Як висвітлювати обміни полоненими та повернення цивільних: підсумки правозахисного клубу ЦГС

У Києві 27 листопада медійники та правозахисники обговорили, як можуть висвітлювати питання обмінів та підтримувати звільнених у їхньому поверненні до суспільства в межах правозахисного клубу “Між етикою та ексклюзивом: як висвітлювати обміни полоненими та повернення цивільних?”, організованого Центром громадянських свобод (ЦГС). 

Матеріали Інституту масової інформації (ІМІ), який є інформаційним партнером заходу, надав ЦГС.

“Зріз висловлених думок не є дослідженням, до нього не слід ставитись як до узагальненого виразу ідей. Всі позиції, думки анонімізовані відповідно до правила Chatham House, яке забороняє пов'язувати цитату та автора”, – наголошують організатори. 

Чому важливо висвітлювати цю тему

• Нам усім гостро необхідно, щоб питання полону та умов, у яких утримують наших людей в ув'язненні, звучало. Та ми не знаємо, чим обернеться кожне написане слово: чи стане легше, чи стане важче – як людині в неволі, так і процес повернення цієї людини. Саме тому треба бути обережним.
• Потрібно зважати на баланс: між важливістю суспільно висвітлити цю тему і можливістю завдати додаткової травми людині, яка й так пережила травматичний досвід. 

• Висвітлення історій звільнених – потрібно. Світ бачить, що таке полон у РФ. Але детальне висвітлення тортур – заборонено. Адже це може зашкодити, зокрема, тим, хто досі в полоні, і їхня ситуація може погіршитися.

• Тема цивільних ув'язнених нині перебуває фактично в тіні. Коли ми говоримо про цю тему, то це здебільшого йдеться про людей, які зникли на тимчасово окупованій території. Саме тому, говорячи про це, треба фільтрувати інформацію на першому етапі зникнення: не писати про участь у проукраїнських мітингах чи не публікувати фото у вишиванці. Але це лише на першому етапі. Вже пізніше можна і треба розгортати широкі адвокаційні кампанії.
• Чому треба висвітлювати новини щодо повернення наших хлопців і дівчат? Міжнародна допомога. Щоб міжнародна спільнота бачила, в якому стані ми повертаємо російських полонених і в якому вони віддають нам наших людей. Світ повинен розуміти та усвідомити, що відбувається з нашими людьми в неволі. І якщо інші країни не будуть на це реагувати, то те саме завтра буде коїтися на різних територіях. 

Як висвітлювати історії звільнених без шкоди для них

• У період реабілітації бажано не спілкуватися зі звільненими, реабілітація відбувається від двох тижнів і більше. Після неї історії звільнених і їхніх сімей мали б бути розказані, бо вони показують нашу боротьбу.
• Важливо людям, які перебували в полоні, дати можливість вибору, адже в полоні його в них не було. І дати вибір: місця, часу та іншого. Потім інтерв'ю варто узгодити в остаточному вигляді.
• Журналіст має пам'ятати про свій емоційний стан. А редактор – звертати увагу на стан журналіста перед тим, як відправляти його на інтерв'ю зі звільненою з неволі людиною. Інтерв'юер не має бути ні надміру емпатичним, ні надміру “холодним”.
• У матеріалах про тортури та полон варто пам'ятати, що це можуть читати й дивитися ті, хто сам пережив полон або чиї рідні в полоні. Також варто в таких матеріалах давати інформацію про те, куди варто звертатися по допомогу, це – усвідомлене інформування.
• Коли висвітлюють дзвінки рідним, то не питають дозволу ні щойно звільнених, ні їхніх рідних. І це може бути травматичним.
• Будь-який матеріал про військовополонених чи цивільних ув'язнених завдає болю частині аудиторії. Задання медійників – мінімізувати цей біль.

Як говорити, щоб почув світ

• Міжнародні журналісти ставлять між собою постійно завдання, як тримати Україну у фокусі увагу світових ЗМІ. Це величезний челенж – щодня думати про те, як по-новому показувати історії, які ми вже розповіли. 
• Емоційні людяні історії – далі працюють. Якщо ти просто показуєш розбиту будівлю чи ракетну атаку, то, як це не сумно, вже не працює. Але якщо ти розповідаєш про сім'ю, що жила в цій будівлі, то це цікаво іноземній аудиторії. 
• Важливо документувати емоції під час повернення полонених до додому. Якісні фото- і відеорепортажі мають велике значення.

Чому важлива злагодженість та інформаційна гігієна 

• Багато блогерів анонсують обмін у дусі “сьогодні будуть хороші новини”. Очікування родин захмарно зростають, інформація шириться, і вже десятки тисяч людей живуть в очікуванні чогось хорошого. Обміну не відбувається, і ці люди розчаровуються. Це погано, адже ми маємо показати тільки перемогу. Ми маємо сказати, що звільнимо 100 людей, і ощасливити рідних цих 100 людей.  
• Не лише журналісти висвітлюють повернення полонених, це відображається в соціальних мережах і державних органів, і публічних осіб, і структур тощо. Є випадки, коли журналісти чекають, поки вийдуть певні речі на державних ресурсах, і потім коригують свої матеріали. Тому про це варто говорити не лише з журналістами, а також з людьми, які висвітлюють цю проблематику з боку держави. Наскільки вони компетентні та етичні. 
• Хотілося б, щоб ми відійшли від цифр і кількості, адже за ними людські долі та життя. Часто від різних посадових осіб лунають абсолютно різні цифри щодо кількості полонених, цивільних та безвісти зниклих. Це свідчить, що в нас немає спільної бази. 

Як комунікувати з рідними військовополонених та цивільних ув'язнених

• Родини як військовополонених, так і цивільних незаконно ув’язнених, об’єдналися в громадські організації. Їх понад 60. У них є своя певна стратегія, вони знають, про що говорити, мають консультації й з Координаційним штабом, і з Об’єднаним центром Служби безпеки України. Тому було б непогано, щоб журналісти зверталися саме до цих ГО. 
• Найбільша кількість людей, які страждають від полону, – це родичі військовополонених або цивільних у неволі. Родичі є в контексті від моменту, як людина опинилася під загрозою полону чи незаконного ув'язнення, до моменту, коли вона повністю реабілітується. А це може бути й через декілька десятків років. 

• Для будь-якого українського журналіста це честь – працювати під час обмінів. Обережно працювати треба не лише з тими, хто повернувся з російської неволі, а й з їхніми рідними. Для них очікування обміну – це важливий бентежний момент і це треба враховувати, даючи їм будь-які питання. Ставитися з емпатією – це базова заповідь у журналістській етиці.

Як не нашкодити правосуддю, приватності та тим, хто досі в неволі

• Міжнародний кримінальний суд (МКС) шукає яскраві справи й свідчення, видимі злочини – або воєнні, або проти людяності. Наприклад, хтось із військовополонених, хто був учасником розстрілів, вижив і може давати свідчення. Не може бути й мови, щоб цей потерпілий став об’єктом інтересу журналістів і розкривалась інформація.
• Ми входимо в систему європейських стандартів захисту персональних даних. І в цьому контексті треба говорити не про “не нашкодь”, а про те, яка взагалі існує відповідальність за неправомірне оброблення персональних даних. 
• Окрема вразлива категорія – діти. Жодних інтерв’ю або фотографій з ними не можна допускати. Тут чітке питання захисту приватності. І має бути чітка процедура отримання дозволу, або простіше – не публікувати таку інформацію і не допускати ідентифікації.  
• Треба думати не тільки про те, як подавати інформацію, що отримали журналісти, а і який вплив вона спричинить на тих, хто перебуває в ще вразливішому становищі. Тих, хто ще не вийшов з місць несвободи, а таких людей, на жаль, тисячі. Натомість треба думати, як пришвидшити їхнє повернення.

Також людям, які повернулися з російського полону, потрібно надавати можливість вибору під час створення журналістських матеріалів про них. Про це розповіла медіааналітикиня Інституту масової інформації Олена Голуб у межах правозахисного клубу Центру громадянських свобод. 

Нагадаємо, у російському полоні перебувають щонайменше 30 цивільних українських медійників та два журналісти, які вступили до лав ЗСУ. Також щонайменше 112 українських та іноземних журналістів побували в полоні чи стали заручниками проросійських сил та росіян з початку російсько-української війни 2014 року. Багато з них перебувають в ув'язненні й досі. Для Вікторії Рощиної полон закінчився смертю.

Додамо, журналістка Суспільного Дарʼя Григоренко, яка вже не один рік працює з темою полонених і їхніх родин, написала поради для журналістів про те, як говорити про полон.