“Локатор Медіа”, РІА Південь (РІА Мелітополь) і “Голос Гуляйпілля” вже понад три роки працюють як релоковані видання. Всі вони покинули свої міста через окупацію чи бойові дії, які зробили неможливим перебування вдома. Всі вони втратили дім, редакції, безпеку, напрацювання багатьох років. Всі вони все ще продовжують працювати для власних аудиторій, які через війну теж зазнали значних трансформацій. Їхні історії, які вони розповіли на зустрічі наприкінці грудня в Медіабазі Запоріжжя, дуже різні й одночасно дуже схожі. Редактори борються за медіа, команди, аудиторії й гроші. Ось ці три історії релокації.
“Локатор Медіа”: втратили все, але відновилися
Наталя Криворучко, СЕО “Локатор-Медіа” (м. Бердянськ), розповідає, що до повномасштабного вторгнення редакція займалася лише антикорупційними розслідуваннями. Після початку війни й релокації медіа на початку вторгнення займається вже трьома основними напрямами: антикорупційними розслідуваннями, контролем і моніторингом влади та подіями на тимчасово окупованих територіях Запорізької області.
Після релокації через окупацію міста медіа створило унікальний проєкт “Vороги Zапоріжжя” – першу та єдину верифіковану регіональну базу колаборантів та російських військових з ТОТ Запорізької області. А ще редакція пише про події на ТОТ, але останні півтора року комунікувати безпосередньо з жителями окупованих територій стало для них украй небезпечно.
“Ми працювали з людьми з окупації у 2022 році, робили відкриті інтерв’ю. Зараз так не робимо, бо це небезпечно, навіть якщо вони дуже хочуть. У нас є певні матеріали, які передають з ТОТ, але що більше триває окупація, то менше таких матеріалів ми можемо отримувати й публікувати. Є великі ризики. Люди на ТОТ просто зникають. Ми не можемо їх наражати на небезпеку”, – розповідає Наталя Криворучко. Вона каже, що самостійно працює з медіа окупантів, щоденно моніторить щонайменше 40 телеграм-каналів, які створили на ТОТ, і аналізує російські пропагандистські медіа, де можна взяти багато інформації і підтвердити навіть ті припущення, які самі окупанти намагаються приховати.
Наталя уточнює, що тепер редакція працює переважно на Закарпатті. Все, що було напрацьовано з матеріально-технічних ресурсів у Токмаку, втрачено. “Фізично редакція була розташована в місті Токмак і була повністю облаштована. Ми нічого не змогли вивезти. Меблі й техніку забрали окупанти, а пізніше в редакцію був прямий приліт”, – згадує Наталя. Вона каже, що в релокації довелося наздоганяти певні процеси, на що пішло багато часу.
Нині медіа живе тільки за кошт грантів. Редакція категорично не користується системою донатів. “Оскільки в нас велика кількість антикорупційних матеріалів, ми не хочемо впадати в залежність від донату, бо не знаємо, хто надішле цей донат, щоб не бути залежними, не ризикувати репутацією”, – уточнює медійниця. Вона розповідає, що розслідування мають суспільний резонанс, від зняття чиновників з посад до погроз на адресу редакції з боку посадовців. А проаналізовану інформацію з окупованих територій використовують в офіційних державних звітах, що є теж не менш важливим.
“Ми живемо тільки за кошт грантової діяльності. Коли нам кажуть запускати мерч, я питаю: у нас шість співробітників – скільки я маю продати чашок або худі, щоб усі вони мали зарплату?” – розмірковує керівниця “Локатор Медіа”. За її словами, зараз їхня редакція складається з одного орендованого кабінету, за який вони сплачують 12 тисяч гривень на місяць. Головний його плюс – тут не вимикають світло і є генератор.
Питання із зарплатами журналістам складніше: в медіа працюють як місцеві медійники, так і ВПО. А ще є журналісти в Запорізькій області. Майже всім треба винаймати житло, яке коштує дорого. “Якщо регіональні медіа обговорюють, що зарплата у 18–20 тисяч гривень на місяць – це нормально, це так, але ви вдома. Для релокованих журналістів 20 тисяч не досить, бо треба платити за житло. Тобто ті доходи, які є прийнятними, коли є своє житло, недостатні, щоб виживати в релокації. Тож ми знаємо, що журналісти будуть підхоплювати інші проєкти, щоб виживати, і розуміємо це”, – резюмує Наталя.
РІА Південь: катовані, але не зламані
Історія мелітопольського видання “РІА Мелітополь” (РІА Південь) добре відома як у регіоні, так і далеко за його межами. Це єдина редакція, яка продовжила працювати в місті після його окупації. І працювала, поки могла. Її редакторка Світлана Залізецька виїжджала з міста тоді, коли вже стало зрозумілим: скоро за нею прийдуть. Два медійники, які залишилися на території окупованого Мелітополя, адміністратор телеграм-каналу РІА Мелітополь Георгій Левченко і журналістка Анастасія Глуховська, нині перебувають у російському полоні. Як писав ІМІ, на початку вересня Георгія засудили до 16 років колонії суворого режиму. Росіяни визнали його винним у державній зраді та публічних закликах до екстремістської діяльності з використанням інформаційно-телекомунікаційної мережі Інтернет. Анастасія Глуховська, яка навіть не працювала в медіа на момент окупації, вже три роки перебуває, по суті, поза законом: після її затримання росіяни не надають жодної достовірної інформації, де вона і за якими статтями звинувачується. 26 січня Анастасії Глуховській виповнилося 33 роки. Це вже її третій день народження, який вона змушена зустрічати в російському полоні. Як стало відомо редакції РІА Південь від її родичів, зараз Анастасію тримають у СІЗО м. Кізел Пермського краю (Росія), але офіційної інформації від окупантів досі немає.
Редакторка РІА Південь Світлана Залізецька згадує, що вже після окупації хотіла розповісти світу, що відбувається в місті: намагалася спілкуватися з російськими військовими, з’ясувати, що відбувається, що наражало її на небезпеку. Вже коли журналістку викликали на розмову до тодішньої окупаційної керівниці міста, колаборантки Галини Данильченко, зрозуміла: треба терміново виїжджати.
Світлана виїжджала з окупованого міста в кареті швидкої допомоги, оскільки її прізвище було в списках на затримання. Окупанти, розповідає Світлана, мали заздалегідь підготовлені списки журналістів (адреси публікували навіть у групах у забороненій соцмережі “ВКонтакте”). До батьків Світлани приходили з обшуками, а пізніше російські окупанти викрали її батька і тримали як заручника кілька днів, щоб шантажувати редакторку.
У результаті вимушеної релокації редакція втратила все обладнання, професійні фотоапарати та офіс. Вдалося врятувати лише два ноутбуки. Крім цього, через крадіжку окупантами сайту РІА Мелітополь редакція змінила назву на РІА Південь. Також редакція втратила потужні пабліки: окупанти вкрали телеграм-канал на 80 тисяч підписників та знищили інстаграм-акаунт медіа на 35 тисяч фоловерів.
У Запоріжжі редакція тричі змінювала приміщення. Спочатку медіа працювало безкоштовно на одному підприємстві, але там стався приліт. Потім медійники знайшли офіс поруч із заводом “Мотор Січ”, але через постійні обстріли цього району знову переїхали.
Більшість колективу – це внутрішньо переміщені особи з Мелітополя та Бердянська. “Зараз у нас працює 10 людей, хоча не завжди є бюджет, щоб залучати всіх. Але, так чи інакше, нас 10. Ми розуміли, що треба шукати молодих журналістів. Завдяки ЗНУ знайшли двох журналісток”, – розповідає Світлана про кадрові проблеми. Говорить, що після релокації також змінилась і тематика, і структура доходів редакції.
“Якщо раніше наша тематика була зосереджена більше на Мелітополі, то зараз – на Запоріжжі і ТОТ. Ми також знімаємо наслідки російських атак на Запоріжжя. Було приємно, коли наші кадри наслідків прильоту пішли на ТСН, наступного дня ВВС взяла собі наші кадри. Це важливо”, – розповідає Світлана Залізецька. Нині 50–70% матеріалів присвячено життю в окупації. Журналісти аналізують російські сайти, телеграм-канали, також відстежують і роблять публічними колаборантів і зрадників, створюють на них досьє. “І не втрачаємо надії, що повернемося додому”, – говорить редакторка і додає: зараз медіа мовить тільки українською. Це принципова позиція, яка розділяє медіа з викраденим брендом, під яким російські пропагандисти поширюють власні маніпуляції і фейки.
Медіа було самоокупним до початку повномасштабного вторгнення: заробляли на “бізнес-довідці”, платному розміщенні інформації про підприємства, банерній рекламі, політичних статтях та сезонних замовленнях з баз відпочинку, робили комерційні спецпроєкти. Зараз редакція фінансується виключно за кошт міжнародних грантів. Це створює нестабільність, бо гранти часто закінчуються, а рекламного ринку для релокованого видання немає.
“Голос Гуляйпілля”: відновлення після 586 днів
Останній випуск газети “Голос Гуляйпілля” ще в мирному Гуляйполі вийшов 24 лютого 2022 року, і газету встигли рознести листоноші, згадує головна редакторка “Голосу Гуляйпілля” Тетяна Велика. А вже 6 березня 2022 року редакція вирішила релокуватися.
“Тут слід говорити вже не про колектив, а про родини. Зв’язок був втрачений, всі сиділи по підвалах будинків, хто як міг ховався. Тому я з родиною виїхала 7 березня, решта – коли могли. Основна причини – сильні вибухи. Почали горіти перші хати”, – розповідає Тетяна.
Спочатку редакція розміщувалась у Запоріжжі в офісі для бухгалтерії фірми чоловіка Тетяни. “Наразі ситуація в нас критична. Фермерське господарство чоловіка потрапило в окупацію. Офіс закривається, а орендувати приміщення – немає коштів”, – розповідає вона. Це вже не перша криза з приміщенням. Як повідомляв ІМІ, 12 жовтня 2024 року редакційне приміщення газети “Голос Гуляйпілля” було пошкоджене внаслідок російської атаки. Постраждала і компʼютерна техніка, яку вдалося раніше вивезти із зони бойових дій. Тоді, говорить Тетяна, приміщення відновили. “Проте зараз сидимо на валізах у пошуках нового приміщення, бо тут завелика оренда для нас”, – уточнює головна редакторка.
“Обладнання намагався вже під час війни вивезти мій чоловік Дмитро. Здебільшого це були комп’ютери. Фотоапарат у нас вкрали мародери, оскільки в приміщенні редакції ще на початку війни повилітали вікна та двері, тому був доступ до всього. Проте на комп’ютерах зараз майже не працюємо, вони застаріли та незручні в перевезенні. Працівники працюють на своїй техніці”, – розповідає медійниця.
До повномасштабного вторгнення колектив налічував вісім співробітників. Зараз у редакції “Голос Гуляйпілля” працює п’ять людей. Всі вони розкидані по Україні: Запоріжжя, Дніпро, Київ, Рівне, Хмельницький, Дрогобич.
Тетяна Велика каже, що адаптуватися до релокації неможливо. “Думками ти постійно вдома, у своєму Гуляйполі. Проте тримає родина, робота, яку виконуєш від чистого серця, і спілкування з людьми. Завжди в адаптації допомагає родина, спілкування з колегами, друзями. Перепони – постійні обстріли прифронтового Запоріжжя та всієї України”, – говорить вона.
Газету відновили й почали розповсюджувати в Запоріжжі тільки через 586 днів після виходу останнього випуску. Її тематика публікацій змінилася докорінно. “Це – життя громад після 24 лютого 2022 року, розповіді про тих, хто захищає країну, про героїв, які загинули чи отримали поранення, волонтерів, взаємодопомогу та самопожертву, долі тих, хто залишився, і переселенців, бізнес, культуру та соціальну сферу прифронтових громад у часи війни”, – уточнює головна редакторка газети.
Газета друкується двічі на місяць накладом в 1 тисячу примірників. А ще медіа активно розвиває сайт і власні сторінки у фейсбуці й телеграмі. Розповсюджують “Голос Гуляйпілля” безкоштовно через хаби Гуляйпільскої та Малинівської громад і за кошти через передплату Укрпошти. Втім, з початку війни редакція виживає тільки завдяки грантам.
Наталія Виговська, регіональна представниця Інституту масової інформації в Запорізькій області
