Як психологічне виснаження та постійний стрес впливають на журналістів і що з цим робити

Ілюстрація ІМІ

Вже майже 10 років Інститут масової інформації проводить регулярні опитування українських медійників щодо викликів, з якими вони стикаються в професії та житті. Результати змінюються залежно від обставин, розвитку соцмереж, нових криз та викликів. Але єдине, що ми фіксуємо постійно, – це незмінне погіршення психологічного стану журналістів.

Останнє наше опитування, що було проведене у квітні-травні 2024 року, вказує на погіршення психоемоційного стану в журналістів у порівнянні з попереднім роком. А 97% опитаних відчувають, що повномасштабна війна вплинула на психоемоційний стан. Ті чи інші показники постійно зростають. 

Суспільство накладає на журналістів багато вимог та відповідальностей. Журналісти не мають боятися, повинні знати все, допомагати всім, не припускатися помилок і працювати цілодобово. З початком повномасштабної війни додалося ще більше робочого навантаження, а також проблем, пов'язаних з виживанням, життям і здоров'ям рідних та відсутністю будь-якої стабільності в житті.

Ось деякі анонімні відповіді опитаних нами журналістів про їхній психологічний стан:

• “У більшості журналістів наразі зовсім немає часу, щоб приділяти увагу своєму психічному стану та перевантаженню. Ми невпинно строчимо новини – 24/7, майже без вихідних, не маючи права на відпустку. Важко працюємо на інформаційному фронті”.
• “Вважаю, що психологічна та психіатрична підтримка зараз потрібна багатьом людям, навіть коли вони не визнають це”.
• “У перший рік війни я спочатку пережила страх, тривогу, потім – внутрішню потребу активно діяти, допомагати армії. На другий рік війни додалася постійна тривога, страхи, передчуття чогось поганого. На третій рік – психоемоційний стан підірвала хвороба й втрата рідної людини… Тепер – всередині порожнеча, нескінченний біль, тривога посилилася. Ходити на похорони військових взагалі не можу, як раніше. Болить голова, не вистачає повітря… Моя працездатність знизилася в рази, забуваю, не можу зосередитися; статтю, яку раніше писала за годину, тепер можу “мучити” два дні. Або взагалі не можу писати”.
• “Я настільки вигоріла, що розумію, що більше не хочу наразі бути в журналістиці, але не знаю, у яку сферу піти”.
• “Велика проблема – тривожність, і вона підсилює абсолютно все: від роботи до побуту в домі. Отримала її на роботі, намагаюся лікувати, але це важко, займає багато часу, і мало інформації якісної про те, як з цим упоратись або як далі жити”.
• “Тримайте наші кукухи, бо ми довго самі не зможемо”.

Що змінилося з 2014 до 2024 року

Ірина Сампан, воєнна кореспондентка, говорить, що немає чогось категорично нового. Найбільша відмінність – це відсутність розмежування між фронтом та тилом. 

“Насправді кожного відрізку часу знову щось додається, змінюється, відходить, ми його переживаємо, і це вже не є якимось психологічним викликом. Те, що значно відрізняється: у 2014 році чітко розмежовували територію на фронт і тил. У тилу я могла трішки розважитися чи пити пиво з друзями й ні за що не переживати. Зараз цей кордон стерся: немає тилу, немає фронту – все фронт. Зараз усюди зона небезпеки. Тому й розслабитися та відпочити неможливо, і ти постійно в режимі нон-стоп. Це найбільше відрізняє 2014 рік від 2022-го”, – пояснює журналістка.

Фотограф Владислав Мусієнко каже, що росіяни зробили все, щоб війну можна було знімати всюди й не треба було нікуди їхати. У цьому й найголовніша відмінність від війни, що почалася 2014 року, на думку Владислава. 

“На самому початку війни у 2022 році в мене навіть прескарти не було, також не було можливості вільно пересуватися містом, але я знімав приліт по ТРЦ “Retroville”, бо це тільки 20 хвилин пішки від мого дому. Тобто до повномасштабного вторгнення треба було докладати зусиль, щоб війна тебе зачепила, але сьогодні це може статися будь-де і будь-коли”, – розповідає Владислав.

Які нові психологічні виклики додалися

На думку як українських, так і іноземних журналістів, що працюють в Україні, нові виклики з початку війни 2022 року – це невизначеність та відчуття небезпеки. Це повʼязане з постійними обстрілами всієї без винятку території України та відсутності безпечного місця, де можна перепочити та видихнути. Від цього і втрата стабільності, неможливість будь-якого планування та відчуття невизначеності. Адже з кожним новим обстрілом ситуація в енергетиці може змінитися, умовно безпечне місце може зникнути, і це можна перелічувати нескінченно.

Ірина Сампан, воєнна кореспондентка:

“Наприклад, з початку повномасштабки це була якась невизначеність у майбутньому, подальшій долі моєї дитини, моєї і т.д. Я точно знала, що я не покину Київ, але що робити з дитиною, як вирішувати її долю та турбуватися про її безпеку – тоді, у 2022 році, точно не було зрозуміло. Зараз я більше розумію, що і куди, хоча, звичайно, все це може змінитися з кожним прильотом ракети. Так само і з блекаутами. З початку мене це дуже психологічно вибішувало та злило, я була дуже агресивна саме через те, що я знову не можу планувати. Це забирало шалені ресурси в зосереджуваності, плануванні стабільності.

Наразі найбільші психвиклики для мене – це те, що моя дитина наступного року йде в школу, я думаю про це зараз, і мене це дійсно тривожить. Це в мене викликає агресію, але не до школи чи вчителів, а до росіян та війни й ситуації, саме тому, що я не можу на неї впливати. 

Так само виклик про те, що буде зима і не буде опалення. І коли ти безсилий як дорослий, то ти втрачаєш упевненість і психологічну стабільність. Знову ж таки шляхи вирішення є.

Суперкритичних питань чи викликів, які вибивають у мене землю з-під ніг, немає, можливо тому, що я вже пережила за цю повномасштабну війну, стреси, нервові зриви та лікувалася від депресивного змішаного розладу та я залізобетонна глиба зараз”.

Владислав Мусієнко фотограф:

“У повномасштабну війну весь стрес переважно повʼязаний з дітьми та родиною, а не з тим, що я чогось боюся. Страх я побачив в очах своїх дітей, і це психологічно дуже впливало. Діти евакуювалися з Києва, і розлука з ними, переживання за їхню безпеку та добробут – це були і є найбільші виклики для мене в повномасштабну. Так само проблеми з електрикою та постійні відключення й очікування зими, разом з цим я відповідальний і за свою літню маму та маму дружини, постійна тривога через це дуже впливає, і цього точно не було до 2022 року”.

Ґалівер Креґ, кореспондент France 24 TV в Києві, пояснює, що працює на війні в Україні з 2014 року і, безперечно, вплив повномасштабної війни був значно сильніший. Особливо через особисту залученість та відповідальність перед близькими людьми в Україні. Водночас це також впливало і на його особисту безпеку. Ґалівер упевнений, що ця війна також більше вплинула на більшість людей у Європі, навіть на тих, хто не має зв’язку з Україною, просто через її величезний масштаб і загрозу для глобальної безпеки.

“Я думаю, що саме масштаб робить ці дві речі незрівнянними. І обстріли далеко від лінії фронту. Із 2014 до 2022 року я жодного разу не хвилювався за свою безпеку в Києві, навіть у Харкові чи Краматорську. Якщо говорити про більш мікрорівень, то фактор дронів дедалі більше унеможливлює будь-яку повноцінну передову для мене. Це абсолютно не той рівень небезпеки, що йти на передову навіть у найгарячіші моменти війни у 2014 році та на початку 2015 року. Сподіваюся, наші редактори це усвідомлюють.

Водночас викликом є і провина, яку я, як іноземний журналіст, відчуваю. Я не в захваті від ризикування своїм життям заради France 24 і вважаю ризик занадто високим, тоді як українські та багато інших іноземних журналістів (не кажучи вже про всіх солдатів і волонтерів) продовжують регулярно ризикувати своїм життям. І я знаю, що часто можна розповідати більше цікавих історій, не виходячи на лінію фронту, але якби кожен журналіст відмовився працювати на передовій, то це було б дуже негативним сценарієм для журналістики. Тому мені соромно, що я відмовляюся це робити.

Інші форми провини є більшими психологічними тягарями для мене як західного журналіста, який живе в Україні. Ми не зробили досить, щоб тримати Україну в центрі уваги в роки до повномасштабного вторгнення. Ми висвітлювали занадто багато нюансів у своїх матеріалах про ситуацію на Донбасі замість того, щоб просто дотримуватися однієї лінії, яку всім потрібно було зрозуміти: що це було російське вторгнення, а не якесь сепаратистське повстання. Або навіть у період до і в перші дні повномасштабної війни, що ми не мали досить упевненості в Україні, що призвело до більших вагань західних держав щодо надання зброї”.

Як це впливає на роботу журналістів

Оскільки з 2022 року безпека стала найголовнішою, медійники не стали винятком. Їм доводиться спочатку турбуватися про безпеку рідних та свою, налагоджувати життєву рутину і працювати одночасно, що значно ускладнює всі процеси

“Тільки після того, як діти евакуювалися та дісталися безпечного місця, я знову почав працювати та став трішки спокійнішим. До того сконцентруватися на роботі було неможливо”, – розповідає фотограф Владислав Мусієнко. 

Олег Деренюга, медіаменеджер “МикВісті” (Миколаїв), розповідає, що помічав, як стрес впливав на колектив його видання. І якщо на початку це були або сплески енергії та бажання діяти, то потім це змінилося на самоцензуру, яка набуває нових форм.

“На початку війни помічали, що в колективі люди починали багато й значно ефективніше працювати, але у всього є свої наслідки. Тому, зрештою, наставало виснаження та ефективність зменшувалася. Так само були люди, які в ситуаціях сильного стресу не могли зовсім працювати”, – згадує Деренюга.

Ще одним викликом для журналістів стала самоцензура. І що ближчий кордон з ворогом, то вона була сильніша.

“У перший рік війни й аж до звільнення Херсона я бачив по журналістах своєї редакції, як вони намагались уникати будь-яких критичних матеріалів, а особливо про місцеву владу, для того, щоб не поставити її у вразливе становище, що, своєю чергою, може повпливати на безпеку. Ми зрозуміли, коли лінія фронту віддаляється від твого місця роботи, одразу змінюється колективне сприйняття подій, і критичні матеріали в миколаївських медіа почали зʼявлятися після звільнення Херсона. Так само самоцензура є в чоловіків редакції, які можуть бути мобілізовані”, – розповідає Олег Деренюга.

Ірина Сампан, воєнна журналістка, говорить, що обмеження доступу, яке спричинене воєнним часом, а також спекулювання на ньому впливає більше, ніж психологічні виклики, та призводить до ще більшого виснаження і демотивації.

“Психологічне навантаження не шкодить моїй роботі, бо моїй роботі шкодить воєнна цензура, яка вводиться все більше і більше в цій війні. Оце дуже виснажує та змушує опускати руки й посилати все під три чорти. Іноді хочеться не їхати й ні з ким не розмовляти. Тому я намагаюся їздити до своїх підрозділів, з якими я давно працюю: в цьому мій ресурс”, – розповідає Ірина Сампан. 

Що з цим робити

Психологиня та психотерапевтка Наталія Стоєцька зазначає, що війна – це потужний стрес. У цьому стані ми живемо вже два з половиною роки. Це не може не впливати на фізичний і психологічний стан людини. Ми начебто звикли за ці роки, але це не так. Неможливо звикнути до жаху, що відбувається навколо. Можна пристосуватися, навчитися жити в таких умовах, але це не може не впливати на наш стан. Якщо хтось може відключити новини, не дивитися репортажі з місця подій, то журналісти перебувають в епіцентрі подій, працюють з травмувальним і не підготовленим матеріалом з місць трагедій. Їм доводиться запакувати свої почуття, щоб бути ефективними. Але ж ці почуття потім треба якось переробити, якось з ними жити.

Психологиня впевнена, що ці показники й далі погіршуватимуться. 

“На мою професійну думку, це свідчить про те, що працює накопичувальний ефект хронічного стресу. Тривалий час ми трималися на енергії, яка стимулювалася стресом. Проте це як гнати автомобіль поганою дорогою на великій швидкості й не ремонтувати його. Організм загалом, нервова система зокрема, починають давати сигнали про виснаження. Тому й показники зростають”, – підсумовує психологічний стан журналістів Тетяна Сіренко – заступниця директора з психологічного напряму Центру психічного здоровʼя та реабілітації ветеранів Лісова Поляна МОЗ України.

Сабра Айрес, незалежна журналістка, яка висвітлює події в Україні з 2003 року для таких видань, як Los Angeles Times, Al Jazeera, Christian Science Monitor тощо, а також є менторкою / тренеркою в проєкті, що фінансується Швейцарією, для підтримки українських регіональних ЗМІ, каже, що більше занепокоєння в неї викликає стан українських колег.

“Ситуація набагато гостріша і тривожніша для українських медіапрацівників, які мають менше ресурсів тут, і для багатьох з них немає ні часу, ні грошей, щоб виїхати. Це особливо стосується регіональних медіа, які працюють із крихітними редакціями й бюджетами. Регіональні медіа на передовій щодня повідомляють про те, як Росія знищує їхні міста і села, і вони вдячні, якщо отримують можливість взяти участь у грантовому проєкті, який дозволяє їм хоча б на кілька днів приїхати до Києва”, – говорить Сабра. 

Спеціалісти стверджують, що один з ефективних методів для зменшення психологічного навантаження – це якісний відпочинок і, хоча це майже неможливо реалізувати в умовах війни, проте до цього потрібно прагнути.

“У мене була нещодавно криза, після того як вийшов мій фільм про оборону лівого берега, я скотилася в дофамінову яму. Це творче, але воно також має таке виснаження. Я пройшла курс психотерапії і антидепресантів, і це дійсно допомагає. За 10 років роботи на війні я подорослішала і сприймаю вихідний, що це нормально. Звісно, в цьому важлива фінансова стабільність. Відпочивати, читати книжки й просто нічого не робити. Бачу, як молоді військові кореспонденти згорають на фронті й роблять те, що я робила, скажімо, вісім років тому в професії. Для цього просто треба знайти якийсь емоційний баланс та професійну гармонію. Попри те що я працюю дуже багато та понаднормово, мені здається, що трішки опустилася та відпустила те, що я не зможу допомогти всім та висвітлити проблеми всіх підрозділів. Це чітко зрозуміла та даю собі відпочивати, і це дуже допомагає. Даю собі дозвіл і можливість сумувати за ефірами та поїздками, і коли це настає і ти починаєш працювати, то робиш це з більшим натхненням і віддачею”, – ділиться Ірина Сампан.

Про відпочинок говорить і Ґалівер Креґ, кореспондент France 24 TV в Києві:

“Головне, що я вирішив, що мені потрібно брати довгі відпустки. Мені пощастило, що я можу це зробити. Розумію, що більшість іноземних журналістів, які висвітлюють Україну, не живуть постійно в Україні, а приїжджають на ротації з кількома тижнями відпочинку між кожною і тим більше мені пощастило в порівнянні з українськими колегами, які нікуди не можуть подітися. Редактори у France 24 досить тямущі. Це, очевидно, незручно для них, що я йду на сім тижнів посеред літа, коли інші журналісти також у відпустці і їм потрібно висвітлювати Олімпійські ігри в Парижі, тому вони не можуть легко відправити заміну до України, але вони не скаржилися”.

Поради спеціалістів

Психологиня та психотерапевтка Наталія Стоєцька зазначає, що варто зупинитись і, можливо, звернутися до спеціалістів, якщо ви стали помічати таке:

1. Ви постійно роздратовані, напружені, втомлені, вас нічого не тішить – це перші ознаки психоемоційного напруження. Якщо вам нічого не цікаво або ви не бачите сенсу в роботі чи взагалі в житті. 
2. Зверніть насамперед увагу на сон, на те, як харчуєтесь, чи досить п'єте води й перебуваєте на свіжому повітрі. Ці прості, на перший погляд, речі дуже впливають на наше психічне здоров'я.
3. Якщо ваш колега почав уникати контакту, став дратівливим або, навпаки, апатичним, якщо постійно зриває дедлайни. Взагалі будьте уважні одне до одного. Іноді незначні зміни можуть свідчити про потребу допомоги або просто відпочинку. 

Тетяна Сіренко, заступниця директора з психологічного напряму Центру психічного здоровʼя та реабілітації ветеранів “Лісова Поляна” МОЗ України, додає:

Якщо в людини наявні симптоми: постійна втома, апатія, порушення сну, дратівливість, постійний сум, відсутність інтересу до життя, а також навʼязливі думки, гіперзбудження, уникання та надмірна тривожність – і ці симптоми тривають понад три дні поспіль та з часом ситуація не покращується, а здебільшого симптоми погіршуються, варто звернутися до фахівця з психічного здоровʼя – психолога, психотерапевта або психіатра. І фахівець уже зможе визначити, яке саме лікування потрібне або переспрямує до фахівця, який потрібен наразі.

Допоміжними, на думку спеціалісток, є всім відомі поради, яких важко дотримуватися. Налагодити сон, харчування, питний режим, зробити регулярними прогулянки на свіжому повітрі. За можливості влаштовуйте собі “час тиші”. Стрес вимивають (більше води) і виходжують (прогулянки). Якщо помічаєте, що “не вивозите”, не нехтуйте допомогою психотерапевтів та психіатрів. Звертайтеся по допомогу і не чекайте, що саме мине.