Про доступ до інформації в умовах воєнного стану

Ілюстрація ІМІ

За більш як рік повномасштабної агресії Росії розв'язання проблеми належного розгляду запитів на інформацію не зрушило з місця. З одного боку, робота розпорядників інформації дещо налагодилася в порівнянні з весною 2022 року. З іншого – в багатьох розпорядників нехтування доступом до інформації ввійшло у звичку, а уряд не вживав якихось помітних заходів для виправлення ситуації.

Насправді регулювання відмови на запит на інформацію у воєнний період не особливо відрізняється від мирного життя. Закон “Про доступ до публічної інформації” дає розпорядникам значні межі розсуду щодо надання чи ненадання інформації, зокрема якщо вона має вагу у сфері нацбезпеки (чи існує будь-який інший легітимний інтерес в обмеженні доступу до неї) – п. 2 ч. 1 ст. 22 та ч. 2 ст. 6. Тобто у воєнний період у питанні, надавати інформацію чи ні, не активуються якісь додаткові норми законодавства, натомість під час розв'язання питання до розгляду починають братися додаткові обставини.

Йдеться про ризики, які проявились у зв'язку з російською агресією. Тому, скажімо, час проведення засідання місцевої ради в певних регіонах чи частина бюджету  лікарні, де лікують, зокрема, військових, посадовці можуть вирішити зробити інформацією з обмеженим доступом. Проблема в тому, що в таких ситуаціях розпорядник більше за запитувача знає про такі ризики (або думає, що знає). Отже, це питання оцінювання обставин посадовцем, його розсуд, адже відповіді на всі випадки життя в законодавстві прописати технічно неможливо. Це дає частині посадовців можливість зловживати, на що не надходить адекватної реакції від тих, хто мав би цьому запобігати.

Проте в окремих розпорядників справа до розгляду запитів навіть не доходить: вони відстрочують їхній розгляд фактично на невизначений період з огляду на обставини непереборної сили. Частини 6–7 статті 22 закону про доступ до інформації надають розпоряднику можливість відстрочити розгляд запиту через неспроможність, зумовлену обставинами непереборної сили. Це можуть бути як воєнні дії, так і епідемія ковіду. Проте розпорядник має посилатися водночас не на формальні речі (оголошення воєнного стану, епідемії), а на власну фактичну неможливість розглянути (надати інфу) цей конкретний запит. Це може бути нестача працівників, ресурсів для оброблення об’ємного запиту, тимчасова втрата документів / доступу до них (хоча така тимчасовість може перейти в постійну, просто бувають ситуації, коли до певного часу не зрозуміло, які документи зберегли, а які були втрачені). Тому від кожного запиту також індивідуально залежить, чи необхідно відстрочувати його розгляд. Але посилатися на саму формальність, як-от воєнний стан чи оголошення карантину, розпорядник не може. 

Що ж штовхає деяких розпорядників підходити суто формально до відстрочення всіх запитів або й не соромитись ухвалювати рішення щодо того, що всі запити до нього не розглядатимуться до закінчення воєнного стану. З одного боку, є об’єктивні обставини, як-от збільшення навантаження й зменшення оплати праці публічних службовців. Але замість завести ситуацію в цивілізоване русло в багатьох посадовців спрацьовує переконання, що війна все спише. Кабмін міг би принаймні розіслати роз’яснення щодо правозастосування в умовах воєнного стану вниз по вертикалі органів виконавчої влади. Офіс уповноваженого ВР з прав людини видав роз’яснення зі свого боку, але зусиль і ресурсів самого цього офісу явно не досить для виправлення ситуації. 

На завершення також варто нагадати, що не завжди, коли журналіста посадовці відправляють слати запит, відбуваються правовідносини щодо доступу до інформації. Грубо кажучи, за запитом можна отримати інформацію, яка відображена в документах. Отримання незадокументованої інформації – це вже або звернення громадянина, або прохання про коментар. У разі прохання про коментар потрібно брати до уваги кілька речей: коментар не лише доповнює журналістський матеріал, а й дає можливість установі чи особі висловитися. Тобто, звертаючись по коментар, варто пояснити, що журналіст діє в інтересах того, до кого звертається (якщо, звісно, журналіст не має репутації заангажованого в його очах).

Крім того, якщо йдеться, наприклад, про звинувачення в корупції, то установа та її звинувачений працівник – це два різні суб’єкти, в яких можуть бути різні точки зору на ситуацію. Тому коментарі необхідно брати в них обох. А давати їх чи ні – це вже право, а не обов’язок як громадянина, так і установи. Що, звісно, не скасовує обов’язку медіа принаймні спробувати подати дві точки зору для дотримання балансу.