Почну з того, що я не є технічним спеціалістом і ділюся лише своїм досвідом роботи на фронті та використанні детекторів дронів. Скоріше за все, мій досвід, м’яко кажучи, обмежений. Але маю надію, що, уникаючи навіть тих помилок, які зробив я, хтось зможе зберегти своє життя і здоров’я. Головне — пам’ятати, що детектор дронів не здатен врятувати ваше життя; не варто розслаблятися, але він, щонайменше, дасть вам деяку обізнаність і зменшить імовірність бути ураженим, що уже дуже багато.

В’ячеслав Ратинський, документальний фотограф, описав для Інституту масової інформації свій досвід роботи з детекторами дронів.

В’ячеслав Ратинський, автопортрет

Пташка у сітці

Птах застряг в антидроновій сітці над автошляхом Слов’янськ-Ізюм. Фото: В’ячеслав Ратинський

Наприкінці січня ми з колегою їхали машиною зі Слов’янська до Ізюма трасою М-03, яка з кінця 2025 року вкрита антидроновими сітками. Ми об’їхали найнебезпечнішу ділянку і рухалися в бік Ізюма. Зазвичай, проїжджаючи небезпечні відрізки, ми вмикаємо детектор дронів, щоб бачити сигнали ворожих БпЛА та вчасно реагувати у разі небезпеки — сховатися чи, навпаки, додати газу.

Того разу ми зупинилися під сітками, щоб сфотографувати нещасну тваринку — пташку, яка загинула, застрягши у плетінні. На вулиці було морозно та дуже вітряно, тому ми довго не крутилися на вулиці. Коли сіли в автівку, на екрані детектора побачили перехоплене зображення з ворожого дрона. Він летів над трасою, вкритою сіткою, та шукав мішень для атаки. Можливо, ми ледь не стали ціллю для російського оператора.

Нашою помилкою було залишити детектор у машині; можливо, ми взагалі помилилися, зупинившись на трасі. Але добре, що все обійшлося, і ми отримали урок на майбутнє. Детектор варто використовувати всюди, куди може дотягнутися ворожий дрон. Перебуваючи на відкритому повітрі, ти можеш почути або побачити наближення загрози. Тож в авто така зустріч може стати неочікуваною і трагічною.

Тепер діє головне правило: кожен дрон, який ти бачиш, — завідомо ворожий. Двоє колег-фотографів проігнорували це: у підсумку один загинув, другий залишився без ноги.

Детектор

Гуляючи центром Херсона у жовтні 2025-го, уважно прислухаючись до неба і розглядаючи те, що під ногами, ми були вдягнені в бронежилети та тримали в руках “Чуйку” — детектор дронів, який нам позичили волонтери. Я думав собі, що або війна цілком і безповоротно змінилася, або ми опинилися в дешевому фантастичному кіно.

Війна значно трансформувалася з появою безпілотників, FPV-дронів, “Молній”, “Ланцетів”, НРК, антидронових сіток, кілзон та повного контролю з повітря за всім, що відбувається на землі. Щоб зберегти своє життя і здоров’я, працюючи біля фронту, мені довелося вивчити, що таке детектори дронів та як вони працюють. Вважаю, що на додачу до звичних бронежилетів, касок та аптечок, детектори дронів мають бути обов’язковою частиною комплекту — як незамінний атрибут будь-якої подорожі до прифронтових територій.

Детектори дронів, якими користуються журналісти біля лінії фронту. Фото: В’ячеслав Ратинський 

Що ж таке цей детектор і як він працює? Антидронові детектори — це портативні пристрої радіоелектронної розвідки. Вони пасивно сканують радіоефір, перехоплюють відеосигнал і попереджають про наближення ворожих безпілотників. Оскільки вони не випромінюють власних сигналів, то залишаються повністю непомітними для ворожих систем радіоелектронної боротьби.

Зараз існує величезна кількість виробників подібних детекторів, але я зупинюся на найпопулярніших.

Найпершим таким пристроєм був “Цукерок” — невеличка коробочка розміром із пачку сигарет, що мала маленький екран та дві антенки. Він дуже противно пищав і вібрував, якщо перехоплював сигнал дрона, що наближався. Вперше я побачив такий пристрій у військового “Хартії” в лісах на півночі Харківської області навесні 2024 року. Тоді кожен військовий хотів подібний детектор, а черга до виробника стояла на місяці. Уже до кінця 2024 року цей детектор перетворився на амулет і втратив актуальність через те, що реагував і на свої, і на ворожі дрони (їхні сигнали неможливо було розрізнити), а також не показував наближення FPV-дронів.

Військовий із детектором дронів. Фото: В’ячеслав Ратинський

Тоді, у 2024-му, щоб уникнути зустрічі з ворожою “пташкою”, ми заїжджали на позиції по сіряку — на світанку чи вночі, коли FPV-дрони ще не мали ані камер нічного бачення, ані тепловізійних камер. Я особисто бачив у Покровську влітку 2025-го на стаціонарному детекторі, як російський дрон, летячи в сутінках, перемикався між денною і нічною камерами. Зараз чи не єдиним способом відносно безпечно пересуватися біля фронту, який дає нам природа, є сильний туман, дощ чи вітер (краще все разом узяте), але й це далеко не завжди рятує від ворожих безпілотників.

Працюючи в Покровську наприкінці літа 2025 року з військовими, я звернув увагу, що вони використовують уже цілком інші детектори — “Чуйку 3.0”, “Хувер 3.0” чи “Дзиґу”. Тоді солдати казали мені, що немає одного найкращого детектора, мовляв, ліпше мати одразу три різних, щоб результат був точнішим. За їхніми словами, траплялися випадки, коли у бійців були різні детектори, які працювали на тих самих частотах, і лише один із них показував сигнал.

Сучасні детектори типу “Дзиґи”, “Чуйки” чи “Хувера” вже не просто “пікають”, а здатні сканувати широкі діапазони, аналізувати різні частоти та перехоплювати аналоговий відеосигнал із ворожих FPV-дронів-камікадзе. Пристрої мають вбудовані дисплеї, які дозволяють буквально в реальному часі бачити те, що бачить оператор російського дрона, і розуміти, куди саме він летить. Кожен виробник систематично випускає нове програмне забезпечення або оновлює самі пристрої, змінюючи апаратну складову.

Плюси, мінуси, підводні камені

Не існує універсального детектора. Великим плюсом практично всіх детекторів є те, що вони працюють автоматично та майже не потребують втручання людини. Тобто, пристрій бачить сигнал — відображає його на екрані. Але є певні винятки. Ось, наприклад, коли ми працювали в Костянтинівці 20 грудня 2025 року, то бачили в небі буквально над собою десятки дронів. Доводилося забігати в під’їзди зруйнованих будинків чи ховатися під деревами з голими гілками, але на екрані нашого “Хувера” ми побачили картинку лише один раз: дрон, який відобразився на екрані, був десь над полем, а ми перебували в місті. Цілком можливо, картинка з’являлася й раніше, а ми просто про це не знали, бо звук був вимкнений. Фактом залишається те, що не існує універсального детектора. Росіяни постійно змінюють частоти своїх дронів так, щоб вони не піддавалися дії українських РЕБів та щоб сигнал не міг бути перехоплений нашими детекторами.

Детектори не здатні бачити дрони-камікадзе, які працюють на оптоволокні. У той самий день, коли ми виїжджали з Костянтинівки, ми наткнулися на ворожий дрон-ждун, який сидів на дорозі та чекав, поки наблизиться бронемашина, пікап чи, наприклад, корч із нами всередині. Це був дуже стресовий момент, бо коли опиняєшся в такій ситуації, треба приймати рішення миттєво — вискакувати з авто чи їхати швидше. Тоді нам пощастило: ждун спостерігав за іншою стороною дороги — зустрічною. Він піднявся, уже коли ми його проїхали, а пресофіцер Олег Петрасюк, який був за кермом, зреагував блискавично, знаючи, що дрон на оптоволокні доволі повільний і не зможе нас наздогнати, якщо їхати зі швидкістю понад 120 км/год. Ми летіли понад 160 км/год; здавалося, що ми швидше перекинемося, аніж нас дожене БпЛА. 

Дрон-ждун на дорозі із Костянтинівки до Дружківки. Фото з гоупро-камери Олега Петрасюка

Той самий дрон (його не видно на фото) намагається наздогнати машину. Згодом він сів в очікуванні більш релевантної цілі. Фото: В’ячеслав Ратинський

Детектор — це час і гроші. Пріоритетними клієнтами для виробників детекторів є військові, і це правильно. Але й вони місяцями стоять у чергах за бажаним пристроєм, що вже говорити про нас — цивільних журналістів. Крім того, детектор дронів — це дорого: ціна коливається від 3 тисяч гривень до нескінченності, враховуючи всі антени, кабелі, екрани та примочки. Найпопулярніші моделі, про які я згадував раніше, коштують близько 25 тисяч гривень, і це часто непідйомна сума для журналіста. Українські редакції не завжди готові достойно оплачувати роботу на фронті, а про купівлю детектора я взагалі мовчу. Західні редакції ставляться до детекторів із підозрою та вважають ці пристрої зброєю, що може прирівняти журналістів до комбатантів. Бувають і винятки: наприклад, Ukraїner, з якими я маю честь працювати над проєктом про прифронтові міста, забезпечили свої команди детекторами. Але це виняток, і було б добре, якби медіаорганізації, рентали чи будь-хто інший могли надавати їх хоча б в оренду.

Детектори швидко втрачають актуальність. Працюючи в Дружківці у січні 2026 року, на екрані нашого детектора з’явилося зображення, перехоплене з ворожої “Молнії”. Вона, очевидно, летіла над містом, шукаючи, кого б підпалити. Ми не знали місцевості, тому попросили таксистів, які стояли неподалік, визначити орієнтовне місце її польоту. Виявилося, що дрон пролітав над домом таксиста, а це зовсім недалеко від нас — менше ніж за кілометр, кілька десятків секунд польоту, і ми вже горимо. Тобто, не знаючи місцевості, тобі важко визначити, як далеко загроза і як швидко треба робити ноги.

Детектор дронів. Фото: В’ячеслав Ратинський

Нещодавно в мого друга-військовослужбовця з’явився новий детектор уже із четвертою антеною, яка ловить відеосигнал у новому діапазоні — 7,2. Він має ще одну дуже хорошу фічу — компас, завдяки якому можна зрозуміти, з якого боку летить дрон. Але це лише підтверджує те, що попередні ітерації пристроїв поволі втрачають свою актуальність і вже скоро можуть стати такими ж амулетами, як і “Цукорки”.

В’ячеслав Ратинський, документальний фотограф, для Інституту масової інформації