ГАРЯЧА ЛІНІЯ
на зв’язку 24 години
Залиште свої дані
і ми зв’яжемося з вами
дякуємо за звернення

Або ж зв’яжіться з нами:

info@imi.org.ua

050 447 70 63

Підтримати ІМІПодай скаргу

«Плужнікова vs Притула та ПП „Українська правда”»

10.04.2007, 05:57
Судова боротьба відбувалася без особистої участі позивачки й відповідачки, які довірили цю судову справу своїм юристам. Сторону пані Плужнікової представляли працівники юридичної фірми „Коннов і Созановський”: найчастіше на судових засіданнях можна було побачити Сергія Коннова та Людмилу Опришко, сторону відповідачів представляли адвокат Тетяна Шмарьова та юрист ІМІ Роман Головенко.

Обґрунтування позову представниками позивачки було доволі типове для такого роду справ: оскаржуване речення заголовку, не зважаючи на питальну форму, вони вважали подачею фактів, які нібито були неправдивими та завдавали шкоди честі й гідності покійного.


Проте з позиції відповідачів усе не здавалося таким простим. Адже заголовок до матеріалу фактично був припущенням про можливу причетність Плужнікова до банкрутства ІнтерКонтинентБанку, і для такого припущення були досить вагомі підстави: по-перше, неодноразово різні засоби масової інформації (зокрема тижневик „Дзеркало тижня”) повідомляли про фактичний контроль даного банку саме Плужніковим; представники позивача заявляли, що І.Плужніков володів лише 4-ма відсотками акцій банку, але всім відомо якими заплутаними в Україні бувають схеми контролю над такими серйозними активами, а самі публікації в ЗМІ ніхто й не намагався спростовувати. По-друге, до банкрутства банку привела ціла низка діянь службових осіб банку, як то укладення завідомо невигідних кредитних угод та угод з цінними паперами; Головне управління НБУ по м. Києву та Київській області виявило такі порушення і неодноразово вказувало на них менеджменту банку, який, проте, продовжував надавати недостовірну інформацію та звітність. За таких обставин цілком логічно виникає питання-припущення: невже все це в банку творилося без відома його фактичного власника, яким вважався Плужніков. Це лише версія, а не доконаний факт, проте важко заперечити право такої версії на існування та право озвучити таку версію в ЗМІ. Право задавати питання і висувати обґрунтовані версії є складовою частиною права на свободу висловлювань, яке закріплене в статті 10 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод; саме цим представники відповідачів і обґрунтовували свою позицію в процесі. Та і сама форма оскарженого висловлювання вказує на невпевненість щодо нього, і питальне речення сприймається читачами інакше, ніж стверджувальне речення з крапкою на кінці. У практиці Європейського суду з прав людини є випадки, коли він визнавав неправомірним накладення покарання на ЗМІ за висловлення припущень навіть у стверджувальній формі (наприклад, справа „Бусуйок проти Молдови”), але всі ці випадки об’єднує наявність достатніх підстав у журналіста, щоб робити такі гострі висловлювання.

Не зважаючи на доводи представників відповідачів, суд першої інстанції частково задовольнив позов, визнавши висловлювання поширенням недостовірної інформації та зобов’язавши О.Притулу спростувати його на відповідному Інтернет-сайті. При цьому суд вирішив, що таким чином він нібито захищає честь і гідність покійного Ігоря Плужнікова. В науковій літературі часто зустрічається позиція про можливість захисту честі й гідності померлого зокрема родичами, але, на нашу думку, така позиція зумовлена поверховим розумінням деякими науковцями понять честі й гідності та права на їхній захист. Честь і гідність є невід’ємними та невідчужуваними від їх носіїв, так само, як і право на захист честі й гідності, які зникають зі смертю свого носія. Особливо чітко це видно у випадку з людською гідністю, яка по своїй суті є самооцінкою носієм гідності своєї важливості як людської особистості, члена суспільства, своїх морально-етичних якостей. Зрозуміло, що після своєї смерті людина вже не існує як суб’єкт правовідносин і не може здійснювати самооцінку. Стаття 277 Цивільного кодексу дозволяє родичам померлого подавати позови про спростування недостовірної інформації щодо нього, але, як випливає з частини 1 цієї статті, лише для захисту своїх власних прав – права на честь й гідність або для підтримання свого власного душевного комфорту, який можуть зачіпати повідомлення про покійного родича. Тобто результат справи, в разі задоволення позову на підставі статті 277 ЦК, зводиться до того ж таки спростування інформації, але з точки зору „правильності” розуміння відповідних правовідносин, права, що захищається, та коректності правозастосування рішення суду першої інстанції було фактично необґрунтованим навіть у цьому аспекті.

Судова справа тяглася майже рік, але в решті-решт Апеляційний суд міста Києва, частково задовольнивши апеляційну скаргу представника відповідачки на рішення Печерського районного суду, повністю відмовив С.Плужніковій в задоволенні позовних вимог до відповідачів.

Мотивація рішення заслуговує, аби її було окремо виділено. По-перше, Апеляційний суд зазначив, що право задавати питання є складовою частиною права на свободу висловлювання, гарантованого статтею 10 Конвенції. І це саме по собі є перемогою, оскільки доводить: практика Європейського суду з прав людини поступово, але невідворотно визнається і застосовується національними судами України.

По-друге, суд апеляційної інстанції розглядав справу, чітко дотримуючись принципу балансу інтересів сторін. Він не просто захистив право на свободу висловлювань відповідачки, а проаналізував її дії на предмет їх підставності і добросовісності. Визнавши наявність підстав для висловлювання припущення, яке було оскаржене, та добросовісність Олени Притули, суд, тим самим, встановив факт відсутності з її боку зловживань правом, закріпленим в частині 1 статті 10 Конвенції.

Можна сказати, що в цій справі поставлено крапку, щоправда адвокати позивачки можуть спробувати виправити її на кому, подавши касаційну скаргу до Верховного Суду, але можливість ігнорування Верховним Судом України Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод та практики її застосування є дуже малоймовірною. Сподіваємося, таке судове рішення залишиться остаточним, наблизить українську судову практику до європейських правових стандартів і в майбутньому не з’явиться суперечливої судової практики притягнення журналістів до відповідальності за задавання обгрунтованих питань або спроб захистити честь і гідність покійного.



Роман Головенко, Інститут масової інформації

Сподобалася стаття? Допоможи нам бути ще крутішими!