Ми приїхали до Маріуполя за годину до виступу Путіна і вторгнення – Мстислав Чернов

З візуальним журналістом Associated Press, письменником, режисером Мстиславом Черновим говоримо про роботу на війні, зокрема в оточеному Маріуполі. У січні має вийти його дебютний документальний фільм “20 днів у Маріуполі”. 

– Ви робили цей фільм сам чи разом з кимось?

– Коли ми знімали в Маріуполі, там був поганий зв’язок або ж зовсім не було зв’язку. Мені вдалося надіслати десь 30 хвилин з того, що я зняв. А зняв я близько 25 годин відео. Тобто з усього цього я зробив документальний фільм, прем’єра якого буде наступного року. Це колаборація Associated Press із PBS front line studio.

“Для журналіста дуже важливо зробити так, щоб той, хто дивиться, не відчував огиди”

– Чи всі люди, які є на вашому відео, не проти, щоб їх показували?

– У тому разі, коли люди проти, ми або не публікуємо, або зовсім не знімаємо. Це правило. Крім того, коли ми знімаємо, ми ніколи не ховаємося. Тобто люди, яких ми знімаємо, завжди бачать, що їх знімає преса. У нас є знаки “Press” на шоломах, на грудях. Це по-перше. Ті, хто не хоче, щоб їх знімали, кажуть нам, і ми їх не знімаємо. По-друге, звичайно, – особливо коли йдеться про Маріуполь, там було дуже багато моментів, на які важко дивитись: коли помирають діти, коли люди втрачають кінцівки, коли кров, смерть, – тут важливо знайти правильний баланс між тим, щоб не показати війну легшою, ніж вона є насправді, і водночас не відштовхнути людину, яка дивиться. Тому що в нашого мозку є така властивість: коли ми відчуваємо огиду, ми не можемо співчувати. Тобто для журналіста дуже важливо зробити так, щоб той, хто дивиться, не відчував огиди. Тому що він не зможе співчувати. Але війна – це війна. І якщо ми покажемо її просто, як дим підіймається над будинками, щось горить, хтось плаче, то люди просто не зрозуміють, яка насправді вона жорстока, які насправді злочини Росія чинить в Україні. Тобто модерувати кадри теж не треба. Це завжди баланс.

– Як ви приїхали до Маріуполя? Якщо можна, то розкажіть про 24 лютого: чи було для вас очікуваним, що Росія розпочне наступ не тільки на сході, а й з території Білорусі?

– Те, що буде загострення, було зрозуміло ще на початку лютого. Я пам'ятаю, що, коли я публікував сюжет про те, як Харків готується до вторгнення, мені писали друзі з Харкова: “Що ти розводиш паніку – нічого не буде!” А я їм казав: “Яка паніка? Люди готуються – потрібно це показати”. Але вже було відчуття, що щось готується. 20–21 лютого, коли Росія провела засідання Ради безпеки, вже було зрозуміло: буде вторгнення. Ми тоді не розуміли масштабів. Нам здавалося, що воно буде більше сконцентроване на Донбасі й Росія намагатиметься пробити коридор до Криму. Саме тому ми обрали Маріуполь. Адже Маріуполь за будь-якого розкладу був стратегічною ціллю Росії. Ми зрозуміли, що нам потрібно бути саме там, бо це буде ключове місце.

– Ви кажете “ми”. Про кого ви говорите?

– Я, Євген Малолєтка, наша продюсерка Василіса Степаненко і, звичайно, київські редактори. Тобто нас було кілька команд Associated Press у той час в Україні. Кожна команда відповідала за свою, скажімо так, частину країни. Ми чергували. Ми чекали на те, що ж станеться або не станеться.

“Ми думали: “Так, до Третьої світової залишається десь година. Нормально, встигаємо”

– У вас був вибір, чи їхати до Маріуполя, чи на іншу локацію?

– Це здавалося найважливішою локацією. На той час. У якийсь момент, коли стало зрозуміло, що росіяни пішли на Київ і що вони вже близько до Києва, більшість міжнародних журналістів виїхала з Маріуполя та поїхала до Києва. Саме тому, що всім здавалося, що битва за столицю буде найважливішою з інформаційного погляду. І вже було зрозуміло, що оточення Маріуполя неминуче. І, думаю, люди теж не хотіли залишатись. Але ми сіли, подумали, зважили ризики, побудували плани з евакуації, виживання, якщо місто буде оточене, і вирішили залишитись у Маріуполі. 

– Якого числа ви виїхали до Маріуполя?

– 23 лютого, вночі. Ми приїхали за годину до того, як Путін почав виступати і як почалося повномасштабне вторгнення. Ми ще жартували: “Росіяни починають атакувати десь о четвертій (а була вже третя година)”. Ми думали: “Так, до Третьої світової залишається десь година. Нормально, встигаємо”.

– Відтоді минуло вісім місяців. Як ви оцінюєте свій психічний стан на той момент? Ви були спокійні чи ви нервували? Згадуючи роботу своєї редакції, можу сказати, що всі дуже мобілізували свої зусилля.

– Нервували ми у 2014 році. Далі ми просто були готові. Це було питання часу. Якщо ми всі сіли та подумали у 2014, 2015, 2016 роках, то було б зрозуміло, що це неминуче. Це не було якоюсь сенсацією. Це було щось неминуче, до чого потрібно було готуватися. Це не був шок. Почалось і почалось.

“Війна це завжди війна, і вона йде дорогою ескалації, якщо вона не вирішиться”

– А тут поясніть: чому ви згадуєте 2014, 2015, 2016 роки й говорите, що вже тоді, принаймні для вас і для ваших колег, було очевидним, що це неминуче. Які ознаки?

– Навіть якщо у світі не всі хотіли розуміти, що події 2014 року – це було вторгнення Росії в Україну, для українців це було зрозуміло більш-менш. Для нас, українських журналістів, це теж було зрозуміло. І те, що може бути ескалація, що може бути повномасштабна війна, ми теж розуміли. Просто потрібно подивитися на історію інших країн. Я знімав десь п’ять війн у своєму житті. Я бував у Сирії, Іраку, Лівії, Секторі Газа, Нагорному Карабаху. Війна – це завжди війна, і вона йде дорогою ескалації, якщо вона не вирішиться.

– Тобто у вас уже був певний досвід. Ви бачили різні війни, проаналізували та дійшли висновку, що все схоже на те, що це просто затишшя і росіяни збирають сили, щоб потужно вдарити?

– Ну вони ж щороку готувалися. Вони майже кожного року збирали війська на кордоні з Україною. Вони тренувались. І ми щороку поверталися до цих історій. Ми знімали історії, як Росія готується до вторгнення. Один рік минув, другий, третій… Рано чи пізно це мало статися. Психологічно ми були готові до цього. Фізично, може, ні. Просто, розумієте, до війни насправді підготуватися неможливо. Якщо ти думаєш, що підготувався, з одного боку, то все одно ми не могли навіть подумати, який масштаб жорстокості буде, вбивств, злочинів. Це був шок для нас.

– Ті безпекові плани, які ви складали, коли вирушали до Маріуполя, – вони вам допомогли?

– Бачите, ми ж живі – то спрацювало [дуже сміється]. Є якісь правила, яких ми дотримуємось. І вони передбачають наявність кількох планів евакуації, кілька планів щодо того, якщо потрібно залишитися надовго, залягти на дно. Таке планування приходить з досвідом. Звичайно, що все може піти не за планом. Звичайно, що все передбачити неможливо. Але таке планування принаймні допомагає швидко реагувати. 

– Скільки ви пробули в Маріуполі?

– 20 днів.

“Ми їхали з Маріуполя і відчували провину, що ми там не були, не залишились”

– За цей час скільки ви локацій змінили, місць перебування, місць проживання?

– Досить довгий час ми жили в лікарні. У другій невідкладній лікарні. Вона була нашою базою, поки росіяни не ввійшли до цього району і не захопили її. Ми кинули свою машину й евакуювалися звідти. Це була основна наша локація. Ще, звичайно, був готель. Десь по підвалах ми ховалися з людьми, щоб десь переночувати й сховатися від бомб. Нам багато допомагав наш український Червоний Хрест, поки їх не розбомбили. Ми виїхали 15 березня, а 16-го Росія розбомбила театр. І це якраз приклад, який ілюструє, наскільки важливо, щоб під час конфліктів у місцях, де є потенційна загроза порушення прав людини, були журналісти. Тому що ми поїхали, а театр розбомбили, і ніхто це не зняв. Дуже важко було полічити, скільки людей загинуло, важко зрозуміти, як це все відбувалося. Ми витратили місяць, щоб тільки реконструювати події того дня. Ми почувалися дуже погано. Ми їхали з Маріуполя і відчували провину, що ми там не були, не залишились.

– Я не знаю, що вам на це відповісти. У вас там було своє завдання. Як, власне, у всіх людей у Маріуполі було завдання – вижити. А вашим завданням до того ж було передати все те, що ви зафіксували, або ж вивезти, зберегти. Бо це дуже важливо. Як ви виїжджали звідти?

– Ми втратили машину в лікарні. Коли росіяни оточили лікарню, нас звідти евакуювали українські військові. Потім ми намагалися ще трохи працювати, але працювати в місті, яке бомблять щохвилини, без машини практично неможливо. І ми почали шукати варіанти, щоб виїхати. Ми вже не могли працювати: ніде було заряджати батареї, пересуватися містом було неможливо. І ми знайшли сім'ю, яка допомогла нам виїхати. Вони нас вивезли на своїй машині через 15 російських блокпостів. Це був один з перших днів, коли відкрили коридор. Це, умовно кажучи, коридор. Імпровізований… Багато людей виїжджало, і на нас просто не звернули уваги. А наступного дня людей уже почали роздягати, шукати інформацію в телефонах. Тобто ще один день, і нас би спіймали.

– Тобто якихось “фільтраційних” заходів до вас не застосовували?

– Так, нас не роздягали. У нас була дуже сильно розбита машина. Вона була “прошита” осколками, без вікон. Двері не відкривалися, вони були заліплені скотчем. Тобто, навіть якби вони й хотіли перевірити, вони не могли. Вони заглядали трохи у вікно, і все. Там з нами сиділи діти. Тобто ця сім'я взяла на себе відповідальність і ризик нас вивезти, і ми дуже вдячні за це.

– Коли ви ще були в місті, як на вас реагували місцеві, коли дізналися, що ви журналісти?

– Це цікаво, тому що люди реагують дуже по-різному в різні дні. На початку нас не помічали. Потім, коли ми просто йшли вулицею з написами “Press” на шоломах, люди до нас підходили й казали: “Зніміть нас, будь ласка. По-перше, зніміть нас, будь ласка, бо в нас немає зв’язку: може, родичі побачать”. Потім просто хтось приходив і питав: “Які новини? Як, узяли вже Київ? Чи взяли вже Харків? Як там села біля Маріуполя?” Тобто люди бачили напис “Press” і питали, які новини. У мене був супутниковий телефон, і в найгірші дні, коли ніякого зв'язку не було, я все одно телефонував до редакції і питав, які новини, тому що мені потім потрібно весь день розповідати їх людям. На жаль, були такі люди, які конфліктували з нами. Але ми з ними просто не говорили. Ви знаєте, як люди реагують на пресу. Особливо останніми днями, коли люди були в такому стресі, просто як… звірі: без інформації, без їжі, без води, без електрики, їх постійно бомбили. Вони навіть не знали, на кого зірватися.

– Мстиславе, до липня 2014 року ви висвітлювали війну по обидва боки фронту. Тобто ви працювали і на окупованій території, і на підконтрольній Україні.

– Так, у 2014-му я почав співпрацювати з Associated Press, коли ще американським, міжнародним агенціям ще було дозволено працювати на тих територіях. Потім усіх вигнали звідти. Але я вважаю, що це дуже добре, що вдалося (попрацювати. – Ред.), тому що я зняв збитий літак МН-17. Якби цього не було, то ми б і не побачили. А ми з колегами були першими міжнародними журналістами, які туди приїхали й зняли це. Тобто ми були свідками цього злочину – ще одного злочину Російської Федерації.

– Чи є такі кадри, можливо навіть не світлини, відеокадри, а щось у вашій пам'яті, які ви хотіли б забути?

– Які хотів би забути? Так, дуже багато. На жаль, я вже не можу порахувати, скільки вбитих людей я зняв у своєму житті, і кожен цей момент я хотів би забути. Водночас я хотів би це і пам'ятати, тому що це нагадує мені, яка жахлива війна. Це нагадує мені, чому ми працюємо, це нагадує мені, навіщо журналістська професія, професія воєнного журналіста. Вона існує для того, щоб попередити людей про те, наскільки жахлива та брутальна війна і наскільки важливо її не допустити. Тому… все це я хотів би забути, але все це потрібно було знімати.