Право на забуття vs суспільний інтерес: як збалансувати журналісту
Оприлюднення персональних даних непублічних осіб може бути порушенням, яке призводить до відповідальності. Журналістам варто знати про норми та акти, які регулюють висвітлення приватного життя людей, що не є публічними особами.
Насамперед поширення персональних даних порушує статтю 8 Європейської конвенції захисту прав людини та основних свобод, яка передбачає право на повагу до приватного і сімейного життя.
Стаття 17 Загального регламенту захисту даних (General Data Protection Regulation (GDPR) Європейського союзу передбачає право людини бути забутою. Цей Регламент не ратифікований Україною, відповідно, про нього мало говорять.
Кожна непублічна особа має право на те, щоб її приватні дані “не світили”. Тому журналісти мають досить уважно ставитися до питань висвітлення тем, що стосуються приватного життя непублічних людей.
Передусім це стосується матеріалів про злочини чи дорожньо-транспортні пригоди. Наразі і в Україні намагаються не називати імен підозрюваних чи постраждалих у ДТП, проте надають достатньо інформації для ідентифікації цих людей. Це можуть бути марки машин, вік водія, зображення автомобілів, час та місце події. За цими деталями насправді нескладно ідентифікувати особу, причетну до ДТП, чи її родину.
Так само порушується право людини на забуття. Журналісти не обтяжують себе етичним боком проблеми ідентифікації осіб, не аналізують, як це в майбутньому може відбитися на житті цієї людини чи її родини.
Наприклад, у матеріалі на сайті 061.ua міста Запоріжжя “В Запорожье пьяный водитель за рулем авто управляющей компании устроил ДТП”.
Незважаючи на те що в поліції намагалися приховати вигляд авто (хоч і не дуже старанно), журналісти пішли далі й ідентифікували цей автомобіль.
А якщо врахувати, що в матеріалів зазначено вік водія, дата, місце та час пригоди, ідентифікувати особу, причетну до події, стало не так уже й важко.
Таким чином, людину можна ідентифікувати і це надалі може негативно відбитися на її житті. У матеріалі зазначено, що внаслідок ДТП ніхто не постраждав. Відповідно, суспільний інтерес тут є не настільки високим, щоб переважити право людини на забуття.
За інформацією омбудсмена данської газети Politiken, у їхній редакції є правило не повідомляти про злочини, покарання за які передбачає менше чотирьох років ув'язнення. Таким чином, данські журналісти балансують між суспільним інтересом та правом на забуття.
Ці правила написані з огляду на негативний досвід, і, незважаючи на те що вони мають юридичне підґрунтя в країнах ЄС, їх дотримуються переважно через етичні наслідки, а не тому, що бояться юридичного покарання.
Показовим у цьому разі є рішення Європейського суду з прав людини щодо скарги принцеси Гановерської проти Німеччини (скарга № 59320/00). Скарга стосувалася оприлюднення особистих фото принцеси в низці ЗМІ (компанією "Бурда" (Burda) в німецьких журналах "Бунте" (Bunte) и "Фрайцайт-ревю" (Freizeit Revue), а також видавництвом "Бауєр" (Heinrich Bauer) у журналі "Нойє пост" (Neue Post). Незважаючи на те що принцеса є публічною особою, суд визнав, що фото її особистого життя не є настільки суспільно важливими, щоб переважити її право на забуття (ст. 10 конвенції проти ст. 8).
Суд вказав, що на фотографіях заявниці в різних німецьких журналах є сцени з її повсякденного життя, що мають суто особистий характер. Суд також зазначає, що заявниця, як членкиня сім'ї принца Монако, представляє королівську сім'ю на деяких культурних та благодійних заходах. Однак вона не виконує жодних офіційних функцій у самій державі Монако і не працює в державних установах.
Громадськість має право на отримання інформації, що є істотним правом у демократичному суспільстві. За певних особливих обставин це право може поширюватися навіть на окремі сторони приватного життя публічних фігур, особливо якщо справа стосується політичних діячів. Але вищезгаданий випадок не підпадає під межі політичної або громадської дискусії, тому що опубліковані фотографії принцеси і супровідні коментарі стосувалися виключно подробиць приватного життя заявниці.
Для журналістів, як для лікарів, одним з основоположних правил роботи має бути “не нашкодь”. І навіть у разі, коли людина просить журналіста поширити про себе інформацію, журналіст має подумати, чи користь від цього оприлюднення співставна зі шкодою, якої може бути завдано людині через поширення її особистих даних. Часто люди самі не в змозі оцінити, як поширення їхніх персональних даних може негативно вплинути на подальше життя, але журналіст ці ризики має враховувати. Особливо це стосується дітей та підлітків, рішення про поширення даних яких ухвалюють їхні батьки, які іноді можуть не розуміти наслідків.
Міжнародні принципи журналістської етики, які були затверджені на міжнародній конференції в Парижі в 1983 році, теж передбачають право людини на приватне життя. Зокрема, про це йдеться в шостому принципі – повага до приватного життя і людської гідності. Норми професійної етики вимагають від журналіста поважати гідність людини та її право на приватне життя, згідно з вимогами міжнародних конвенцій з прав людини, і захищати її репутацію від образ, наклепів, брехливих обвинувачень.
Враховуючи етичний аспект проблеми оприлюднення персональної інформації, ІМІ підготував рекомендації для журналістів, як правильно балансувати між суспільним інтересом та правом людини на забуття, аби потім себе не картати.
Рекомендації для журналістів щодо дотримання балансу між правом людини на приватне життя і суспільним інтересом
- Не поширюйте персональну інформацію про непублічну особу без її згоди.
- Не називайте імен людей, що причетні до злочинів, якщо ці люди не є публічними особами, їхні злочини незначні.
- Не називайте подробиць, які надалі можуть допомогти ідентифікувати таку непублічну особу: місце, час події, вік, особливості зовнішності, професія тощо.
- Не оприлюднюйте персональних даних потерпілих осіб без їхньої згоди.
- Навіть якщо у вас є згода потерпілого, подумайте, чи оприлюднення його персональної інформації не зашкодить йому надалі. Іноді люди не здатні оцінити потенційної шкоди, якої вони можуть зазнати внаслідок поширення їхніх персональних даних.
- Якщо ви розказуєте про корупційні дії з боку чиновників чи політиків, намагайтеся не зачіпати непричетних членів їхніх родин, якщо вони не задіяні в корупційних схемах.
- Під час висвітлення подій за участю дітей необхідно отримати дозвіл відповідальної особи (батьків чи опікунів).
- Навіть якщо у вас є згода відповідальної особи на поширення даних дитини, оцініть майбутні ризики для дитини. Іноді ні дитина, ні відповідальна за неї особа не усвідомлює ризиків, які можуть настати після оприлюднення вашого матеріалу.
- Медіа не мають платити людям за право оприлюднювати їхні персональні дані або ж дані їхніх дітей, це є грубим порушенням журналістської етики.
Експертка ІМІ Олена Голуб
Help us be even more cool!
