Відеоісторії про людей, які постраждали від наступу російських військ на Житомирщину, про волонтерів, військовослужбовців, рятувальників та вимушених переселенців упродовж чотирьох місяців знімають та публікують двоє житомирських журналістів Назарій Томчук і Костянтин Кас’ян.
До війни вони займалися продюсуванням, створенням програм і документальних фільмів, які транслювалися в різних ЗМІ. Одне зі знімань було заплановане і на 24 лютого, але почалося повномасштабне вторгнення росіян. Проєкт припинився, понад місяць Назарій і Костянтин патрулювали вулиці Житомира, хотіли потрапити до лав ТрО, ДУК, стояли на блокпостах на виїзді з Житомира, а потім отримали грант від Європейського фонду за демократію і почали роботу над проєктом “Війна. Житомирщина”. Про роботу в умовах війни, труднощі й ризики ми поспілкувалися з Костянтином і Назарієм.
– У березні-квітні багато місцевих журналістів працювали дистанційно, мало хто практикував виїзні зйомки через побоювання. Ви ж були одні з перших, хто поїхав безпосередньо до населених пунктів, де нещодавно стояли росіяни. Не боялися?
Костя: Війна почалася, і ввечері 25 лютого ми пішли до Головного управління нацполіції. Там збиралися добровольчі формування для патрулювання міста Житомира, для допомоги поліції, щоб закрити все місто. І на такому патрулюванні під час затримання ДРГ в центрі міста ми потрапили під перестрілку. Після цього випадку в мене особисто страх зник. Потім, коли відходиш від цього, приходить усвідомлення, що, власне, ти нічого і не міг зробити, ти вже потрапив у таку ситуацію. У нас не було ні зброї, ні бронежилетів, ми просто лягли на землю і чекали, коли це все мине.
Назарій: Я погоджуюся, що після того випадку страх пішов. Потім ми ще патрулювали під сиренами, чули й бачили, як бомбили Богунію і над нами літаки літали. І після того з’явився якийсь пофігізм.
Костя: Приходить розуміння, що ти не впливаєш на цю ситуацію, розумієш, що прилетіти може в будь-який момент і в будь-яке місце, де в цей момент перебуватимеш ти.
– Ці події і побачене під час патрулювань підштовхнули вас до думки повернутися до журналістської роботи й фіксувати злочини росіян?
Назарій: За патрулювання нам не платили, а в нас родини, ми вже думали навіть якусь звичайну роботу знайти. Але тоді ми дізналися, що Європейський фонд за демократію має можливість підтримати наш журналістський проєкт. Я не планував займатися журналістикою, хотів іти в ТрО чи в ЗСУ, а потім, коли з’явилася можливість знімати відео про війну, ми подумали: що ми можемо знімати? І придумали проєкт “Війна. Житомирщина”.
– Практично одразу ви поїхали до далеких сіл і міст Житомирщини, які пережили бомбардування та окупацію?
Назарій: Це проєкт не для того, щоб знімати голову військової адміністрації чи міського голову, який розповідатиме про ситуацію в місті. Для цього є місцева журналістика. Хотілося щось нове, хотілося побільше історій людей. Основний фокус проєкту – війна, її наслідки, військові, які захищають Житомирщину. Місія проєкту – показ злочинів росіян, наслідки бомбардувань міст та сіл, свідчення очевидців та інформування про рух опору українців.
Костя: Ми розуміли, що про наші окуповані села ніхто не знає, а ми були готові їхати, знімати, показувати ці населені пункти після деокупації.
– У квітні-травні житомирські журналісти скаржилися на закритість влади, відсутність чітких правил для роботи й складнощі в отриманні дозволів на знімання. Ви стикалися з такими труднощами?
Назарій: Нам пощастило, ми почали проєкт всередині квітня, коли правила вже були. Плюс ми отримали акредитацію Міноборони. Тільки раз чи двічі, коли ми їхали у велике відрядження постраждалими населеними пунктами, нам довелося попередити поліцію, попередили Коростенську військову адміністрацію, що ми їдемо, вказали номер машини, щоб на блокпостах про нас знали.
– А як щодо поїздок до районів ведення бойових дій?
Назарій: Ми виконали майже все, що планували щодо населених пунктів Житомирської області, але в плані роботи з військовими було складно. Нам вдалося поїхати лише на Донеччину до 95 бригади.
Костя: Домогтися дозволу на цю поїздку було дуже складно. Назарій ходив до всіх пресслужб військових, електронні листи, телефонні дзвінки, походи до голови військової адміністрації, дзвінки заступниці міністра…
– А в чому справа? Чим пояснювали?
Назарій: Я чув, що зараз така політика Офісу президента. Коли я телефоную в пресслужбу однієї з бригад, а мені кажуть: “Ми не займаємося журналістами”, я такий: “А хто?” Треба телефонувати до якихось командирів…
Костя: Коли ми приїхали на схід до 95 бригади, там деякі хлопці в приватній розмові запитували, чи ми безкоштовно, бо мають інформацію, що журналісти платять великі гроші, щоб приїхати до них.
Назарій: Ми не виконали свою місію побувати на позиціях 30-ї, 26-ї та інших бригад, які нас захищають. Домогтися такої поїздки на регіональному рівні – просто нереально. Водночас ми бачимо Бутусова, який їздить узагалі без акредитації. Коли ставиш такі запитання, нагорі починають нервувати й говорити, що Бутусов поганий. Але водночас він собі їздить. Ми бачимо ТСН, бачимо Цаплієнка, які їздять, тобто проблеми в цьому нема, всі розуміють про безпеку, але ми зіткнулися з вибірковістю військових і тим, що через пресслужбу ти не можеш нічого вирішити.
– Які ще складнощі виникають під час організації поїздок на позиції наших військових?
Назарій: Щоб поїхати туди, потрібні великі кошти. Водії бояться їхати. Коли ми їхали в 95 бригаду, нам відмовило дуже багато людей. Ті, хто готовий їхати, просять дуже великі гроші. Це за 10 тис. грн, але деякі перевізники просять і по 50, і по 70, і більше за таку поїздку.
Назарій Томчук і Костянтин Кас’ян під час знімання проєкту (фото: телеграм-канал “Війна. Житомирщина”)– А в плані безпеки як?
Назарій: Було безпечно. Але коли на Донеччині ми приміряли бронежилети, у цей момент ввімкнулася сирена. Коли ти в Донецькій області, це відчувається зовсім по-іншому, ніж на Житомирщині (навіть на локаціях, де були прильоти).
Костя: Коли приїжджаєш на позиції, то там постійно бахкає. Там не було тиші, постійно чуєш роботу артилерії. Постійно. Туди летить, назад летить. Кожні три-п’ять хвилин вибухи.
Військовослужбовці 95 бригади на Донеччині (фото: телеграм-канал “Війна. Житомирщина”)– Яка з ваших поїздок Житомирщиною вразила найбільше?
Костя: Коли поїхали вперше, ми ж, по суті, не знали, що таке війна, наслідки війни. І коли ти їдеш, а там просто випалені ліси, лісові масиви. Заїжджаєш до сіл, а навкруги все чорне. Від хат залишаються димарі. Це страшно.
Назарій: Ми поїхали в село Привар, про яке до цього ніхто не писав. Це село, яке спалили майже на 70%. три-чотири хати всього лишилося, це було жахіття. Вразили поїздки до Малина, Овруча, де ціла родина зникла просто в підвалі після вручання авіабомби. Малинська громада, де загинула ціла родина і маленьких діток познаходили в посадці за 40 метрів від епіцентру вибуху. Ти бачиш руїни й розкидане маленьке взуття… Будь-яка подальша поїздка вражала. Ці старенькі бабусі… Їй 96 років, стоїть і плаче: “Дітки, що ж це робиться? Фашисти так не робили”.
– А як вас сприймали люди? Чи боялися вони спілкуватися з журналістами?
Костя: Вони хотіли говорити. У селах, які зазнавали сильних ударів, там люди відкриті були. Вони хотіли виговоритися, хотіли, щоб їх послухали.
Назарій: У селі Христинівка, за 2 кілометри від якого стояли росіяни й стріляли, дід каже: “Пішли, я тобі зараз покажу”. Людина ходить годину і показує кожну вирву.
Костя: Два рази ми приїздили до Малина. 20 травня був один удар по залізничній інфраструктурі, і через день був повторний. Ми спілкувалися з людиною, чия хата буквально за 100 метрів від залізниці. Ми приїхали, він розповідає, там хата була трішки підвалена. Ми приїжджаємо наступного разу, а він стоїть і ледь стримує сльози. Перш ніж поспілкуватися з ним на камеру, ми просто стояли й слухали його хвилин 20.
– На вашу адресу не було претензій, що саме ваші зйомки стали причиною повторного ракетного удару, як це часто пишуть у соцмережах?
Костя: Ні, навпаки, у нас запитували: чому ви приїхали, невже не боїтесь? Вони розуміли, чому туди прилітало, розуміли, що там конкретно працювали навідники. Крім того, ми їм пояснювали: ми їдемо, щоб показати ваші історії, зафільмувати злочини, це потрібно для нашої країни, це потрібно для вас як доказ у судах для отримання компенсацій.
– Розкажіть про психологічну складову такої роботи. Чи були ви готові почути таку кількість історій про людське горе?
Назарій: Дуже важко слухати ці історії. Ти намагаєшся відійти від цього, ставитися як до журналістської роботи, інакше може поїхати дах. Але все одно нестерпно важко робити матеріали про загиблих дітей.
Костя: От Коростень, де нам подружжя розповідало, що в них під час бомбардування були друзі. І дитині, трирічному малюку, уламком, який пробив декілька стін у будинку, відрізало ніжки. Невинна дитина, якій лише три роки… Ти ніби намагаєшся вдягнути якусь внутрішню броню, але все накопичується, і все одно з часом пробиває.
– Ви зверталися по допомогу до психологів?
Костя: Ми спілкуємося, у нас є знайомі психологи. Я консультуюся, тому що перенести все це самому дуже важко. Набагато простіше, якщо ти спілкуєшся з людиною, яка може просто вислухати. Іншого нічого і не потрібно. Просто ці емоції, які тебе наповнюють, ти виливаєш психологу.
– Розкажіть про виставку “Мистецтво наша зброя”, фотографії, які ви робили під час знімання проєкту, можна було побачити в музеї.
Костя: Дякую роману Насонову, це директор краєзнавчого музею, наші фото, які ми робили під час поїздок до деокупованих і розбомблених населених пунктів, стали частиною виставки про війну. Дякуємо йому за це дуже.
Фотовиставка “Мистецтво наша зброя” (Фото: zhitomir.info)– За чотири місяці ви відзняли практично всі постраждалі населені пункти й служби, які займаються ліквідацією наслідків війни? Чи буде продовження проєкту?
Назарій: Так, ми об’їздили всі постраждалі громади, міста і села, поспілкувалися з людьми, також зняли матеріали про ДСНС, поліцію, Нацгвардію, прикордонників, медиків, волонтерів і ще до 95 бригади поїхали. Наразі ми шукаємо фінансування для продовження проєкту, ми можемо зняти ще багато історій, готові їхати на позиції наших військових, але без фінансування просто не потягнемо такі поїздки.
– Як вважаєте, чим закінчиться війна?
Назарій: Я думаю, ми переможемо, нам просто не залишається нічого іншого. Ми переможемо.
Костя: Коли ти приїжджаєш на схід, а там в окопах 18-річні хлопці й говорять: “Ми хотіли в бойову бригаду потрапити, ми не хотіли стояти на шостій лінії оборони охороняти якісь там державні приміщення”, це настільки вселяє віру в нашу країну, в наших людей, у нашу перемогу. Я думаю, що перемога буде за нами. Так, вона складна, так, висока ціна, але перемога буде наша.
Оксана Трокоз, регіональна представниця Інституту масової інформації в Житомирській області
