Про санкції РНБО і не тільки
Інформація оточує нас з усіх боків, і що далі – то більше. Право на інформацію вважається одним з основоположних прав людини, і його закріплено в низці міжнародних і національних нормативних актів. Але, як і багато інших прав, право на інформацію також пов’язане з обов’язками й відповідальністю. Адже інформація, як будь-який інший інструмент, може бути використана як на користь, так і на шкоду. Для запобігання шкоді, якої може завдати неправильне використання інформації, створюються спеціальні застереження. Наприклад, стаття 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зазначає:
"Стаття 10
Свобода вираження поглядів
1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади й незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.
2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками й відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду".
Отже, захист інтересів національної безпеки, територіальної цілісності держави, громадської безпеки є однією з підстав обмеження інформаційної діяльності. Тож варто розуміти, що там, де інформація переходить певну межу, зазіхає на безпеку громадян, створює загрозу життю і нормальному існуванню суспільства, йдеться вже не про свободу слова, а про щось інше. Наприклад, про пропаганду з боку ворожої держави для знищення України як державного утворення. І щодо таких суб'єктів, які свідомо, систематично і цілеспрямовано створюють загрозу для суспільства, держава повинна і зобов’язана застосовувати певні заходи, щоб захистити суспільство від шкідливого впливу таких суб’єктів і такої пропаганди.
Українське суспільство добре знає перелік таких суб’єктів. Адже моніторинг інформаційного простору, який проводять громадські організації, показує, що пропаганда проти України здійснюється систематично й організовано протягом багатьох років. Результати різноманітних моніторингів та досліджень, зокрема Дискредитація Байдена та "Україна винна у війні". Антизахідні та проросійські наративи в українських онлайн-медіа у 2020–2021 роках, Проросійська і антизахідна конспірологія в інформаційній війні, Динаміка російських наративів про Україну та їх експорт в український медіапростір, протягом багатьох років фіксують одних і тих самих суб’єктів, які є лідерами російської пропаганди, а також поширюють іншу фейкову інформацію, свідомо спрямовану на руйнування національної безпеки України, створення мови ворожнечі між різними групами населення, виправдання зовнішньої агресії та порушення територіальної цілісності України тощо.
Чи треба їх зупиняти? Так. Адже їхня діяльність – це реальні кров, біль і сльози дуже конкретних людей. Це руйнування головних підстав існування вільного демократичного суспільства, свідоме руйнування заради встановлення "вертикалі влади", авторитарного управління як єдиного "правильного" варіанту. І хоча жодна авторитарна держава не може похвалитися реальними досягненнями в науці, в технологіях тощо, переважно крадучи ці досягнення з дійсно розвинених демократичних країн, – авторитарні країни добре вміють ламати й руйнувати, зокрема за допомогою інформації, створюючи фейки, пропагандистські міфи й наративи та спрямовуючи бюджетні кошти й зусилля апарату не на підвищення рівня життя своїх громадян, а на просування цих фейків і наративів, на руйнування демократичного світу. Адже якщо неможливо підняти рівень життя в себе – можна опустити рівень життя в інших і в такий спосіб зрівнятися з ними. Тож так, демократичний світ має право і повинен захищатися, захищати свої досягнення, які дозволили йому в тому числі створити свободу слова й інтернет як інструмент обміну інформацією.
Чи треба зупиняти пропагандистів у будь-який спосіб, будь-якими засобами? У якісь моменти – так, можливо. Саме як виняток, за аналогією з положеннями кримінального законодавства про "крайню необхідність", тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в зазначеній ситуації не можна було усунути іншими засобами і якщо водночас не було допущене перевищення меж крайньої необхідності. Тобто як виняток, як унікальне явище, з прискіпливим аналізом ситуації і можливою відповідальністю, якщо все ж таки можна було діяти інакше.
Але загалом зупинення злочину за допомогою злочину не створює порядку. Мінус на мінус у цьому разі не дає плюс: просто замість одного злочину ми маємо два. Мотиви цих злочинів прямо протилежні, але шкода для суспільства загалом є в обох випадках. Такими ось шкідливими для суспільства є тенденції регулювати інформаційний простір України за допомогою рішень Ради національної безпеки і оборони України.
Ось уявіть собі: футбольний стадіон, іде запеклий матч, аж раптом директор стадіону починає змінювати правила гри, просто в процесі, тому що йому щось не подобається на полі. Так, на полі дійсно не все добре, і є питання щодо арбітрів, які не помічають порушень, не оголошують штрафних та пенальті, не показують жовтих і червоних карток. Але коли директор стадіону замість того, щоб організувати роботу арбітрів, щоб замінити нечесних або непрофесійних арбітрів, починає самотужки визначати, хто саме з гравців порушив правила, як саме його покарати, у тому числі всупереч власне футбольним правилам, – гра перестає бути грою. Зміна правил гри в процесі гри, та ще й без попередження учасників гри, без доведення нових правил до всіх гравців та інших зацікавлених осіб, – м’яко кажучи, неправильно. І може спричинити обурення не тільки в арбітрів, зокрема нечесних. Не тільки у гравців, зокрема порушників, до яких застосували не передбачені правилами санкції. Саме порушення правил, саме нехтування правилами знищує гру і викликає негативну реакцію і в інших команд, які збиралися грати на цьому полі, і в глядачів, і в спонсорів матчу тощо. Найімовірніше, це закінчиться або зміною директора, або тим, що на цьому стадіоні гри у футбол більше не буде, а буде щось інше: ринок, боксерський ринг, естрадний майданчик, але не футбольний стадіон.
Як уже було згадано вище, стаття 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практика Європейського суду з прав людини свідчать, що втручання у свободу слова правомірне, якщо воно здійснене на підставі закону, має закону мету та необхідне в демократичному суспільстві. Щодо мети втручання все більш-менш зрозуміло, і вона відповідає визначеним конвенцією випадкам. Щодо рівня, необхідного в демократичному суспільстві, загалом також зрозуміло, адже рівень небезпеки від пропаганди досить високий. Але в рішеннях РНБО, які втручаються в поширення інформації, дуже не вистачає передбаченості законом.
Нагадаємо, що чинне законодавство України вже передбачає заходи з протидії поширенню фейків та неправдивої інформації, спрямованої проти суспільства, про це ІМІ вже зазначав у матеріалі "В Україні вже є законодавство і механізми щодо протидії дезінформації: заради чого колотнеча?". Причому РНБО, з огляду на її функції, передбачені Законом України "Про Раду національної безпеки і оборони України", могла б здійснювати координацію і контроль відповідних державних і уповноважених органів. Зокрема, через Центр протидії дезінформації, який створено при РНБО і повноваження якого поки що не дуже чітко визначено. Як у прикладі з футболом, центр міг би відстежувати, хто з арбітрів, коли й чому не притягає до відповідальності порушників у грі, або чому там, де за правилами має бути оголошена червона картка, арбітр на полі обмежується штрафним ударом. Щодо телебачення і радіомовлення таким арбітром, без сумніву, є Національна рада з питань телебачення і радіомовлення. Положення чинного Закону України "Про телебачення і радіомовлення" надають цьому органу широкі повноваження для реагування на мову ворожнечі та антидержавну пропаганду в телевізійному і радійному просторі. Якщо ж Нацрада не застосовує наданого інструментарію для належного виконання своїх функцій – у президента є правові можливості змінити склад Нацради щонайменше щодо своєї квоти. Поширення інформації через інші канали, зокрема мережу Інтернет, перебуває вже за межами повноважень Нацради, і тут мають долучатися інші органи та інші механізми. Насамперед у разі поширення суспільно небезпечної інформації мають долучатися відповідні правоохоронні органи й вживати заходів, передбачених кримінальним процесуальним законодавством. Також дуже важливим є одночасне залучення всіх можливих інформаційних каналів для роз’яснювальної роботи з боку органів влади, які спростовували б фейки та дезінформацію. Всі ці кроки вже виписано як у чинній Доктрині інформаційної безпеки, так і в проєкті Стратегії інформаційного розвитку, про що ІМІ вже згадував у своїх матеріалах.
Отже, механізм регулювання інформаційного простору через рішення РНБО є хибним кроком. Варто повернутися до встановлених чинним законодавством України й міжнародними нормами методів. Адже, як зазначено в статті 1 Конституції України, Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. А частина друга статті 19 Конституції визначає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень і в спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Застосування інших методів, зокрема санкцій РНБО, у випадках, які не підпадають під її компетенцію, створює загрозу основним засадам демократичного суспільства. Використання таких методів могло б бути виправдане крайньою необхідністю, але систематичне і постійне їхнє застосування є неприйнятною практикою.
Help us be even more cool!
