Як журналісту захиститися від кібербулінгу

Фото – kidzworld.com

Майже щомісяця в Барометрі свободи слова, що веде Інститут масової інформації, фіксуються випадки цькування журналістів через соцмережі. Зокрема, у січні 2021 року журналістка з Кам’янця-Подільського звернулася до поліції через цькування. За дослідженням Інституту масової інформації, 88 % українських журналістів стикалися з кібербулінгом. ІМІ вже аналізував загальні правові механізми реагування на кібербулінг у матеріалі "Кібербулінг – правові механізми реагування", констатуючи водночас відсутність належних механізмів реагування держави.

Однак мовчки потерпати від кібербулінгу журналістам не варто. Адже на відміну від кібербулінгу проти пересічних громадян кібербулінг проти журналістів має на меті не просто принизити конкретну особу і вивести її з душевної рівноваги й емоційного спокою – такі дії призводять до припинення або обмеження журналістської діяльності, а отже до припинення отримання суспільством інформації. Враховуючи, що кібербулінг найчастіше застосовується проти журналістів, які пишуть суспільно важливу інформацію, припинення поширення такої інформації становить для суспільства дуже помітну шкоду.

Нагадаємо, що чинне законодавство не визначає, що таке кібербулінг. На побутовому рівні до цього поняття зараховують фактично все, що не подобається і водночас пов’язане з мережею Інтернет. Журналістам заради розуміння і обрання найефективнішого способу захисту варто спочатку з’ясувати, з чим саме вони зіткнулися.

Якщо відбувається злам їхніх комп’ютерів з боку зловмисників, або спроба запустити вірусну програму, або інше подібне втручання в роботу комп’ютера – такі дії підпадатимуть під статті 361–363-1 Кримінального кодексу України. Над розслідуванням цих злочинів працює кіберполіція, в такому розслідуванні найважливішою складовою є технічна. 

Якщо стосовно журналістів збирається та поширюється інформація щодо їхнього приватного життя, про яке вони не хотіли б розповідати і не повідомляли широкому колу осіб (у тому числі на власних сторінках соцмереж), зокрема про їхнє здоров’я, родинні стосунки, майно тощо, – ці дії мають ознаки злочину, передбаченого статтею 182 Кримінального кодексу України.

У разі якщо на адресу журналіста надходять погрози, зокрема з використанням мережі Інтернет, – такі погрози підпадають під ознаки статті 345-1 Кримінального кодексу України. Навіть якщо цілком зрозуміло, що реалізувати ці погрози неможливо, склад злочину проти журналістів не передбачає перевірки, наскільки погроза реальна, досить самого факту погрози.  

Коли відбувається критика конкретних дій журналіста безпосередньо "тут і зараз" із боку особи, яка не приховує свого імені, навіть якщо така критика відбувається в неприємній для журналіста формі, вона не має ознак злочину і регулюється цивільним законодавством України. Так, відповідно до статей 23, 277 Цивільного кодексу України, журналіст має право вимагати, зокрема через суд, спростування інформації, права на відповідь, компенсації моральної шкоди тощо.

Кібербулінг відрізняється від наведених вище порушень прав журналіста насамперед відсутністю правових норм, які прямо б регулювали відповідальність за нього. 

Отже, вилучивши випадки, вже врегульовані законом, ми можемо виокремити певні ознаки кібербулінгу:

• Використання електронних систем (мережі Інтернет, інших масових комунікаційних платформ) – без особистого спілкування і можливості особистого спілкування.
• Поширення інформації (зокрема, в приватних повідомленнях) про жертву кібербулінгу в образливій і принизливій формі з метою завдати найсильнішого емоційного удару, найбільшої шкоди. Інформація може ображати також батьків, дітей жертви, містити негативні оцінки зовнішності жертви тощо. Часом такі образи мають сексуальне, національне, мовне підґрунтя.
• Систематичність і непоодинокість цькування: воно відбувається протягом тривалого часу, неодноразово, в різній формі за змістом, але однакове за сутністю. Воно може бути масовим, коли цькування вчиняється з різних акаунтів, або навіть немасовим за кількістю акаунтів – однак у великій кількості повідомлень.
• Зазначені вище характеристики кібербулінгу неповні: його визначення і закріплення в законодавстві ще попереду. Однак виокремлення цих рис кібербулінгу дозволяє краще зрозуміти, як реагувати.

Нагадаємо, у Кримінальному кодексі України є норма, яка визнає тиск на журналіста кримінальним злочином:

"Стаття 171. Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів

2. Вплив у будь-якій формі на журналіста з метою перешкоджання виконанню ним професійних обов’язків або переслідування журналіста у зв’язку з його законною професійною діяльністю –

караються штрафом до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до чотирьох років".

Законодавець, використавши згадку про "будь-яку форму", автоматично вніс до цієї норми й вплив на журналіста за допомогою мережі Інтернет. Тобто, зокрема, кібербулінг. Отже, у разі систематичного цькування журналіста через мережу Інтернет у зв’язку з його професійною діяльністю можна використовувати цю норму для належного правового захисту.

У заяві до поліції в разі згадки слова "кібербулінг" або чогось подібного є великий ризик, що кримінальне провадження закриють за відсутністю складу злочину (це якщо взагалі відкриють). Адже, як ми вже казали, законодавство України загалом і Кримінальний кодекс зокрема не передбачають реагування держави на кібербулінг. Тому заява журналіста до поліції має базуватися на таких ключових моментах:

1. На журналіста чиниться вплив у формі систематичного і масованого цькування за допомогою мережі Інтернет, тобто систематичного й масованого приниження людської гідності, образ і знущань, що відбуваються протягом тривалого періоду і спрямовані на заподіяння найбільшого ступеня моральних страждань.
2. Цей вплив безпосередньо пов’язаний з журналістською діяльністю, бо здійснюється через написання матеріалу, журналістське розслідування або іншу журналістську діяльність. У заяві дуже важливо показати взаємозв’язок саме з журналістською діяльністю, а не з активною громадською позицією, не з правозахисною діяльністю, не з політичною діяльністю тощо – бо саме журналістська діяльність є ознакою складу цього злочину.

Для належного доведення провини в кримінальному провадженні повинні бути докази. Тому журналісту дуже важливо, не покладаючись на органи досудового розслідування, самостійно зібрати хоча б мінімальні докази кібербулінгу. Такими доказами можуть бути скріншоти та збережені електронні сторінки, фото/відеофіксація  екрана комп’ютера тощо. Важливо, щоб докази показували систематичність і масованість цькування, а також взаємозв’язок цькування з журналістською діяльністю. 

Дуже добре, якщо безпосередньо з цих доказів можна буде встановити особу або осіб, які займаються цькуванням або організовують його, – однак таких можливостей у журналіста, що став жертвою кібербулінгу, зазвичай немає. Проте у поліції такі можливості є відповідно до чинного законодавства, тож варто контролювати застосування з боку слідчих таких можливостей.

На жаль, реєстр судових рішень поки що не містить вироків за кібербулінг журналістів. Однак заяви до поліції вже подаються, кримінальні провадження відкриваються, проводяться слідчі дії. Саме активність у захисті своїх порушених прав, саме відмова миритися зі злочином є тою рушійною силою, яка зменшує небезпеку, зменшує злочинність, долає безкарність.

Нагадаємо, в ІМІ працює правова гаряча лінія, на якій надають консультації досвідчені медіаюристи Роман Головенко та Алі Сафаров за телефоном 050-44-77-063. Запитання можна також надіслати на електронну пошту ІМІ [email protected].

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду "Відродження" в межах проєкту "Мобілізація зусиль для вирішення викликів у медіасфері України". Матеріал відбиває позицію авторів і не обов’язково збігається з позицією Міжнародного фонду "Відродження".

Матеріал від Jmama