Чи змінює щось Закон "Про медіа" в регулюванні висвітлення дітей

Фото – independent.co.uk

Як поки що чинне медійне законодавство, так і новоухвалений Закон України “Про медіа” регулюють контент для дітей і контент про дітей. У цьому матеріалі йтиметься саме про контент про дітей, чутливі дані й не лише. Тому що регулювання контенту медіа, який за законодавством не має потрапляти на очі (у вуха) дітям, – тема окремої розмови. 

Що ж передбачає наше нове законодавство? Частина 10 статті 42 Закону України “Про медіа” (2022 р.): 

“Крім виняткових випадків, коли неможливо інакше забезпечити найкращі інтереси дитини, суб’єкти у сфері медіа не мають права без письмової згоди хоча б одного з батьків або інших законних представників дитини оприлюднювати фото дитини, яка зазнала фізичного чи сексуального насилля, а також розголошувати будь-яку інформацію, яка:

1) може сприяти ідентифікації дитини, яка задіяна в провадженні в справах про адміністративні правопорушення, в кримінальному провадженні в будь-якому статусі або стосовно якої є інформація про здійснення нею правопорушення;

2) стосується факту самогубства дитини, при цьому ідентифікує її особу”.

Може здатися, що тепер уже старий закон не особливо відрізняється від цієї нової норми. Зацитуємо частину 3 статті 62 Закону України “Про телебачення і радіомовлення” (ред. 2006 року):

“У програмах та передачах телерадіоорганізації не мають права без письмової згоди батьків або осіб, що їх замінюють, а також відповідних правоохоронних органів розголошувати будь-яку інформацію, яка:

може сприяти ідентифікації особи неповнолітнього правопорушника;

стосується факту самогубства неповнолітнього”.

Як бачимо, як старе, так і нове законодавство вимагає письмової згоди на поширення чутливої інформації про дітей (про поширення звичайних персональних даних дитини ми поговоримо нижче, адже там теж не все так просто). За новим законом забороняється без згоди законного представника дитини оприлюднювати ідентифікаційну інформацію про неї, якщо дитина, ймовірно, вчинила правопорушення чи стала його жертвою, фігурує у відповідній справі в іншому статусі, а також вчинила самогубство. Відмінності зі старим законодавством полягають у такому:

1. Новий закон згадує про отримання згоди від одного з батьків, а не про обох (хоча така норма може проблематизувати стосунки між батьками, якщо один з них не погодиться з рішенням того, хто дав згоду).

2. Про дитину згадується вже не лише як про можливого правопорушника, а й уже як про потерпілого (і незалежно від того, чи надано їй цей статус офіційно з боку правоохоронних органів) та навіть свідка.

3. Додано виняток, за якого без письмової згоди дозволено поширювати інформацію: “коли неможливо інакше забезпечити найкращі інтереси дитини”. Норма сама по собі доволі “слизька”, оскільки уявлення про “найкращі інтереси дитини” може різнитися залежно від культурної належності або життєвих обставин неповнолітнього, про які журналістам може бути й не відомо.

4. Прибрано згадку про отримання згоди ще і правоохоронців на поширення такої інформації.

5. Тепер дозволено розголошувати сам факт суїциду неповнолітнього, але без розголошення його особи.

6. Норму поширено на всі типи медіа, на відміну від ТБ, радіо (й частково пресу), як було раніше.

До речі, закон про пресу, який також втрачає чинність завдяки ухваленню Закону “Про медіа”, теж поки що містить норму (останній абзац ст. 3), що забороняє поширювати інформацію, “яка може призвести до вказання на особу неповнолітнього правопорушника без його згоди і згоди його законного представника”.

Указані норми захищають як інтереси неповнолітніх, якими деякі (псевдо)медіа іноді нехтують, так і інтереси самого медіа та журналістів у разі виникнення претензій у батьків (письмова згода тут є “страховкою”). Проте медійникам варто пам’ятати, що батьки дитини можуть не усвідомлювати певних наслідків розголошення інформації про неї й фактично нашкодити їй, даючи відповідну згоду. В таких випадках запобіжником має ставати журналістська етика – як на етапі збору й фіксації інформації, так і на етапі редакторського контролю. 

Також варто пам’ятати, що ідентифікувати дитину (як і будь-кого) може не лише вказування імені чи фото / відео, а й поєднання інших даних (наприклад, адреса), хоч і для вужчого кола осіб.

Як ми вже писали вище, вказані норми не єдині, які обмежують поширення інформації про дітей у медіа. Так, ст. 296 Цивільного кодексу щодо згадування імені фізичної особи передбачає, зокрема, такі норми:

• “(в)икористання імені фізичної особи з метою висвітлення її діяльності або діяльності організації, в якій вона працює чи навчається, що ґрунтується на відповідних документах (звіти, стенограми, протоколи, аудіо-, відеозаписи, архівні матеріали тощо), допускається без її згоди” (ч. 3 ст. 296);
• “(в)икористання початкової літери прізвища фізичної особи у засобах масової інформації, літературних творах не є порушенням її права” (ч. 7 ст. 296).

Зрештою, чинними лишаються і загальні норми Закону України “Про захист персональних даних” щодо поширення даних особи лише за її згодою (ст. 14). Виняток щодо журналістської діяльності в цьому законі сформульовано так: “Дозволяється обробка персональних даних [це охоплює і їхнє поширення] без застосування положень цього Закону, якщо така обробка здійснюється… виключно для журналістських… цілей, за умови забезпечення балансу між правом на повагу до особистого життя та правом на свободу вираження поглядів” (п. 2 ч. 2 ст. 25). Чи дотримано такий баланс, може допомогти з’ясувати практика Європейського суду з прав людини (за ст.ст. 8 і 10 Конвенції про захист прав людини), а також норми журналістської етики (редстатути тощо).

Щодо створення й використання фотографій (та інших зображень) дітей ми писали розгорнуто раніше. Загальним правилом у цьому разі також є отримання згоди. 

ІМІ півтора року тому сформулював рекомендації щодо висвітлення дітей у медіа (але зараз уже їх варто брати до уваги з урахуванням нових законодавчих норм).