Війна в Кропивницькому в перші два тижні трохи "стопорнула" всіх – представник ІМІ

З координатором хабів ІМІ "Медіабаза", представником ІМІ в Кіровоградській області Павло Лісниченком говоримо про інформаційний простір Кропивницького, про те, як медійники області працювали на початку повномасштабного вторгнення, про роботу хабів ІМІ "Медіабаза", а також про те, чому адреси деяких з них приховано для широкого загалу.

– Як змінився медіапростір Кіровоградської області після 24 лютого, після повномасштабного вторгнення Росії в Україну і що особисто ви робили того дня? Ви були в місті?

– 24 лютого я зустрів у дорозі з Києва до Кропивницького. Про початок повномасштабної війни дізнався через пів години після того, як ми доїхали додому. Війна в Кропивницькому в перші два тижні трохи "стопорнула" всіх, але, я думаю, ця ситуація була поширена по всій країні. Тому що загальнонаціональні медіа одразу кинулися наповнювати стрічки новин, кожні 5–10 хвилин надавали інформацію. Регіональні ж ЗМІ здебільшого були, скажімо так, статистами. Було доволі проблематично, тому що всі обривали телефони, контакти. Інформацію можна було дістати через загальнонаціональні медіа. Відповідно, дублювати одне й те саме ніхто не хотів. Тож перші тиждень-два була певна розгубленість, нерозуміння, що треба робити: копіювати те, що пишуть інші, чи якось вигадувати свій особистий шлях. Поступово з’явилася певна концепція, що регіональні медіа частково передруковують щоденну стрічку, плюс працюють на локальну тематику, тому що з'явилася перша інформація про переселенців, активізацію мобілізації, про волонтерські рухи, про допомогу, організацію. Одним словом, люди включилися в цей процес. Журналістика, як і сама країна, вийшла з такого коматозного стану і почала працювати на повну потужність. 

Варто зазначити, що Кіровоградщина сама по собі та її медіаринок завжди вирізнялися дуже-дуже спокійним ритмом роботи. Це було зумовлене тим, що наша область центральна. І центральніше нема куди. Ми не маємо виходів до кордонів, ми не є областю зі значною концентрацією якихось промислових гігантів, а отже і фінансові потоки проходили через нас доволі мляво. Все, що відбувалося, відбувалося в такому розміреному-розміреному  ритмі. Після початку повномасштабної війни цей ритм трохи пришвидшився, але не надто змінився. Процеси активізувалися, коли була загроза ескалації з боку Миколаєва, Херсонщини. Через те що Кіровоградська область центральна, через нас їздило дуже багато журналістів. Із розмов з ними, зі спілкування з ними виникла ідея, концепція, задум, що варто зробити якийсь майданчик, куди б колеги могли приїхати, попити чаю, поспілкуватись і поїхати собі далі. На це я і спрямував сили, коли повноцінно повернувся до Кропивницького – до того я жив на два міста.

– За роки війни для українських журналістів було багато тренінгів із конфліктно чутливої журналістики, а також про те, як розповідати про війну. Вони були популярні серед журналістів Кіровоградської області?

– Загалом тренінги мали популярність, і тематика час від часу все ж звучала. Але варто зрозуміти – через віддаленість від якихось прикордонних областей, територій, з одного боку, віддаленість від фінансових потоків, з іншого, ми були малоактивні. Загалом це добре характеризує локальну журналістику як таку протягом усього часу її існування. У 2014-му війна зачепила нас більшою мірою тоді, коли дуже гучно про себе заявив третій полк – "кіборги", які захищали Донецький аеропорт. Тоді журналісти зацікавилися цією тематикою, і все було сконцентроване на цих людях і висвітленні їхньої діяльності. Війна ж на той момент була зосереджена в Луганській та Донецькій областях. Звісно, у перші роки активної фази АТО про це активно писали, але згодом зійшло до невеликих робіт окремих журналістів про ті чи інші персоналії, ніж про якусь системність висвітлення війни як такої.

– Я, власне, до чого вела: наскільки були готові журналісти в Кропивницькому писати про війну, про бойові дії. Чи було розуміння, яку інформацію можна подавати, а яку – ні?

– Я б сказав, що були неготові. Не тому, що не готувалися. Оце відчуття віддаленості війни притупило потребу розвивати свої навички в цих тематиках. Тож про те, як писати, що писати, вчилися радше на власних помилках, досвіді, ніж брали за основу ті знання, які були накопичені з 2014–2015 років. Це не про всіх журналістів як таких, адже в нас є, умовно кажучи, певний кластер журналістів, які є активними учасниками тренінгів, і вони дійсно знали, як писати, що писати. Але здебільшого регіональна журналістика Кіровоградської області, на жаль, не була готова до того, щоб правильно висвітлювати ці події.

– Чи опанували необхідні знання журналісти за місяці від початку повномасштабного вторгнення?

– Ситуація змінилася. Топові регіональні видання відійшли від концепції "пишемо про все швидко не задумуючись" до якоїсь нішовості у своїй роботі. Тобто кожне видання визначило для себе ту тематику, з якою воно працюватиме, і на ній зосереджується. Це, власне, і сприяє певному саморозвитку, певному самоеволюціонуванню текстів до дійсно хороших, фахових. До таких, що, з одного боку, були б максимально інформативними й корисними, а з іншого – дійсно не порушували б тих кордонів і граней, які наразі, зважаючи на активну фазу бойових дій, війни, зачіпати все ж таки не варто. Тож ця еволюція дійсно простежується, і це тішить. Немає отого бігу, хто швидше, – без різниці про що, як і кого це може зачепити. Зараз це вдумливіше, спокійніше, важливіше.

– Зараз згадую розмову з колегою з Харкова про те, яку інформацію місцева влада надавала напередодні повномасштабного вторгнення. Розповідала, що ніхто не вірив, посадовці заперечували, запевняли, що нічого такого не буде. Можливо, Кіровоградщина не єдина область, яка інформаційно не була готова. Така сама проблема була і в прикордонних областях.

– До повномасштабної війни я працював у виданні Bigus.info. Це не до Кіровоградщини загалом, але таке ось буде порівняння. Про можливість чи неможливість, буде чи не буде прямо зараз (повномасштабна війна. – Ред.) ми з колегами могли розмовляти й сперечатися ще за два місяці до початку. Але за всіх цих суперечок редакція розробила модель поведінки щодо того, що робити, якщо повномасштабний наступ буде. Був розроблений маршрут евакуації з Києва, були визначені точки, де в нас є паливо, генератори, машини. Визначили, хто звідки виїжджає. Я це кажу до того, що, навіть не вірячи в можливість, люди все ж таки готувалися. Але цей приклад типовіший для великих редакцій великих міст, можливо Києва. А можливо, тому що це розслідувачі, які мають доступ до вищих керівництв різних органів, з якими працюють формально чи не формально в регіонах. Це була моя ремарка радше про те, що за можливості варто було готуватися, навіть якщо в неї (у війну. – Ред.) не віриш.

– Чи можете поміркувати над тим, чому регіональні медіа не готувалися?

– Все залежить від віддаленості. Кіровоградщина ще з початку 2000-х, коли відчувся рух до демократії, коли медіа почали розвиватися доволі активно, була дуже-дуже спокійна. І таких подій, які були б цікаві назагал, на Кіровоградщині майже не відбувалося. Це було щось місцеве, спокійне, тихе. Дуже-дуже розмірене. А дуже розмірене розслабляє і привчає до сомнамбулічного стану. Коли щось час від часу з'являється, ти на нього подивився, написав. І хай воно собі пливе далі. Тому якесь збурення щодо того, що почнеться війна, видавалося таким: "Ну, буде війна… Пропливе собі далі, та й усе. Ми в центрі. Може, зачепить той бік або той". Ніхто не хотів думати, що війна може охопити всю країну. 

Із 2014 року я не працюю лише на Кропивницький, а часто працюю на чотири-п'ять видань. Більшість із них – київські видання та розслідувальні. Зважаючи на це, я постійно в процесі отримання інформації. Мене позиція локальних регіональних медійників, некоректно сказати дратувала, але  дивувала. Тому що хочеться щось робити. Чому не робити, чому не намагатися докопуватися до якоїсь інформації. І відсутність підготовки до війни як такої – наслідок розміреного, спокійного життя, яке не готувало нас, умовно кажучи, до чогось глобальнішого. Наразі Кіровоградщина, попри те що триває повномасштабна війна, все одно залишається осередком більш-менш спокою. Це саме тому, що ми центр. У нас немає бойових дій. Це вже величезний плюс і подяка ЗСУ, всім добробатам і взагалі всім, хто зараз на фронті. З іншого боку, через нас переважно не йдуть потоки військової допомоги. Перші потоки переселенців, які йшли через нас, збурили й активізували роботу в області. Але тепер знову спостерігається "оперативна пауза" в локальних медіа. Назвемо це так. Як на мене, наразі важливо все ж таки не заспокоюватися, не звикати до цього. Моя особиста думка, що вже не тільки Європа, на жаль, сприймає цю війну як належне, а ми вже всередині країни трохи починаємо звикати.

– Поговоримо про Медіабазу. Як хаби почалися створюватися в областях і коли ви очолили мережу?

– Почну здалеку. Процес формування самої ідеї Медіабази був трохи віддалений. Надихнув Інститут масової інформації, який на початку повномасштабної війни почав допомагати медійникам, надаючи техніку (павербанки, ноутбуки) та засоби захисту (каски, бронежилети, аптечки). Люди працювали, шукали, допомагали іншим журналістам. Коли я повноцінно повернувся до Кропивницького, то почав переспрямовувати цю допомогу тим, кому потрібно. Влітку стало зрозуміло, що окрім допомоги саме у форматі "ось візьми і йди далі працюй" було б непогано створити нехай і невеликий, але кабінет, приміщення, будинок. Наскільки вистачить сил та можливостей, щоб могли не лише місцеві, а й немісцеві, які приїздять у відрядження, прийти попрацювати, посидіти в спокійній атмосфері й, зокрема, отримати технічну або безпекову допомогу. Можливо, навіть тимчасово. До прикладу, прийти й узяти ноутбук і попрацювати, бо в нас є інтернет, а за відсутності можливості зняти готель переночувати в нас на дивані, а завтра поїхати далі. Ідею про створення такого хабу на той момент підтримала Оксана Романюк (виконавча директорка ІМІ. – Ред.). Ми концепцію цього хабу трохи попіарили в місцевих медіа. Але не було якоїсь системності. Системність з'явилася тоді, коли пані Оксані вдалося залучити донорську підтримку від наших американських колег. І, власне, була озвучена така концепція, що є можливість відкрити повноцінні хаби-медіабази з доступом. Був початок осені. Ми почали проговорювати саму концепцію – що там може бути, що не може бути. Тоді ж почалися перші перебої з електрикою. Один зі "старлінків", які ІМІ видавав медіа, я залишив на хабі, і він був як запасне джерело інтернету. Сама концепція зі "старлінком" була хорошою і вона одразу спрацювала, адже тоді в нас були проблеми з інтернетом. Коли стало зрозуміло, що Росія почала активно працювати по нашій енергосистемі, то наявність таких приміщень з генератором, зі "старлінком", бронежилетами, шоломами стала великим плюсом і одразу зацікавила розширеними можливостями. Ми планували, що все це стартуватиме в жовтні. Активно Медіабази запрацювали з листопада, але старт був не одночасно в 10 регіонах, а трохи розтягнувся в часі. Це було зумовлене кількома моментами. Перший момент – специфіка регіонів. Ми одразу проговорили те, що ми не намагаємося створити якийсь шаблонний хаб, який має бути повторений у кожному регіоні один в один. Кожен регіон має свої безпекові особливості. Якщо в Кропивницькому ми можемо собі дозволити зняти другий поверх двоповерхової будівлі, близько до центру міста і для нашої безпеки це досить нормально, то в Харкові через обстріли потрібно було шукати приміщення на цокольному поверсі або взагалі підвальному.

Тому в певних регіонах Медіабази запрацювали з листопада, а в Полтаві, Дніпрі наприкінці грудня – на початку січня. Нині цей процес набирає обертів. Уже зараз я можу сказати: цей проєкт є і буде успішним, тому що в ситуації відсутності енергопостачання в тому чи іншому місті одразу приходять до наших Медіабаз десятки журналістів. Люди, які їдуть на деокуповані території або ближче до лінії фронту, приходять до нас на Медіабази, беруть у користування бронежилети, каски, їдуть, відзнімають матеріал, повертаються і віддають. Це стосується не тільки українських медійників – це стосується журналістів закордонних видань. У хабі Кропивницького брали безпековий комплект колеги з Японії.

Також серед наших завдань – забезпечення на базі хабів не лише технічної та безпекової підтримки, а й забезпечення колег якоюсь корисною інформацією. Для одних районів зараз є актуальними навчання домедичній допомозі, тактики роботи в небезпечних ситуаціях, або в ситуаціях ведення реального бою, або безпекові питання щодо цифрового захисту. Для інших же регіонів наразі може бути важливою психологічна підтримка, ретрити й подібні заходи. Ми не обмежуємо керівників наших хабів у виборі теми тренінгів. Єдине, про що просимо, – щоб такі заходи проводилися хоча б один раз на місяць.

– У чому ваше завдання як координатора? Консультуєте? Контролюєте?

– Я суміш ідейного натхненника і завгоспу – коли є якась потреба розв'язати питання технічного характеру або проконсультувати щодо закупівлі того чи іншого обладнання, допомогти з організацією тих чи інших тренінгів. Також моя робота в тому, щоб забезпечити більше можливостей для наших хабів. Паралельно з тими коштами, які вже надійшли на роботу хабів, які знайшов ІМІ, я, зі свого боку, шукаю додаткові можливості онлайн-тренінгів, грантів, інформаційних сесій. У майбутньому я бачу поширення Медіабаз на кожну область, кожен регіон. Навіть якщо область розташована далеко від лінії фронту, наразі в нас триває війна, і підтримка медійникам потрібна всюди. Головна ідея, головна концепція роботи Медіабази – підтримка журналістів у будь-якій формі.

– Знаю, що в окремих областях адреси Медіабаз не афішуються. Чим це обґрунтовується?

– Ми надавали можливість нашим базам у цьому питанні діяти самостійно. Якщо керівник Медіабази на місці розуміє, що безпекова ситуація в регіоні така, що краще інформацію про розташування хабу поширювати лише в закритій медіагрупі або в чаті, ми підтримуємо це рішення. Тому що, будемо відверті, ніхто не знає ситуацію в регіоні краще, ніж людина, яка там проживає. Є дійсно кілька наших баз, які на загал не афішували й не афішують своє місце розташування. Зазначу, що цей проєкт спрямований лише на медійну спільноту. Дуже часто медійники, активісти, громадський сектор перетинаються і спільно працюють. Це правильно. Але саме в цій концепції ми працюємо лише з медійниками, тому намагаємося комунікувати з ними на майданчиках, створених саме для них. Тому, якщо в регіоні ухвалюють рішення повідомляти про місце розташування Медіабаз лише журналістам і лише через закриті майданчики, ми підтримуємо таке рішення, і зараз в нас точно є три таких майданчики.