1000 днів спротиву луганських медіа: історія боротьби, евакуації та відродження під час війни
До початку повномасштабної війни в лютому 2022 року луганські медіа вже мали восьмирічний досвід виживання в умовах окупації частини регіону. Незважаючи на це, до 2022 року низка незалежних ЗМІ, “Реальна газета”, “Трибун”, Луганська обласна державна телерадіокомпанія, телеканал “Ірта”, “Телегазета” та інші, продовжували працювати з підконтрольних Україні територій Луганщини або ж із релокації в інші регіони країни. Вони намагались інформувати про ситуацію в області, висвітлювати події, попри постійний тиск з боку окупаційної адміністрації та складні економічні умови.
Після 24 лютого 2022 року луганські медіа опинилися в надзвичайно складному становищі. Ударні хвилі атак зачепили Сєвєродонецьк, Лисичанськ та інші населені пункти області. Журналісти були змушені швидко реагувати, розпочати евакуацію редакцій, переносити роботу на онлайн-платформи та мобільні застосунки. Багато з них розпочали щоденні телеграм-трансляції новин, намагаючись забезпечити жителів Луганщини актуальною інформацією про події.
До останнього намагалася висвітлювати події на Луганщині воєнна кореспондентка телеканалу “Дом” Анастасія Волкова. У квітні 2022 року вона потрапила під обстріл у вже частково окупованому Рубіжному. Анастасія дуже не хотіла виїжджати із Сєвєродонецька, бо у 2014-му через війну вже була вимушена покинути Луганськ.
Також розповідати про події в Сєвєродонецьку залишався фотограф Укрінформу Олексій Ковальов. Він теж 2014-го переїхав до Сєвєродонецька з Луганська.
Допомога від ІМІ: підтримка медіа під час війни
Інститут масової інформації (ІМІ) з перших днів війни почав активну підтримку журналістів з Луганської області та інших регіонів. Організація забезпечила екстрену фінансову допомогу, щоб редакції продовжували працювати. Також ІМІ передавав бронежилети та засоби захисту для журналістів, які висвітлювали бойові дії на передовій.
Для більшості ця допомога була суттєвою, оскільки частина людей виїжджала без будь-яких речей, залишивши вдома робочу техніку. Особливо це стосується медійників, які виїжджали з окупації. Вони навіть робочі телефони не могли взяти із собою, бо під час перевірки окупантами було б багато питань до контактів у їхніх телефонах.
Навчені правил безпеки редакції часто відмовлялися від допомоги, аргументуючи тим, що нічого не потребують і взагалі їхнє медіа вже не працює. Так робили ті, хто не знав мене особисто, представницю Інституту масової інформації в Луганській області. Тож доводилося через спільних знайомих звертатися до людини, щоб підтвердили: я дійсно представляю ІМІ й мені можна довіряти. Зрештою, встановивши мою особу, люди погоджувалися на допомогу.
Закриття та втрати серед медіа
Незважаючи на підтримку, деякі медіа не змогли продовжувати свою роботу. Зокрема, у 2022 році припинила існування низка регіональних видань через брак фінансування та неможливість продовжувати роботу в умовах постійної загрози. Це стосується всіх друкованих газет Луганщини. З листопада 2023 року не оновлюється сайт informator.media, який можна вважати літописом луганського Євромайдану. Також він є цінними архівом початку війни на Луганщині. Релоковане видання “Телегазета” не оновлюється із серпня 2024 року. Офіційно про його закриття не йдеться, але ресурсів на його роботу наразі немає. Луганська мережа “Або – агенція медійного росту” змогла зберегти майже всі сайти, окрім troyitske.city. Вже немає телеканалу “Ірта”, натомість редакції вдалося зберегти й розвивати сайт медіа. З початком повномасштабного вторгнення припинила мовлення низка радіостанцій – Громадське радіо, радіо “Пульс” та “Голос Донбасу”.
Загиблі медійники
Кадрове поле журналістики також зазнало значних змін. Деякі журналісти пішли з професії, втративши можливість працювати через небезпеку та складні умови. Інші приєдналися до Збройних сил України, ставши воїнами інформаційного та фізичного фронту. Троє луганських медійників, які мобілізувалися, загинули на фронті.
Так, 4 травня 2022 року під час оборони села Довгеньке в Харківській області загинув Олександр Махов, військовослужбовець 95 окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ. Йому було 36 років. У цивільному житті Олександр працював на каналах “Дом”, “Україна” та “Україна 24”.
20 квітня 2023 року на Донеччині загинув 36-річний ведучий програм філії “Суспільне Донбас”, військовослужбовець Дмитро Сірик. На каналі Дмитро Сірик вів авторську програму “Перемотка” про музичні новини та хіти й мав псевдонім Іван Лопата. Після початку повномасштабного вторгнення він вивіз родину, свого сина, батьків та дівчину, до безпечного регіону України. Через кілька тижнів, у березні 2022 року, Дмитра Сірика мобілізували.
Дмитро родом із Сєвєродонецька Луганської області. З 2009 року і до 2014-го працював на обласному радіо “Пульс” Луганської обласної державної телерадіокомпанії (ЛОДТРК): спочатку діджеєм, згодом став музичним редактором. Він звільнився з ЛОДТРК перед початком російсько-української війни у 2014 році й переїхав до Києва. Потім повернувся до Сєвєродонецька. І, коли вже ЛОДТРК та “Пульс” почали відновлювати мовлення у 2015 році в Сєвєродонецьку, долучився до колективу.
22 квітня 2023 року під час бою від пострілу снайпера біля селища Діброва Луганської області загинув Олександр Бондаренко, який служив у 112 бригаді тероборони ЗСУ. Олександра поховали 1 травня в Києві, на Лісовому цвинтарі. У нього залишилися дружина та син.
Олександр Бондаренко – випускник Луганського національного університету за фахом “українська філологія”. Після закінчення навчання працював на Луганському кабельному телебаченні. Пізніше переїхав до Києва, працював на Громадському радіо, телеканалі “Перший національний”, в українській службі ВВС, ТРК “Україна” та ICTV, 2018 року став керівником спецпроєктів в агентстві стратегічних комунікацій та управління репутацією RMA (Reputation Management Agency). У 2020 році Бондаренко знову пішов навчатися – цього разу маркетингу та управління проєктами в Genesis IТ School.
30 травня 2024 року внаслідок ДТП загинула воєнна кореспондентка Анастасія Волкова. Вона співпрацювала з телеканалом “Дім”, “Новинами Донбасу” та Громадським радіо.
Нові медіа проти війни
Попри те що низка видань припинила роботу, видання “Фарватер.Схід” у 2024 році її відновило. Це медіа спеціалізується на розслідувальній журналістиці, його також заснував Кризовий медіацентр “Сіверський Донець” у 2024 році.
“Коли ми з командою, до якої мене покликали долучитися, обговорювали перезапуск “Фарватеру”, само собою було зрозуміло, що це – передовсім медіа про Луганщину. Старий “Фарватер” був відомим ресурсом у регіоні. Та тоді його аудиторія мешкала переважно на вільній території Луганської області”, – пояснює головний редактор Олександр Білокобильський.
Він зазначає, що сучасний “Фарватер.Схід” запускали вже в умовах повномасштабної війни, коли росіяни майже повністю окупували область, а потенційна аудиторія була розпорошена по всій Україні, включно з окупованою Луганщиною, та по закордону – переважно по Європі.
“Ми хочемо писати про наш регіон, бо нам це болить, водночас аудиторію треба ж залучати. І не лише ту, що історично походить з Луганщини. Ми це поступово робимо. Одним з інструментів є вибір тем і жанрів, зокрема розслідування. Теми, які ми беремося розслідувати, часто мають загальноукраїнське звучання, актуальні для всієї України, хоча й мають прив'язку до Луганщини”, – зазначає Олександр.
Серед таких розслідувань: ідентифікація росіян, які вивішували один з перших триколорів РФ у Луганську у 2014-му; бізнес, пов'язаний з регіоналом-утікачем Олександром Єфремовим, який досі діє в Україні й одержує бюджетні кошти; побудова структур російського казацтва в Європі, яку курують “герой ЛНР” та “депутат народної ради ЛНР”.
“Чесно кажучи, я не розглядав би “Фарватер.Схід” як “медіа про окуповані території”. Ми – медіа про Схід України. Так, він частково окупований зараз, але це тимчасово. Ми існуємо для того, щоб українці уявляли собі, що відбувається на наших землях, доки там немає українського прапора. Адже все це мусить бути задокументоване, щоб ми знали, з чим зіткнемося після деокупації”, – говорить медійник.
Що мотивує медійників з Луганщини залишатися в професії та писати про свою область і події в окупації?
За понад десять років війни медіа Луганської області напрацювали cвої правила стійкості. І, як зазначає головна редакторка видання “Сєвєродонецьк онлайн” Яна Чумаченко, саме виклики й мотивують редакцію.
“Думаю, що нас саме виклики й мотивують. Бо зараз стоїть багато завдань перед колективом – щоб Луганщина, попри майже повну окупацію, залишалася в інформаційному просторі, щоб бюджетні кошти використовувалися раціонально, щоб проблеми ВПО розв'язувалися, а не замовчувалися”, – говорить головна редакторка.
Вона зазначає, що зараз у “Сєвєродонецьк онлайн” побудована гарна команда, де кожний може реалізовуватись у своїй ніші, але працює на імідж редакції.
Працювати в так званому релокованому регіональному виданні непросто, хоча б тому, що на відміну від Харкова, Одеси чи Львова ти не можеш взяти коментар у посадовця, який володіє інформацією на місцях, зазначає випускова редакторка “Реальної газети” Яна Осадча.
Вона зауважує: місцеві луганські посадовці лише публікують у соцмережах новини з телеграм-каналів і, так само як і журналісти, не мають доступу до області.
“Власне, як можна їх засуджувати? Звісно, дуже хотілося б писати про опалення, тротуари, міські вбиральні, дороги – все те, за що люблять і цінують місцеві видання: за наближеність до людей та їхніх проблем. А що в нас? Окупація. Інформація звідти дуже викривлена, бо там люди в соцмережах зрідка висловлюють свою думку та розповідають, як є насправді. Факти від інформаторів, які там, важко перевіряти, і нема мови про те, щоб узяти коментар у посадовця, який реально ухвалює рішення, що стосуються життя людей”, – пояснює медійниця.
Втім, “Реальна газета” вже багато років розвінчує фейки російських пропагандистів та проводить розслідування.
“Ми пояснюємо, у яке лайно втягли наш регіон, повернули туди “совок” і розвернули на 180 градусів від цивілізованого світу. Так, хочеться, щоб люди чули про це, але іноді важко оцінити – що саме дає їм ця інформація? Звісно, хотілося б вірити, що після деокупації ці люди почнуть інакше дивитися на процеси, зокрема й завдяки нам, однак коли це буде? Наразі ж важко оцінити, що дасть ця обізнаність мешканцям окупованих територій. Спонукає на протест? Змусить виїхати? Обидва варіанти є химерними. Але вода камінь точить”, – розмірковує медійниця.
Вона зазначає, що, з одного боку, “Реальна газета” пише, як погано в окупації, а з іншого – що й на підконтрольній території переселенці мають проблеми.
“Немає житла, немає допомоги, немає якогось комплексного вирішення проблем, адже зараз повномасштабна війна, переселенців багато, горя багато, усього багато, а владі часто пофіг”, – розповідає випускова редакторка “Реальної газети”. Вона зазначає, що Луганськ їй досі сниться, хоча гуляє вона там уже 10 з гаком років лише гугл-мапами.
“Допомагає все ж така мрія: що так буде не завжди й колись-таки все зміниться. Наше завдання це наближати. Один мій друг, колега, журналіст, теж луганчанин, побажав мені на день народження дожити до часів, коли ми зможемо робити матеріали про корупцію під час відбудови деокупованих територій. І це було цікаве і правильне побажання”, – говорить Яна Осадча.
Журналістка з Луганщини Марина Терещенко пише про земляків, які залишаються в окупації, а також про тих, хто вимушено виїхав і намагається адаптуватися на нових місцях.
“Для мене це не просто професія, це спосіб дати голос тим, кого не завжди чують або навіть не хочуть чути. Я розповідаю історії людей, які борються за гідне життя в умовах окупації. Ці історії, на мою думку, має знати весь світ. Мене захоплює людська здатність не здаватися, навіть коли все навколо руйнується”, – розповіла Марина в коментарі ІМІ.
Вона зізнається, що її мотивує внутрішня потреба донести правду та зберегти зв'язок між тими, хто залишився на окупованих територіях, та зовнішнім світом. “Часто я є чи не єдиним джерелом інформації для тих, хто відкриває мені свої історії з окупованої Луганщини. Це надихає продовжувати працювати, навіть коли це складно”, – зазначає Марина Терещенко.
Авторка проєкту “Дикий Схід” Юлія Найдиш зауважує, що розповідати про Схід України її мотивує бажання дізнатися його справжню історію. “Я жила на сході, але багато речей для мене залишалися загадковими. Це наслідок того, що Росія “стирала” нашу історію та переписувала її на свій лад. Ми, українці, часто не знаємо правдивої історії сходу. І навіть східняки самі не знають її до кінця”, – розповідає Юлія.
Вона зазначає, що в її дитинстві історія зосереджувалася здебільшого на подіях Другої світової війни, а про попередні періоди говорили дуже мало.
“Я пам’ятаю, як мене дивувало, що батьки завжди говорили лише про Другу світову, а про те, що було раніше, майже не згадували. У 2019 році я вирішила досліджувати своє коріння і була шокована, наскільки мало ми знаємо про наш рідний край”, – ділиться вона.
Юлія Найдиш також хоче заохотити інших східняків досліджувати власну історію та розвінчувати міфи про регіон. Вона розповідає про свій досвід перебування в окупації під час обох вторгнень Росії – у 2014 та 2022 роках – і про те, як важко було виживати під впливом пропаганди.
“Це дуже важко, навіть якщо ти вважаєш себе свідомим. Пропаганда та інформаційна ізоляція сильно впливають на тебе, особливо коли доступ до правдивої інформації з вільної України обмежений. Тоді я шукала будь-які джерела, щоб дізнатися, що відбувається, і відчути, що про нас не забули”, – згадує Юлія.
Медійниця додає, що після переїзду на вільну територію України не могла говорити ні про що інше, окрім подій на сході.
“Мені здається, це внутрішня потреба – розповідати ці історії. Я уявляю, що колись ця тема для мене вичерпається, коли я знатиму, що розповіла все, що могла. І, чесно кажучи, я дуже хочу дочекатися цього моменту, коли відчую, що звільнилася від цього тягаря”, – зізнається Юлія Найдиш.
Що буде далі
Замість резюме представниця ІМІ звернулася до українського соціолога з Луганська Ігоря Акімова, щоб він поділився своїми думками, з якими викликами ми зіткнемося після визволення територій і як повернути людей в інформаційний простір України.
У коментарі Інституту масової інформації він підкреслює ключову роль медіа у формуванні та відображенні суспільних настроїв. Також ділиться думками, як діяти українським медійникам після деокупації територій.
Він зазначає, що більшість проблемних питань можна розв'язати політичними технологіями, заснованими на соціологічних дослідженнях. Для цього необхідно чітко визначити пропорції населення: тих, хто повністю втратив зв'язок з реальністю, тих, хто очікує повернення законної влади, та тих, хто вагається. Кожна з цих груп потребує окремої стратегії, розробленої з урахуванням менталітету місцевих жителів.
“ЗМІ співпрацюватимуть з українською контррозвідкою та службами МВС для нейтралізації російських агентів і лідерів громадської думки, які продовжують впливати на місцеве населення. Одним з важливих завдань стане закриття “больових кластерів” – точок впливу, що можуть викликати негативні настрої серед мешканців звільнених територій”, – говорить Ігор Акімов.
Соціолог наголошує на важливості проведення “масової терапії” для подолання страхів людей перед можливими репресіями. Він пропонує встановити тісний зв'язок між редакторами ЗМІ та створити закриті канали обміну ідеями та інформацією під контролем робочої групи. Акімов вважає, що за умови правильної координації та співпраці можна досягти значних успіхів у відновленні суспільної думки на звільнених територіях.
На мою ж думку, і як журналістки, і як представниці ІМІ, ми маємо спробувати всі законні способи для повернення окупованих територій під контроль України та розбудови там демократичного суспільства.
Валентина Троян, регіональна представниця ІМІ в Луганській області
Написання цього блогу стало можливим завдяки підтримці американського народу, що була надана через проєкт USAID “Медійна програма в Україні”, який виконується міжнародною організацією Internews. Зміст матеріалів є виключно відповідальністю ГО “Інститут масової інформації” та необов’язково відображає точку зору USAID, уряду США та Internews.
Help us be even more cool!
