Переселенці у львівських ЗМІ: іноді краще жувати, ніж говорити
Вже три роки в Україні тема переселенців – це не абстракція з літературних творів, а реальність. За останньою інформацією, в Україні 1,6 мільйонів внутрішньо переміщених осіб. Із них 12 тисяч – на Львівщині. Місцеві ЗМІ так чи інакше звертаються до цієї тематики і в інформаційних повідомленнях, і в аналітичних матеріалах. За три роки первинний азарт і гарячковий інтерес ущух. Із ними зникла певна розгубленість і невпевненість щодо того, як подавати історії про переселенців, вкорінилася термінологія. Втім, чимало ЗМІ, зокрема і львівських, досі вдаються до скандалізації.
«Так як це Донбас, а деякі переселенці звідти, яким «ми должни», розуміють лише мову сили, то я вважаю таких людей треба просто бити. Чим більше ми будемо їх бити – тим швидше вони сприймуть толерантність, плюралізм та закони України. Ми з хлопцями так і робимо» – читаємо коментар одного громадського активіста у матеріалі Вголосу. І це не поодинока репліка. Що це – загравання з певною аудиторією чи відсутність розуміння того, що матеріали з використанням мови ворожнечі мають великий вплив?
Матеріали про переселенців важливі і для самих внутрішньо переміщених осіб, і для мешканців тих регіонів, куди вони переїжджають. Негативним є замовчування як проблем, так і здобутків, зле, коли медіа роблять вигляд, ніби переселенців не існує. Очевидно, що такі теми мають бути на шпальтах ЗМІ, в сюжетах телевізійних програм. Та чи існують якісь стандарти у поданні подібних матеріалів? Валерія Печеник, редакторка львівського онлайн-видання dyvys.info, що свого часу перебралася до Львова з Донецька, переконана: стандарти журналістики щодо переселенців жодним чином не відрізняються від тих, що мали би застосовуватись до усіх інших людей: повага, достовірність, збалансованість тощо.
Втім, за її спостереженнями, часто ці стандарти визначаються редакційною політикою і позицією власника: «Цю тему експлуатують для своїх політичних інтересів певні діячі і певні сили, відтак їхні ресурси вчасно її підігрівають з потрібними акцентами. По Львову час від часу це відчувається. Позаяк у нас у редакції троє так званих ВПО, то всі такі інтернет-качки ми сприймаємо дещо особисто. Аби не маніпулювати в інший бік, ми майже не робимо якихось великих матеріалів про ВПО. Та й загалом, враховуючи кількість переселенців у західних регіонах, ця тема точно не входить у топ-5 інтересів аудиторії».
З термінологією, на перший погляд, все зрозуміло. У львівських ЗМІ переважно трапляються усталені означення: «переселенці», «внутрішньо переміщені особи», часом зустрічається визначення «вимушені переселенці» (zaxid.net, dyvys.info, zik.ua). І зовсім поодинокі випадки використання терміну «біженці», хоча ще три роки тому цей термін масово вживався. Проте не все так однозначно.
Медіаексперт Роман Кабачій зауважує, що тема переселенців належить до так званих конфліктно чутливих тем: «Однозначного терміну, яким можна окреслювати внутрішньо переміщених осіб, не існує, і не тільки через певні юридичні колізії (приміром, біженцями прийнято вважати людей, які приїхали з іншої країни, де зазнали переслідувань), а й тому, що конкретно кожна окремо взята родина вважає по-іншому. Є кримські татари, як говорять прямо: ми біженці, ми втекли від режиму Путіна. Є люди, котрих дратує слово переселенці: “Ми такі самі громадяни України, як і інші, не треба на цьому наголошувати”. І можна їх зрозуміти, знаючи, для прикладу, яким тавром було слово “переселенці” щодо українців із Польщі, депортованих в УРСР в 1944-1946 рр.: воно не стиралося десятиліттями». З ним погоджується і Валерія Печеник, яка наголошує, що термінологія важлива з огляду на бюрократичні труднощі, але такі поняття не мають виходити далі чиновницьких кабінетів.
Львівські медіа не уникають цієї теми. Матеріали можна умовно поділити на кілька груп. Перша – це інформаційні повідомлення центральних і місцевих органів влади, статистична інформація про загальну кількість переселенців, кількість працевлаштованих, результати соціологічних опитувань. Тут ЗМІ рідко дозволяють собі «самодіяльність» і переважно публікують інформацію, отриману з прес-релізів, прес-конференцій тощо. Прикладом ексклюзивного матеріалу може слугувати інтерв’ю з директоркою соціологічної агенції «Фама» Мар’яною Малачівською в ефірі Zaxid.Net Live, де були підняті і проблеми внутрішньо переміщених осіб.
До другої групи можна віднести матеріали, що містять корисну інформацію для внутрішньо переміщених осіб – це переважно пов’язано з можливістю отримати житло, роботу, гранти на реалізацію бізнесу, психологічну допомогу, адаптаційні семінари, курси з вивчення української мови, набуття професійних навичок тощо. З наближенням безвізового режиму актуальною стала і інформація про можливість отримання біометричних закордонних паспортів. Крім можливостей, читачів інформують і про обов’язки, зокрема вимогу ставати на військовий облік.
Третя група – матеріали про переселенців. Кількість цих матеріалів є найменшою, але вони мають найбільший резонанс, тому на них хотілося б зупинитися детальніше. Чимало матеріалів присвячено залученню переселенців до життя громади, де вони мешкають. Охоче пишуть про культурні проекти: театральні перформенси (Zaxid.net, Галінфо, Твоє місто), зйомки фільму (zik.ua), франкомовний табір за участі переселенців (Дивись.info).
Інформують про проблеми ВПО (Високий замок, Zik.ua), зокрема те, що чимало з них мають проблеми з житлом і опиняються на вулиці (Zaxid.net). Іноді негаразди переселенців стають тлом для паркетних матеріалів політиків (Галінфо).
Проблемні місця багатьох матеріалів – впадання в крайнощі, в стигматизацію або, навпаки, демонізацію. Чимала кількість інформаційних приводів – це так звані «історії успіху» або повідомлення про вчинені правопорушення. Історій успіху, які, на думку Романа Кабачія, можуть бути корисними самим переселенцям, за останній рік стало значно менше, ніж це було ще в 2014-2015 роках. Це, в принципі, логічно – чимало успішних переселенців уже ставали героями публікацій ЗМІ, крім того, значний відсоток ВПО повернулися додому. Втім, протягом останнього року історії успіхів переселенців публікувалися на Твоєму місті, Zaxid.net, Вголосі, Zik.ua тощо.
Натомість повідомлень негативного характеру значно більше – тут крадіжки (Вголос), бійка пасинка з вітчимом (Експрес, Вголос, при чому останнє видання написало про подію через два місяці після неї), продаж дитини (Галінфо), знущання над тваринами (Zik.ua), причетність переселенців до фінансування бойовиків (Експрес), брехня з приводу нової адреси (Вголос), «штампування» позовів до України (Експрес), підробка документів (Zik.ua) тощо. Є доволі неоднозначні матеріали – наприклад, Експрес подає нейтральну новину про те, що у Дніпрі чоловік, який назвався переселенцем із Донецька, повідомив про замінування залізничного вокзалу, але в назві робить безпідставні висновки – «Людей змусили до втечі з вокзалу, аби вони зненавиділи переселенців із Донбасу», хоча в самому тексті про ненависть не йдеться, не подається жодного коментаря постраждалого від псевдозамінування.
Демонізація переселенців спостерігається і в низці публікацій онлайн-видання «Вголос», яке, з огляду на контент і редакційну політику, контролюється політичною партією «Свобода». «УкрАїнци і українці: чиє це місто», «Чи будуть у Львові «донбаські гетто»?», «Російськомовна Україна – розсадник криміналітету, алкоголізму та СНІДу». Страшні картини Львова, що перетворюється на донецьку філію, тоне у блатняку, попсі і матюках… Переселенець у цих публікаціях – ментальне лихо, підозрілий суб’єкт, нахабний російськомовний маргінал, що не поважає місцевих традицій, зневажає місцевих мешканців і, з’їхавши з орендованої квартири, лишає по собі розламаний унітаз. Додаткові аргументи в цих аналітичних матеріалах – анекдоти, що гуляють мережею.
Не в останню чергу це відбувається внаслідок непродуманих заяв чиновників, зокрема твердження представників МВС про те, що «в Україні відмічається підвищення середньостатистичного зростання крадіжок в регіонах, де сконцентровано більшість переселенців».
ЗМІ переважно публікують таку інформацію не аналізуючи, критичний підхід, на жаль, поодинокий. Або ж використовують її для підкріплення власної позиції – «свого часу, ще до Революції Гідності, МВС опублікувало мапу, де чітко видно, що саме в україномовних регіонах кількість вбивств, пограбувань та інших злочинів є значно меншою, ніж на тій території України, де домінує російська. Якщо ж подивитися на аналогічну мапу за 2015 рік, то зі злочинністю ситуація погіршилась хіба на Львівщині, куди найактивніше їдуть переселенці зі Сходу» (Вголос). Крім того, що ця теза дискримінаційна, вона ще й неправдива – адже Львівщина не є регіоном, куди «найактивніше» їдуть переселенці.
Валерія Печеник переконана, що міфологізація, що процвітає у деяких ЗМІ, є непотрібною: «У матеріалах про переселенців дуже часто чогось забагато. Буває, що забагато не лише негативу… Часто буває забагато якогось підкресленого співчуття або підкресленого пафосу. Саме тому слово “переселенець” видається мені тавром, бо якщо ти з таких, то тебе або обізвуть, або дуже пожаліють, але ж і перше, і друге може бути зайвим. Так, є чимало людей з нелегкою долею, є чимало людей з захоплюючими історіями, є, зрештою, і не дуже приємні люди. Але це не означає, що кожен переселенець має бути або вкрай знедоленим, або вкрай успішним, або покидьком теж у крайній стадії. А у ЗМІ переважно бачимо лише таке, тому й часто інші українці забувають, що переселенці – теж переважно просто українці».
Чи є якісь дієві важелі впливу на ЗМІ, що зловживають тематикою переселенців? Медіаюрист Роман Головенко вважає, що для преси немає державного регулятора, і не впевнений, що редакції реально притягнути до відповідальності за подібні матеріали. Хоча можна звертатися в суд за захистом гідності (честі) ВПО або до таких організацій як Незалежна медійна рада чи Комісія з журналістської етики. Водночас він наголошує, що регулювання для телерадіоорганізацій жорсткіше, для них існує регулятор – Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, тому на них може бути накладено попередження або штраф. Він наводить приклад херсонської радіостанції «АКС», якій Нацрада оголосила попередження за трансляцію передачі, в якій кримськотатарські активісти та лідери кримськотатарського народу зображуються ініціаторами, зокрема, терористичного акту.
У свою чергу, Роман Кабачій наголошує на важливості журналістської солідарності у реакції на такі випадки.
Марина Довженко, регіональна представниця ІМІ у Львівській області, для сайту "MediaLab".
Матеріал підготовано в рамках Українського медійного проекту (У-Медіа), що виконується міжнародною неурядовою організацією «Інтерньюс» за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID).Help us be even more cool!
