Надія Вірна

Хтось боїться павуків, закритого простору, висоти. Я ж боюсь українських політиків та української політики. Я політикофобка. Політиків боюсь, швидше не можу терпіти, усіх: від найголовніших до найдрібніших, від князьків київських до сільських. Всіх разом і по окремо.

Тому й не сприймаю телебачення, бо там – вони. Щоканалу і щохвилини. В парламентах, в кулуарах, на світських заходах, на конференціях. Їх так багато, що, часом здається, коли б їх враз не стало, телепростір би просто завмер.

Спершу, коли тільки вони лиш починали «світитися» на телеекранах та вправлятися в еквілібристиці слова та іміджу, це сприймалось на «ура». Було цікаво, подеколи смішно, подеколи слізно. Проте, надмірне споживання призвело до огиди, а згодом й до повного духовно-фізичного неприйняття й несприйняття.

 Особливо моя хвороба загострилась останні кілька тижнів, коли до всього того політцирку, котрий вже роками триває на телеекранах, додалась ще й світова криза. А криза і наш політикум – це явища нерозривно пов’язані. Отож наразі маю рецидив: кризополітикофобію. І ліків від цієї хвороби не має, і порятунку. Бо як не бачиш то все по телебаченню, то читаєш в газетах, чуєш на вулицях, в магазинах, громадському транспорті. Вони посміхаються з білбордів, сітілайтів.

 Вони скрізь... І сховатись від них нікуди. Отож єдиний порятунок для політикофоба – це, стиснувши зуби, таки терпіти їх усіх. Бо, як казали розумні люди, якщо ви не цікавитесь політикою, то вона зацікавиться вами.