Військова служба як журналістський експеримент

Головний редактор агенції новин “Фіртка” Ігор Марковський отримав повістку, коли виходив із продуктового магазину. У військкоматі мали уточнити дані, натомість скерували до навчального центру. Однак, туди він потрапив не одразу. Про те, скільки часу проходить від моменту отримання повістки до виїзду, чому простіше призвати цивільного, ніж перевести військового в іншу частину і як ВЛК визначає групу крові, журналіст розповів регіональній представниці ІМІ в Івано-Франківській області. 

“Ніхто на місцях не очікував, що в перший день війни постраждає Івано-Франківськ”

Мій ранок 24 лютого розпочався з очікування війни. Але я не думав, що вона так швидко настане. Банально ліг о 2 ночі, бо дописував статтю за підсумками виступу путіна на сайт. Подзвонив батькам, сестрі, сказав, аби готували тривожні валізки, бо найближчими днями воно (повномасштабне вторгнення - ред.) відбудеться.

О 6 ранку мене розбудила сестра. Вона приїхала до мене додому й повідомила, що Київ уже бомблять. Я зібрався писати термінові новини на сайт, оновлювати стрічку. Буквально за 15-20 хвилин почув вибухи вже в Івано-Франківську - обстріляли наш аеропорт.

Близько 8 години ранку ми, разом із колегою з “Укрінформу”, пішли на об’єкт дивитися, що там відбулося. Про те, що це був обстріл ракетами, ми дізналися приблизно через годину - коли соцмережами почало ширитися відео з фрагментами. До того часу ми лише чули “хлопки” та бачили клубки чорного диму. 

В перші години доступ до аеропорту був практично вільний: можна було ходити, знімати, опитувати військових і пожежників. Ми бачили, що в дворах поруч стоять пожежні машини, карети “швидкої”. Поліції практично не було - тільки військові. Вже після 10 надійшла вказівка заборонити доступ навіть журналістам.

Ніхто не був готовий коментувати. Ми представилися, питали, хто міг би надати офіційну інформацію, чи є жертви серед цивільних і військових. Нас навіть не знали, куди спрямувати. Обіцяли, що зараз, за 15-20 хвилин, скажуть, куди піти чи подзвонити. Одні казали: “Підіть у штаб частини, яка дислокувалася в аеропорту”. А в штабі: “Ой, вибачте, треба вам іти в обласний штаб”. Тобто, це був хаос.

Ми знали, що перше потрапляння було в склади з ГСН. Серед цивільних, попередньо, жертв не було. Щодо військових - досі ніхто офіційно не повідомив.

Поки ми очікували, ходили навколо по спальних районах, дивилися, як утворюються черги в магазинах за хлібом, як автоматично за пів години з’явилися шалені затори біля АЗС - спостерігали ажіотаж, який у нас в перші години війни був серед цивільного населення.

“Таких навіть не записують”

Все вирішувалося спонтанно. Ближче до 14:00 я пішов висвітлювати, чи є добровольці та як відбувається відправка військових у міський центр комплектування. Там теж були черги - людей 300 на всю вулицю розтягнуто. Тільки через посвідчення (журналіста - ред.) зуміли на територію.

Спитали, чи беруть добровольців. У відповідь мене спитали, чи я служив або чи маю військову кафедру. Я відповів, що ні. 

“Беруть лише тих, хто має бойовий досвід після 2014 року.  Далі - всіх, хто тероборона тощо”, - почув натомість.

Проте, записували в список “Вам подзвонять”. Я вирішив туди не ставати - просто продовжував висвітлювати події.

Оскільки паралельно був прес-секретарем “Івано-Франківськгаз Збуту”, час від часу навідувався до військкомату - передавав бійцям волонтерку від компанії та розпитував, чи потрібні люди. Мені відповідали, що поки не беруть - так було приблизно до кінця березня.

Далі я змирився: не треба на передовій, то триматиму інформаційний фронт. А як буду потрібен - мені зателефонують у будь-яку мить.

Як головний редактор, тісно співпрацював зі спецслужбами. Були наради з обласною радою та військовою адміністрацією - ми виробляли спільну інформаційну політику. 

“Треба в армії гранатометника - буду гранатометником”

У суботу вийшов із магазину й зустрівся з військовим патрулем. Поліцейський спитав, чи я з Івано-Франківська та чи можу надати документи. Одразу отримав повістку на уточнення даних. Сказали, мовляв, “не хвилюйтеся, це просто уточнення”.

Був період, коли в українському війську бракувало бланків на військові квитки. Тож 5 років ходив із тимчасовим посвідченням.

“От якраз і заберете нормальний військовий квиток”...

В понеділок вирушив до військкомату. Мої дані переписали й одразу скерували на військово-лікарську комісію. Наступного дня я за годину її формально пройшов та отримав повістку: через 10 днів - на службу.

12 квітня я прийшов з речами. Нас погрузили в автобус, а потім ввійшов працівник військкомату та повідомив, що 20 осіб із групи  не їде - потрібно робити якісь уточнення. Виїзд відтермінували на тиждень, мовляв, “Вашу групу ще не зібрали”.

Так тривало 3 тижні: щоп’ятниці видавали (повістку - ред.) на понеділок, а в п’ятницю - на понеділок. 2 тижні мені дзвонили й попереджали: “Завтра ще не їдете, прийдіть протягом дня - випишемо нову повістку”.

Потім почали опитувати - принаймні, з’явилася надія, що мене призвуть за моєю спеціальністю. Запитували, ким працюю, які маю навики, як давно я в журналістиці, чи знаю англійську, які ще іноземні мови знаю, як у мене з програмами монтажу та фотографією, чи вмію керувати дронами - специфічні професійні питання, словом.

22 червня нарешті вирушив. Спочатку мене записали на гранатометника. Питали, чи я не проти. Але, оскільки за життя я стріляв 3 рази з автомата, й то як журналіст, коли висвітлював події та їздив, здається, на прийняття присяги, то для мене що стрілець з автомата, що гранатометник - рівнозначні. Але за годину з’ясувалось, що у взводі немає санінструктора. А я мав досвід роботи з медиками. Відповідно, мене переписали на санінструктора.

“Заповнювали військові квитки “зі слів”

У 2014 році я був задіяний у медичній службі на Майдані - працював з Ольгою Богомолець прес-секретарем. Ми якось тоді плавно перейшли від медичної допомоги на Майдані до бійців. Відповідно, я розумів, що на той момент знаходжуся на тому місці, де маю бути - принаймні допомагаю бійцям не загинути та максимально відновитися після поранення

Залишки медикаментів, які передавали посольства і волонтери під потреби медичної служби Майдану, ми перші в березні-квітні просто масово роздавали військовим. 

Мені здається, що тоді (в 2014 - ред.)  якось медики тісніше співпрацювали з Міністерством оборони. Була поставлена вимога брати кров бійців, принаймні на визначення групи крові, всі аналізи на гепатити, ВІЛ-СНІД. Питання туберкульозу тоді дуже прискіпливо контролювалося.

Мене дивує, що тепер, коли я проходив ВЛК, жодного аналізу крові не здав. Зі мною в черзі були люди, частина з яких не знали своєї групи крові. Тобто, “подумай, яка в тебе група крові?” Люди згадували, але чи їхня пам’ять їх не підводить…

“Думав про те, щоб стати військовим кореспондентом”

Коли я розглядав себе добровольцем, то розумів, що користі від мене для української армії та суспільства з мікрофоном, камерою чи навіть за комп’ютером для ведення інформаційної боротьби буде більше, ніж з автоматом в окопі. Бо будь-яка робота потребує навчання в теорії та роботи на практиці. Я розумію, що людина, котра відстріляла пів року чи рік, буде набагато влучніше бити ворога, ніж я, котрий тримає автомат перший місяць. Відповідно, журналістського досвіду в мене - 17 років. Кожен має бути професіоналом своєї справи. 

“Пишу статті й друкуватимуся в редакції тепер як журналіст-фрілансер”

Перші 2 тижні, поки ще був у навчальному центрі, годину вранці та дві ввечері спілкувався з редакцією, обговорювали теми. На щастя, колектив гарний і поки нова шеф-редакторка зокрема, й команда загалом, добре адаптувалися до роботи без мене. Ми взяли в штат ще одну людину, яка допомагає інформаційно.

Якщо є необхідність, я завжди на зв’язку, мені можна зателефонувати. Просто зараз, коли безпосередньо несу бойову службу на об’єктах, не можу 24\7 бути онлайн.

Таких, як я - десятки, а то й тисячі людей, які пишуть. Оприлюднюємо не все: багато що, як би сказали поети, просто в шухлядку. В теперішній ситуації - банально з огляду на безпеку не тільки себе, а й побратимів.

Я знаю, що мене читають (у соціальних мережах - ред.) і представники міської влади, і колишні народні депутати, наприклад. Намагаюся привертати увагу до того, про що принаймні вже можна говорити. Тобто, коли всі, хто там були задіяні, вже знаходяться в безпеці та якщо я напишу про тих героїв, їм уже нічого не загрожуватиме. Даю якісь натяки, мовляв “змінюйте щось на краще, бо не все так ідеально”. 

“Це - велика проблема, наскільки я розумію, будь-кого перевести з однієї частини в іншу”

Ок, подумав я, можливо, немає потреби в військових журналістах. Можливо, всі посади укомплектовані. Держава сказала служити тут - отже, я тут потрібен. Але буквально через 2 дні після мого приїзду до навчального центру, мені подзвонили знайомі з облдержадміністрації та сказали, що одна з прикарпатських частин шукає прес-аташе. Я сказав, що, звісно, за, але все завершилося, коли зайшла мова про переведення. Це - дуже бюрократична процедура з рапортами, що затягується на місяці, якщо не на пів року.

Посаду військового журналіста мені пропонували кілька разів, але ніхто не хоче за це братися, бо розуміють, що це - марудна справа. Їм простіше взяти цивільних журналістів.

Тому тут виникає 2 запитання:

- чому немає комунікації всередині Міністерства оборони між військкоматами, коли призивають людей з Івано-Франківська, професійні навики яких можуть бути корисними в частині Коломиї, Львова, Рівного, Вінниці, Житомира чи Миколаєва;

- чому не спростити якусь систему, коли розумієш, що людина в цивільному житті була професіоналом в одній галузі, а її, в силу обставин, відправили служити не за фахом. Бо я також уже стикався, з тим, що, попри брак парамедиків, медики з цивільного життя змушені тут мало не співбесіди на конкурсній основі проходити.

“Звичайно, бажання залишитися в журналістиці є, велике”

Насправді, хотілося б, щоб війна закінчилася до Нового року, але, думаю, в кращому разі, два чи три роки вона триватиме в тій чи іншій мірі. Все залежатиме від того, чи збережеться підтримка заходу, чи не втомляться після важкої зими Європейський союз і громадяни Європи від фінансового тягаря.

Ми не знаємо, коли ми повернемося: це - не відрядження на місяць або три. Вже за перші півтори місяці з’явилося переосмислення цінностей, навіть того, про що можна та не можна писати, чи варто йти на компроміси з совістю та власною самоцензурою. 

В 2016-2017 роках проводили курси психологічної реабілітації для комбатантів. Усі казали, що кожен, хто був на війні, в тій чи іншій мірі переживають ПТСР (посттравматичний стресовий розлад - ред). Це не означає чогось поганого. Після ПТСР людина дійсно може стати гіршою, але здебільшого вона може стати й кращою - все залежить від людини.

Так от, я просто розумію, що хочу повернутися в цивільне, мирне життя вже кращим, сильнішим журналістом.

“Від початку це - мій, свого роду, журналістський експеримент, який досі триває”

Я зараз не знаходжуся безпосередньо саме в гарячих точках. Я не просив, щоб мене десь ховали в штабах, чи відправляли на передову. Так воно відбувається насправді з простою людиною, яка не залучає жодних “блатів”, яка не використовує дзвінків від обласної ради чи якихось знайомих депутатів.

Чи буде все це опубліковане колись книжкою - навряд. Але буде опубліковане матеріалами, серією блогів. Можливо через тиждень, два чи місяць.

Більшість зараз пишуть про наших Героїв, які вже загинули. І це добре.  Але ми вирішили почати розповіді про живих військовослужбовців, замість згадувати та дякувати вже аж після смерті. Я почав писати про моїх побратимів, із якими зараз безпосередньо служу: чому вони прийшли, чим займалися в мирному житті. По трохи будемо публікувати, а далі подивимося: “зайде” воно чи “не зайде”. Якщо буде потрібне суспільству, продовжуватимемо.

Наша війна з рф відбуваєтися не лише на полі битв. Велика її частина проходить в інформаційній площині. Власне, це і є наша гібридна війна з 2014 року. рф велику увагу приділяє пропаганді. Відповідно, нам необхідно приділяти увагу контрпропаганді.

Юлія Марціновська, регіональна представниця ІМІ в Івано-Франківській області