Мене вразив двір зі знищеним будинком та подвір'ям, де стояло два хрести, – Бердинських

Фото – Львівський медіафорум

Підходи до роботи журналіста у звільнених населених пунктах можуть бути різними, адже, в’їжджаючи до села, медійники вже знають, що побачать зруйновані будинки, постраждалих людей, ймовірно, і могили у дворах. Немає універсального правила, як розповідати історії цих людей, щоб вони були якомога сильнішими й привертали увагу до злочинів росіян.

Про це розповіла 27 вересня журналістка видання “НВ” Крістіна Бердинських під час онлайн-лекції від Комісії журналістської етики.

“Я писала чесно про те, що мене вразило. Я згадую, коли ми приїхали працювати до Бучі, перша людина, яку я зустріла там, був місцевий Юрій. Я підійшла до нього і почала говорити. Він сказав: “Давайте я вас поведу і покажу – в підвалі лежить тіло молодого хлопця, у якого відрізаний ніс”. Коли ми йшли до цього підвалу, я думала, чи готова я психологічно побачити молоду людину з відрізаним носом і взагалі, як я діятиму в цій ситуації і як мені працювати, коли я побачу тіло цього хлопця. Але, коли ми прийшли, цієї людини не було: цього дня в Бучі збирали тіла. Однак для мене це був внутрішній виклик, розуміння, що “ось так ми, журналісти, працюватимемо найближчими місяцями. На власні очі доведеться бачити тіла загиблих людей”, – розповіла журналістка.

Водночас, ділиться Крістіна Бердинських, вражають і зачіпають не тільки масові вбивства, тіла загиблих від росіян на вулицях, які світ побачив у Бучі. До прикладу, у селі Термахівка Київської області є вулиця, яка сильно зруйнована після російських бомбардувань. Майже в кожному дворі цієї вулиці стоїть хрест, адже майже в кожному дворі хтось загинув. Люди не могли поховати близьких на цвинтарі, тож ховали на подвір’ях.

“Мене вразив двір, де був повністю знищений будинок. Нічого не залишилося з подвір'я, і стояло два хрести. Я подивилася на таблички, які були на них. Там були поховані дві сестри: одна 1934 року народження, а друга 1936-го. Я уявила, що ці дві жінки вже похилого віку жили собі в селі, мали якусь хату і народилися до Другої світової війни. І ось усе, що від них залишилося, – це два хрести. Не залишилося навіть руїн їхнього будинку – все знищено”, – згадує Крістіна Бердинських.

Вона вважає, що і такі історії дуже сильні – коли журналіст чи журналістка перетинається не зі свідками, а з наслідками.

Як повідомляв ІМІ, читачів цікавлять репортажі, у яких описується побут у воєнному місті.