Оксана Романюк: Я справді не уявляю престуру Аушвіцом, організованого гітлерівськими гауляйтерами

Про перспективи позовів проти Росії в міжнародних судах, про сенс поїздок іноземних кореспондентів на окуповані території в супроводі російських військових, а також про умови праці журналістів у військових умовах Тиждень поговорив з директоркою Інституту масової інформації (ІМІ) Оксаною Романюк.

– ІМІ готує юридичні обґрунтування до злочинів проти свободи слова, що здійснені в Україні російською армією. Про які злочини йдеться, до якого суду подаватимуть позови?

– Від початку вторгнення 24 лютого ми зафіксували вже понад 400 злочинів, скоєних Росією проти свободи слова та журналістів в Україні. Нині ми працюємо на кількох рівнях. По-перше, наповнюємо доказову базу, документуємо й перевіряємо всі ці злочини, оприлюднюємо та поширюємо цю інформацію. Далі в нас є дві робочі групи – одна з Офісом генпрокурора, де ми практично в щоденному режимі обмінюємось інформацією та перевіряємо дані; друга робоча група – з Департаментом захисту інтересів суспільства і держави Нацполіції. Ми передаємо дані українським правоохоронцям для відкриття проваджень, і за нашими поданнями правоохоронці відкрили вже понад 100 проваджень з початку року. І, нарешті, ми працюємо над тим, щоб російських злочинців було покарано на міжнародному рівні. Санкцій недостатньо – вони мають постати перед трибуналом. Наразі ми готуємо подання щодо п’яти справ, пов’язаних зі злочинами проти медіа, до Міжнародного кримінального суду в Гаазі (це будуть справи по воєнних злочинах, наприклад щодо вбивства Макса Левіна, обстрілів телевеж, які є на 100% цивільними об’єктами, обстрілів знімальних груп і т. п.). У цьому нам допомагає Українська Гельсінська спілка з прав людини, "Зміна" та інші українські правозахисники.

Однак у нас є ще одна мета – посадові особи Росії повинні сісти на лаву підсудних трибуналу за злочин дезінформації, яка є серйозною частиною російської агресії. На жаль, наразі немає жодного суду, який міг би працювати з таким злочином. Наприклад, Міжнародний кримінальний суд має обмеження й фізично не може працювати зі злочинами агресії, яким є дезінформація. Отже, для того щоб покарати злочинців, Україні потрібен буде окремий спеціальний трибунал. Окрім того, сам цей злочин дезінформації треба описати, розробити критерії, задокументувати кейси. Наразі в нас триває спільна робота експертів кількох медійних організацій. І ми дуже мотивовані довести цю справу до кінця, щоб російські злочинці сіли на лаву міжнародного трибуналу.

– Скільки зарубіжних та українських журналістів загинуло від початку повномасштабного наступу? Як ви вважаєте, чи варто виокремлювати тих, кого не стало саме під час роботи над матеріалами, від усіх решти?

– Станом на 18 липня росіяни вбили вже 35 наших колег. Із них вісім загинуло саме при виконанні професійних обов’язків, а решта стали жертвами обстрілів, ракетних ударів або загинули під час боїв, у складі ЗСУ чи тероборони. Міжнародні організації дійсно виокремлюють і згадують лише тих, хто постраждав саме під час журналістської діяльності. Ми ведемо публічний список і згадуємо всіх 35 колег, які загинули на війні. Мене щодня не полишає думка, що, аби не Росія, всі вони були б тепер живі. У кожного з них були свої плани, було нормальне життя, яке зруйнувала Росія. З Олександром Маховим ми зустрічалися буквально перед війною, у лютому, і обговорювали спільні плани щодо майбутніх тренінгів для журналістів, він ділився своїм досвідом воєнкора. З початком повномасштабного вторгнення Саша одразу пішов у ЗСУ, а нам в ІМІ було вже не до тренінгів. Макс Левін дзвонив мені буквально за кілька днів до того, як росіяни замучили і вбили його під Києвом. У нього, як завжди, були ідеї щодо акредитації і захисту прав журналістів. Втрата колег – це той біль, який супроводжує нас усіх щодня. Тому ми будемо й надалі всіх їх публічно згадувати, не тільки в наших матеріалах і інфографіках – нині в різних містах України відбувається фотовиставка, де згадано всіх колег, що загинули внаслідок російської агресії. Вшанування пам’яті про них – це мінімум того, що можна зробити. Не виключаю, що в майбутньому ми, можливо, запустимо ще якусь діяльність, щоб підтримати родини загиблих колег.

– Що нам відомо про роботу преси на окупованих територіях? Наскільки часто журналісти з чіткою українською позицією потрапляють під утиски, стають жертвами погроз, залякувань, а то й викрадень?

– Регіональні медіа зазнали величезних втрат унаслідок російської агресії. Йдеться про сотні видань, які закрилися. Наприклад, за нашими даними, у Маріуполі всі без винятку місцеві ЗМІ та незалежні журналісти-фрилансери були вимушені залишити місто. Їхні студії та офіси зруйновано. Свої автомобілі телевізійники Маріуполя встигли передати на користь ЗСУ. Лише частина онлайн-видань відновила роботу після того, як працівники виїхали до безпечніших міст. Окупанти вимкнули українські телеканали, радіостанції, блокують доступ до українських сайтів, друкована преса просто вимерла. При цьому приміщення редакцій захоплюють, грабують, виносять техніку. Ми фіксуємо постійні перебої з мобільним зв’язком та інтернетом на територіях, які Росія окупувала після 24 лютого. Тому доступ місцевих мешканців до інформації є дуже ускладненим. Пропагандисти створюють телеграм-канали та розміщують свій контент там. Росіяни вмикають на захоплених українських частотах кремлівську пропаганду, ресурси на зразок "Россия 24". Нам відомо також, що російські пропагандисти приїздять на окуповані території та роблять звідти сюжети, знімають фото й відео, і це не має жодного стосунку до журналістики – це частина інформаційної агресії РФ.

Росіяни всіляко намагаються витіснити свободу слова й журналістику з окупованих територій – бо доступ до інформації означає для них поразку. Тому окрім фізичного закриття і блокування українських медіа вони ще й застосовують усі види тиску на журналістів. Наприклад, публікують у мережі персональні дані журналістів, захоплюють у заручники їх самих або їхніх родичів, аби змусити їх замовкнути, розсилають електронкою погрози щодо насильства. Багато українських медіа свідомо вирішили припинити мовлення, щоб не стати мовниками агресора. Нам відомо про випадки, коли окупанти приходили в редакції, приставляли до голови журналістам зброю і вимагали транслювати пропаганду. Тому чимало медіа ухвалили рішення звільнити 100% співробітників і закритися, аби їх не захопили окупанти й не використовували для пропаганди.

Радує, що кількість колаборантів серед медійників є невисокою. Але вони таки є. Наприклад, це "заслужений журналіст України", який називає себе "радником голови "ЛНР", Родіон Мірошник. Нещодавно він оприлюднив відео з позицій бойовиків "ЛНР", на якому він тримає в руках снаряд з написом "ЛИЦ" (Луганськінформцентр). За його словами, у снаряді "тисячі листівок" – із пропагандою. Водночас на окупованих територіях досі працюють окремі журналісти. З огляду на безпеку я не можу назвати конкретних міст та імен колег.

– Наскільки об’єктивно висвітлюють війну в Україні зарубіжні медіа?

– Ми вдячні тим тисячам журналістів, що приїжджають в Україну і, ризикуючи власним життям, розповідають про російську агресію. Це надзвичайно цінна й важлива робота. Переважна більшість колег працює відповідально та віддано. Але також є речі, які пов’язані з висвітленням війни і які, мабуть, змінили наше сприйняття західних медіа. Ми раніше думали, що дуже відстаємо за рівнем стандартів від західних колег. Що вони десь там, високо над нами, а нам до них ще лісом і полем і дуже-дуже далеко. Ми собі багато працювали над розробкою і втіленням у життя редакційних кодексів, обговорювали правильні стандарти, маркування, етику. Так от, війна дала нам зрозуміти, що ми, на жаль, переоцінювали західну пресу. Найбільше мене вражає, напевно, байдужість. Інколи таке враження, що "це ж якась Україна, і так прокатить". Можна, як знімальна група італійського RAI News 24, увірватися в палату до жінки, яка щойно втратила дитину, довести її до нервового зриву і зняти, як вона ридає, прикута до ліжка, – бо байдуже. Нам розказували про пресомбудсменів у великих медіа, які, мовляв, реагують на порушення, комунікують з аудиторією. У реальності ми не отримали жодної відповіді – а ми від ІМІ відправили вже щонайменше три скарги в різні закордонні медіа щодо термінології та фактажу. Наприклад, такі медіа, як AFP, AP, можуть купувати фотографії в кремлівських ресурсів типу "Спутніка" й виставляти їх у своєму фотобанку з некоректною кремлівською термінологією.

Але ми продовжимо роботу в цьому напрямку, ми плануємо також порушити питання такої байдужості й відповідальності на міжнародному рівні. Думаю, навіть у галузі журналістики ми нині в процесі отримання певної суб’єктності, свого голосу. Ми точно не плануємо зупинятися.

– Як ви ставитеся до поїздок західних кореспондентів на окуповані території в супроводі російської армії?

– Я справді не уявляю престуру Аушвіцом, організованого гітлерівськими гауляйтерами. Думаю, проблема полягає в рівні розуміння стандартів журналістики й в оцінці мети такої поїздки.

Щодо стандартів – багато журналістів хибно думають, що стандарт балансу зводиться лише до того, щоб дати обом сторонам висловитися. Насправді метою стандарту балансу є з’ясувати й показати правду. Якщо ми ставимо на один щабель жертву та агресора, то виходить фальшивий баланс, який не дає аудиторії зрозуміти, що істинне, а що хибне. Основна небезпека сліпого дотримання балансу полягає в тому, що від цього страждає правда. І можуть постраждати реальні люди. Якщо одній зі сторін бракує доказів, а докази другої є фактично незаперечними, або одна зі сторін скоїла злочин, а друга є жертвою злочину, або одна зі сторін поширює ідеї, які становлять загрозу насильства, а друга захищає права людини, то трактувати такі думки як рівні та протилежні є величезною помилкою. Не кажучи про те, що просто шукати й подавати позиції – це пасивно-ретрансляторський підхід. Позиції потрібно аналізувати й ретельно перевіряти їхню аргументацію. Інакше можна опинитися в ситуації, коли медіа просуває точку зору агресорів, підтримує насильство чи порушення прав людини.

Щодо мети, то в мене тут також запитання. Я б зрозуміла, аби журналістам у такому престурі вдалося зняти щось ексклюзивне або хоча б щось реальне, а не потьомкінську дєрєвню від кремлівських дезінформаторів. Тоді можна було б сказати, що, дійсно, поїздка є потрібною і виправданою. А так, їздити, аби передати, як чудово агресор, відомий дезінформатор, "урятував" окуповані території – без можливості перевірити цю інформацію, – мені видається сумнівним заходом.

– Який простір залишає війна свободі слова? Яку інформацію доречно обмежувати, а яку – ні?

– Нема простої відповіді. Усі міжнародні конвенції визначають, що свобода слова, на відміну від інших прав людини, не є абсолютною категорією і може бути обмеженою, коли йдеться про загрозу національній безпеці. Нині ми живемо в умовах війни й розуміємо, що деякі обмеження необхідні, аби врятувати життя людей і загалом Україну як державу. Обмеження повинні бути пропорційними та аргументованими, бо Україна – демократична країна, і свобода слова для нас є важливим пріоритетом. Тому мені видається неправильною ситуація, коли, наприклад, із цифрового ефіру відключають мовлення трьох опозиційних каналів – "Еспресо", Прямого і 5 каналу. Сподіваюся, цю ситуацію вирішать найближчим часом.

Я впевнена, що будь-які спроби побудувати тут, в Україні, "хорошую Росію" і запровадити будь-яку модель вертикальної цензури будуть провальними. Українські журналісти можуть сваритися між собою, але боротьба проти цензури – це магія, що об’єднує дуже багатьох. У цьому сенсі я вірю в українську журналістику, дуже хоробру, інколи агресивну, але у всіх своїх проявах невиліковно хвору на синдром переможця.

– Наскільки Україна виявилася підготовленою до реалій активної інформаційної війни, яку здійснює проти неї Росія від початку другого Майдану? Наскільки ми озброєні та ефективні в цьому протистоянні сьогодні?

– Поки що ми ефективні в тому, що транслюється світу про цю війну. Дуже добре, що в Україні можуть вільно працювати іноземні журналісти й передавати репортажі. Тому що інформаційна складова є одним з вирішальних факторів підтримки України, отримання нами зброї, обладнання, фінансів – і важливим фактором довіри всередині країни. Тому я б максимально розвивала цей напрям – це наша сильна сторона. Допомога українським і міжнародним журналістам, які працюють на передовій, має бути одним із пріоритетів Міністерства оборони. На це, а не на створення штучних обмежень чи звинувачення всіх журналістів у фейсбуці, мають бути спрямовані сили чиновників, що відповідають за інформаційну складову.

Одним з найбільших викликів є окуповані території, де громадяни втратили доступ до інформації. Утім, російським ресурсам там не довіряють, тому вони ховаються під анонімними телеграмами. Ми почали серію моніторингів контенту на тимчасово окупованих територіях, і там нині поширюються дуже смішні фейки: то вічні російські біолабораторії під атомними станціями, то "Росія побудує по окремому газопроводу до окупованих областей". За нашою інформацією, наші громадяни їм не дуже вірять. Ми звикли до іншого інформаційного простору. Але я не можу прогнозувати, що буде з часом.

Чого нам бракує – медійної реформи, яка б визначала детальніше механізми відповідальності за поширення дезінформації, що стосується нацбезпеки. Однією з вимог ЄС є гармонізація українського медійного законодавства з європейським, і зараз триває робота над таким законопроєктом.

Бракує також механізмів взаємодії із соцмережами. Потрібно протистояти російським ботофермам та інформаційним нападам. Досі актуальним є питання деактивації кремлівського контенту на різних платформах. Хотілося б, щоб корпорації більше реагували на ситуацію в Україні.

Ну а найбільше бракує зброї, мабуть. Щоб зупинити агресію Росії, потрібно звільнити окуповані території, і щоб там знову змогли працювати журналісти.

Оксана Романюк – українська правозахисниця та журналістка, директорка журналістської НГО "Інститут масової інформації" (ІМІ). Працювала в інформаційній агенції УНІАН, була кореспонденткою міжнародної організації із захисту свободи слова "Репортери без кордонів" в Україні. Лауреатка премії "Тюльпан прав людини" за видатні та інноваційні досягнення в боротьбі за права людини в Україні Посольства Нідерландів в Україні (2021).