"Журналістика війни" на прикордонні Сумщини: як працюють редакції на третій рік повномасштабного вторгнення

У липні 2024-го журналісти продовжують стикатися з різними викликами у своїй роботі. Окрім внутрішніх, редакційних і професійних, як-от нестача фінансування, обладнання, вигорання і понаднормова робота, постійно є зовнішні. Здавалося б, дій ворога і впливу країни-агресора і так досить, але є ще й непорозуміння всередині країни: з представниками влади, правоохоронців, військових та просто цивільних громадян.

Робота журналіста в країні, що воює, але з умовно мирними темами або ж без безпосереднього перебування в зонах бойових дій значно відрізняється від роботи (а часто – і життя) журналістів, що постійно перебувають у зонах бойових дій. Представниця ІМІ поспілкувалася про особливості такої роботи з головними редакторами місцевих медіа, які працюють саме на прикордонні Сумської області (це загалом територія 19 громад, що мають спільний кордон з РФ).

Місцеві мешканці, влада, правоохоронці, військові – представники кожної з цих груп не завжди розуміють суть роботи журналістів. Навіть у липні 2024-го, на третій рік повномасштабної війни, досі виникають питання до медійників, що працюють безпосередньо на місцях прильотів, позиціях, у зонах підвищеної небезпеки.

“Ситуації, коли люди та влада в громадах не розуміють суті роботи журналістів на місцях обстрілів, у нас ставалися не раз. Є люди, які вважають, що після того, як ми знімемо, – їх будуть обстрілювати знову. Вони не хочуть нічого говорити та просять не знімати”, – розповідає Катерина Гладенко, шеф-редакторка новин Сумської філії НСТУ (далі – “Суспільне Суми”). Втім, більшість керівників громад розуміє важливість висвітлення всього, що відбувається на прикордонні, тож про них, відповідно, є більше інформації, і вони на вустах. До прикладу, коли в травні цього року російські телеграм-канали повідомили, що зайшли до Рижівки, села на кордоні в Білопільській громаді, то голова громади Юрій Зарко був на зв'язку з журналістами навіть опівночі й відповідав на дзвінки. 

“Був випадок, коли наших кореспондентів не пускали зняти наслідки обстрілу одного з промислових підприємств у Сумах. З нами були колеги з Кордон.Медіа, які викликали поліцію, і тільки після того ситуація вирішилась, зйомка відбулась”, – додає Катерина Гладенко.

Головна редакторка Кордон.Медіа Олеся Боровик скаржиться переважно на непорозуміння та неправомірні дії правоохоронців. “Їхній основний аргумент – “Не заважайте нам працювати”. Хвилиночку, а журналісти, значить, не працюють, а просто прийшли познімати хоум-відео?!” – ставить вона риторичне запитання. Щоразу майже відбувається одне й те саме: доводиться розкладати все по полицях, які права мають журналісти, розповідати, що таке акредитації, цитувати 73-й наказ головнокомандувача. “Я вважаю, що подібні лекції має розповідати їм керівництво, а не журналісти витрачати на це час, тим паче доводиться працювати в умовах можливих повторних ударів. Тож не до просвітлення правоохоронців якось у такі моменти”, – говорить редакторка.

А от щодо цивільних, розповідає Олеся, то ситуація в зонах бойових скрізь однакова. “Люди найчастіше діляться на два типи: або навідріз відмовляються (таких одиниці), або тягнуть за руку – “ідіть і в мене зніміть, що ця й***на русня натворила…” – каже вона.

Найбільше перешкод у роботі для газети “Білопільщина” створює місцева влада громади, запевняє головна редакторка газети Наталія Калініченко. Вона скаржиться, що інформації офіційної немає, сайти не працюють, навіть сесії знімати заборонено. 

Головний редактор газети “Ворскла” Олексій Пасюга каже, що загалом з нерозумінням доводилося зустрічатися з боку місцевих жителів, але не було питань від правоохоронців та влади. Тому що медіа місцеве і всі між собою знайомі. “У той же час військові нерідко раніше насторожено зустрічали журналістів видання, з нерозумінням дивилися на акредитацію ЗСУ і тупо забороняли зйомку. Пізніше стали спрямовувати до пресофіцера, хоча ніхто не міг сказати, хто це і де його знайти”, – згадує редактор. 

Пізніше й ці питання відпали, каже Олексій, а от місцеві жителі й зараз інколи таки видадуть: “Отож пів року ви тут фотографували, і от через це вчора був черговий прильот”. Але це вже радше виняток.

Олександр Соломко, головний редактор Ямпіль.Інфо, каже, що в них усі знімання відбуваються виключно після погодження ОК “Північ”, але, навіть зважаючи на це, виникали конфлікти в Шалигинській громаді.

Окрім спілкування наживо, велика частина непорозумінь з медійниками лишається в соцмережах. Чи отримують і досі коментарі під матеріалами, що буцімто робота журналіста може спровокувати повторні удари чи скоригувати вогонь ворога? Як реагують на них у редакціях?

Коментарі на кшталт “Навіщо ви це показуєте?” та “Ще адресу вкажіть” під матеріалами публікуються постійно, скаржиться Катерина Гладенко, шеф-редакторка новин “Суспільне.Суми”. 

“Мабуть, найбільше подібного було під матеріалами з будівництва фортифікації та позицій наших воїнів. Один з таких – фото будівництва оборонних споруд на Сумщині – опублікувало Міністерство оборони. Суспільне розмістило їх у себе на сторінці у Facebook. На них зображені бліндажі, окопи, і жодних елементів прив’язки до місцевості, тобто жодним чином зрозуміти, де саме відбувається будівництво, неможливо. Але під постом понад 70 коментарів, і більшість людей з обуренням питали, навіщо ми їх опублікували”, – розповідає вона.

У таких випадках редакція намагається пояснювати причини, чому такі фото не становлять жодної небезпеки ні для військових, ні для цивільних, адже одне з головних правил кореспондентів, які працюють на війні, “Не нашкодь”.

“Такі коментарі підписники лишають у наших соцмережах нечасто. Але якщо і трапляється, то пробуємо пояснити. І навіть у більшості випадків з нами погоджуються”, – розповідає свій рецепт Олеся Боровик, головна редакторка Кордон.Медіа. Але коментаторів, які поводять себе як боти й несуть повний деструктив, блокують. 

“Дайте їй по голові, заберіть у неї телефон, посадіть її на підвал” – це особисто писали мені в публічному просторі, і фактично під кожним постом є коментарі: “Ви працюєте на ворога, нащо ви оприлюднюєте, нащо ви це пишете”, – описує коментарі з погрозами Наталія Калініченко, головна редакторка “Білопілля”. 

Попри погрози з коментаторами спілкуються. Роз'яснюють, що журналісти видання дотримуються всіх вимог. А справжні коригувальники в Білопіллі – це російські військові, майже за кожним ударом по місту в російських пабліках викладається чітке відео з ворожих безпілотників, на яких навіть видно, чи відкриті вікна в будинках. До кордону тут – менш ніж 10 кілометрів. 

Та сама ситуація і в газети “Ворскла”. Раніше подібних коментарів було багато, постійно пояснювали, що в нас не та ситуація, щоб вороги дізнавалися щось із публікацій, бо є дотримання певних стандартів. “Ми фіксуємо злочини ворогів. А от різні групи у фб та телеграмі спричиняють у рази більшу шкоду й не відповідають за це”, – обурюється Олексій Пасюга. Особливо активних з “дурними коментарями” теж блокують, бо зазвичай це боти або “небайдужі громадяни”, які дуже розумні, що подобається певній категорії населення. “Часто пропонував пояснити, як саме та чи інша публікація могла коригувати вогонь ворога. Нічого конкретного у відповідь не чули, бо сказати нічого – територія й так пристріляна та постійно під спостереженням ворожих дронів”, – говорить він. Тут, у Великописарівській громаді, люди й самі з ворожих джерел бачать відео, на якому територія громади як на долоні.

У редакції Ямпіль.Інфо отримують коментарі як про те, “чого ви показуєте, зараз же прилетить”, так і про те, “чого ви щось не показали”. І перші, і другі бувають агресивні, але редакція не реагує і діє за правилами, каже Олександр Соломко.

Як і чи можливо змінити негативне ставлення цивільних людей до роботи медійників? 

“З людьми, до яких приїздимо на прикордоння, говоримо постійно, пояснюємо, чому важливо, щоб про те, що коять росіяни на Сумщині, знав весь світ. Бо, якщо цього не показувати, всім відома тільки кількість вибухів щодо громад, яку публікує ОВА в щоденній статистиці. А “сухі” цифри, без усвідомлення масштабу руйнувань, не дають уявлення про жах того, що переживають люди. Окрім того, коли інформація про руйнування буде поширюватися світом, можливо, допомога громадам для відновлення надходитиме швидше”, – ділиться рецептом Катерина Гладенко.

Також працюють пояснення, що знімання можуть бути різними й показати масштаб руйнувань можна, не видаючи локації, хоча з огляду на близькість до кордону з РФ і постійне знімання ворожих розвідувальних безпілотників це не є таємницею для ворога. Один з яскравих прикладів – удар по території Сумської ТЕЦ, коли вже ввечері після ракетного удару російські пабліки опублікували відео, де зафіксований сам момент прильоту ракети, який вони зняли на свій розвідувальний БпЛА.

“Ми постійно пояснюємо. Навіть зробили спеціальну рубрику “День з журналістом”. Показуємо, в яких умовах доводиться працювати, як готуємося, що відбувається на зйомках, так би мовити, поза кадром”, – каже Олеся Боровик. Під такими відео Кордон.Медіа зазвичай багато пишуть слів підтримки. Олеся також певна, що роль у цьому відіграє те, що більшість воєнкорів медіа – жінки й вони так само перебувають у складних умовах.

В Олексія Пасюги з “Ворскли” свій рецепт: “Найперше пояснюємо, що це допоможе декому отримати компенсацію за руйнування в перспективі. Тим, хто свідоміший, нагадуємо, що фіксуємо воєнні злочини. Ще декому пояснюємо, що це можливість привернути увагу до нашої громади. Допомогти в отриманні для жителів допомоги, а громаді можливість відбудуватися після перемоги”.

Є ситуації, в яких люди охочіше говорять і показують, діляться історіями під час війни. Але це також змінюється під час війни. Який вигляд це має на Сумщині?

За спостереженнями кореспондентів Суспільного, найбільше люди діляться своїми історіями, коли вже є руйнування їхнього майна, коли фактично втрачати вже нічого. Навпаки, про життя свого прикордонного села люди не хочуть говорити, коли кількість обстрілів зменшилась і вони бояться, що ті відновляться, якщо про населений пункт розкажуть ЗМІ. “У свою чергу ми, розуміючи побоювання людей, можемо назвати громаду, де були зйомки, але не вказувати конкретний населений пункт”, – пояснює шеф-редакторка новин.

Ставлення людей до журналістів варіюється залежно від ситуації: це може бути як відкрита неприязнь на межі ненависті, так і розуміння та всебічна допомога. “Не раз чула від людей фрази типу “А ви не боїтеся сюди їхати?”, “Ви перші, хто до нас доїхав” та “Зніміть, хай бачить світ, що наробили росіяни”. Так говорять люди в близькому прикордонні, куди мало доїжджають ЗМІ. Їм важливо, щоб про них говорили. От заради цього і працюємо”, – каже Катерина Гладенко.

Коли ж люди, навпаки, не хочуть, щоб про них знімали, – це вплив дезінформації та пропаганди, які розповідають, що прильоти відбуваються після знімань журналістів, а не тому, що війна і війська РФ бачать прикордоння Сумщини як на долоні, впевнена Катерина Гладенко.

Олеся Боровик, головна редакторка Кордон.Медіа, каже, що можливість говорити залежить від настрою та стану людини, яка пережила, приміром, обстріл чи втратила когось із близьких. Найчастіше практика показує, що люди говорять у перші хвилини, години, а далі замикаються і лише агресують у разі появи журналістів. Але коли правильно дібрати слова та аргументи, то можна почути й таких. “Я завжди акцентую на тому, що це злочин Росії, про це треба свідчити, аби злочинець не лишився без покарання”, – каже вона.

Коли медійники 2022 року, після звільнення області від росіян, їздили знімати деокуповані села й міста, то говорити хотіли всі без винятку. Всім хотілося розповісти про пережите. Як зараз? Ось свіжий приклад Білопілля: там тричі росіяни били по тих же місцях. “Коли ми приїхали вперше, то з нами охоче спілкувалися, розказували, показували. На другий раз – уже не так багатослівно. А на третій – майже від усіх отримали відмови. “А чим це допоможе?”, “Я вже показувала”, “Нічого не зміниться…” – такі були аргументи”, – каже Олеся. 

Люди втомлюються: і коли перші прильоти та руйнування їхнього майна вони сприймали емоційніше, то далі це емоційно притупляється. 

“Комусь потрібно просто виговоритися, а потім вони забороняють друкувати вже написану історію. Інші, навпаки, хочуть, щоб їхню історію знали з різних причин”, – розповідає Олексій Пасюга з “Ворскли”.

Такими причинами можуть бути: пошук співчуття, можливість у такий спосіб розповісти про себе рідним, з ким втрачено зв’язок. Для декого це підтвердження для отримання в перспективі компенсації за поневіряння чи знищення майна, іноді просто бажання показати, що вони живі, що люди лишаються вдома, тут, що перемога – за нами, це найчастіші пояснення, за спостереженням Олексія Пасюги.

Нерідко люди надають увагу тому, де перебуває журналіст, який пише про війну чи якісь місцеві події. Чи він особисто виїжджає на події до небезпечних місць? Чи черпає інформацію зі слів свідків або ж пресрелізів. Часто з нетерпимістю до тих журналістів, які не є учасниками подій, вороже ставляться саме ті, хто сам давно евакуювався до безпечних куточків України чи навіть за кордон. Але загалом люди стали дужче розуміти важливість роботи всіх журналістів, бо вони привертають увагу до проблем людей чи територій. Без журналістів іноді ніхто не дізнався б, що діється, наприклад, у нашому прикордонні зокрема чи на війні взагалі, впевнений Олексій. 

Про роботу з цивільним населенням у Білопільській громаді головна редакторка газети “Білопільщина” Наталія Калініченко каже, що люди охоче показують чи розповідають тоді, коли відчувають певну матеріальну вигоду. Питають, а чи буде за це компенсація, чи дадуть кошти на відшкодування. Часто люди кажуть: “Ось, прийдіть, познімайте, покажіть, що робиться, бо ніхто до нас не їздить, ніхто цього не говорить, не показує”. А ще, за спостереженням пані Наталії, люди охочіше кличуть до себе іноземних журналістів.

“У перші години після удару люди відкритіші й хочуть поділитися власним лихом, з часом емоції вщухають, і розговорити їх складніше”, – певен головний редактор Ямпіль.Інфо Олександр Соломко і додає, що люди дедалі частіше реагують на роботу журналістів як на норму. 

В умовах війни й щоденних обстрілів Сумщини медійники все частіше говорять про вигорання і надмірні навантаження, але є і ті речі, які набагато простіше змінити, щоб полегшити роботу журналістів. Найбільша проблема для редакцій – транспорт. Ні в кого, окрім Суспільного, немає редакційних автівок, і всім вони дуже потрібні. Жінки-воєнкори просять полегшені комплекти захисту, бажано – без пониження класу. І редактори вкотре звертають увагу на постійну відсутність інформації з боку офіційних органів влади, зокрема Сумської ОВА. У 2024 році єдиний коментар, який вдалося отримати журналістам місцевих незалежних медіа від Володимира Артюха, очільника ОВА, був у березні 2024 року, під час посилених обстрілів Великописарівської та Білопільської громад. Про закритість влади й перешкоджання роботі медійники скаржаться регулярно: це триває з 2023 року.

Альона Яцина, регіональна представниця Інституту масової інформації в Сумській області