро, попри те що вісім років росія вичавлює журналістів та журналістику з півострова, за кошт кого вона все-таки підживлюється?

Ось якраз ми й перейдемо до питання громадянських журналістів. Це дуже цікавий феномен. Я ніколи не вивчала кейс громадянської журналістики у світовому розрізі, але я обов'язково це зроблю. Коли в Криму почалися масові репресії, передусім проти кримських татар, бо серед українських політв'язнів їх було найбільше, кримські татари вирішили, що вони мають відкласти свої основні справи, свою основну роботу і взяти до рук смартфони. Вони приїжджали на кожний обшук, арешт, які тоді проходили на півострові, і просто фіксували все, що відбувається.

“Кримська солідарність” – маленька інформагенція про репресії в Криму”

Взагалі історія російської федерації і репресії в росії дуже цікаві, тому що вони неймовірно бояться розголосу й уваги до своїх протиправних дії, і це, зокрема, була фіксація не тільки для міжнародних інституцій, але й певною мірою психологічний тиск саме на силовиків. Бо, коли ти проводиш обшук у будинку, а тебе знімають на телефон десятки людей, це дуже тисне психологічно. Це перше. Друге: це дає менше шансів для маневрів. Тобто є менше шансів щось підкинути, наприклад.

Так у Криму і з'явилися громадянські журналісти. Потім вони переросли в ініціативу “Кримська солідарність”. Я їх називаю таким маленьким преспулом або маленькою інформагенцією про репресії в Криму. Зазвичай вони першими приїздять на обшуки, суди. І вони абсолютно безкоштовно для всіх зацікавлених колег публікують свій контент, коментують, допомагають з коментарями, контактами адвокатів і з матеріалами справ, якщо це потрібно.

Але проблема в тому, що, коли ти добре працюєш, ти сильно і страждаєш. Особливо якщо ти перебуваєш у юридичній площині російської федерації. І ось ці 13 громадянських журналістів, про яких я казала, – частина з них уже відбуває покарання в колоніях, частина з них перебуває в СІЗО. Після 24 лютого стало дуже важко комунікувати з цими людьми, бо люди, які можуть їх відвідувати, – це адвокати, а ви, напевно, знаєте, що зараз коїться з адвокатами в Криму (позбавлення адвокатських ліцензій, адміністративні арешти. – Ред.). Силові структури в Криму роблять усе для того, щоб незалежні адвокати не працювали в політичних справах. Це перше. Друге: у нас зараз немає на території російської федерації українських консульств. Українські консули, які працювали в росії, – наприклад, пан Тарас Малишевський, він постійно відвідував, зокрема, громадянських журналістів, засуджених за політичними мотивами, – зараз у них немає такої можливості. Вони відрізані від комунікації. З огляду на той факт, що у нас в Україні змінився омбудсман, я не знаю, чи нова команда звязувалася з кимось із кримських адвокатів або родичів політв'язнів, але, наскільки я знаю, це дуже сильно вповільнює процес. Тобто родичі й самі політичні в'язні не знають, чи триває якийсь переговорний процес про обмін.

Валентина Троян, представниця ІМІ щодо окупованих територій