Відповіді без відповідей та ігнор: як тернопільські журналісти “воюють” за доступ до публічної інформації

Від початку 2021 року грубих фактів перешкоджання журналістській діяльності на Тернопільщині не зафіксували. Мовчать про це і самі працівники медіа. Однак водночас не приховують: їм періодично встромляють палки в колеса у відповідях на інфозапити, обмежуються відписками або й узагалі не відповідають на них. 

Так, журналіст і головний редактор онлайн-видання “Очевидець” Назарій Наджога розповідає про кілька таких випадків. Перший пов’язаний із запитом до Тернопільської обласної ради щодо рішення сесії про парк “Загребелля”. Щоб отримати потрібні документи, запит довелося надсилати тричі. 

За першим разом у відповідь Назарій Наджога отримав відписку. 

– Перший запит я створив на сайті облради через електронний кабінет, через який можна подавати інфозапити, – розповідає журналіст. – Зрештою, отримав відповідь, в якій не було відповіді на моє запитання, як і доступу до інформації, яку я запитував. Другий запит я надіслав на електронку, яка вказана в електронному кабінеті як адреса для запитів на публічну інформації. Але його у відділі звернень не отримали. Минули всі терміни. Вже хотілося подавати заяву в поліцію, але спробував утретє. І лише тоді отримав повноцінну відповідь з доступом до всіх потрібних документів.

Назарій Наджога не розуміє, чому йому довелося витратити практично місяць часу, щоб отримати доступ до документів, які цілком можна було б викласти на сайті структури як супровідні документи для ухвалення рішення сесії. 

“Футболять” та ігнорують

Є також проблеми із запитами до Тернопільської міської ради. 30 березня через шумне рішення сесії про продаж комунального майна площею кілька тисяч квадратних метрів Назарій Наджога надіслав запит і в міськраду. І до сьогодні не отримав відповіді. Повторного запиту Назарій ще не надсилав за браком часу, але не відкидає, що так і зробить. Хоча нагадаємо, що, відповідно до статті 24 Закону “Про доступ до публічної інформації”, відповідальність є як за ненадання необхідної інформації, так і за ненадання відповіді на запит. Однак ігнорують інфозапити не лише в органах місцевої влади. 

Журналістка онлайн-видання “Терміново” Євгенія Цебрій кілька місяців тому працювала над розслідуванням щодо діяльності однієї з фінансових пірамід. Щоб написати продовження історії, надіслала запит до СБУ, аби дізнатися, на якому етапі справа. Адже саме СБУ раніше повідомляла про викриття цієї афери й затримання її організаторів. 

– Звідти мені одразу перетелефонували й сказали, що справу розслідує Нацполіція, відповідно, мій запит переадресують туди, – розповідає журналістка. –  Щоб перестрахуватися, я ще й сама надіслала запит у Нацполіцію України на скриньку, вказану на її сайті для запитів ЗМІ. Минуло два тижні, а відповіді я так і не дочекалася. Коли зателефонувала, щоб дізнатися, що з відповіддю, мені сказали, що її ніхто не готує, бо мій запит неправильно оформлено. “Правильність” полягала в тому, що потрібно було в “шапці” написати одне речення: Національній поліції України. 

Медіаюрист Роман Головенко пояснює: запити можуть бути довільної форми. А що ж до уточнення, якого вимагали в оформленні, то тут усе однозначно. 

– Закон не вимагає цього вказувати, – зауважує медіаюрист і посилається на ч. 5 ст. 19 Закону “Про доступ до інформації”. – Якщо запит надійшов до розпорядника, то це вже означає, що він йому адресований і запит мали розглянути. Навіть на неналежно оформлений запит мала бути надана письмова відмова, відповідно до ч. 4 ст. 22 цього закону.

Відтак Євгенія Цебрій надіслала запит ще раз, його внесли до сервісу автоматизованої обробки та контролю вхідної кореспонденції. Зрештою, і цю відповідь довелося просто вибивати, бо на електронну адресу так нічого і не надійшло. А журналістку постійно перекидали телефонувати й усе з’ясовувати з номера на номер. У результаті відповідь виявилася відпискою: мовляв, запитувана інформація з обмеженим доступом і становить таємницю досудового розслідування. 

– У цей час я надсилала запити й у інші структури: Міністерство юстиції, Департамент виконання покарань, і ніде так недбало не поводилися, – звертає увагу журналістка. –  Навіть якщо запитувана інформація була не в їхній компетенції, мені телефонували або відписували на електронну адресу, все пояснювали й автоматично пересилали мій запит розпорядникам інформації. А тут нічого. Неправильно оформлений запит, і ніхто мені нічого не написав у відповідь на цей лист. 

Деякі журналісти розповідають, що на уточнення, де ж відповідь на запит, їм радять надіслати його ще раз: мовляв, “може, лист потрапив у спам”. 

– Для початку я б радив подати скаргу начальнику посадовця, який так “відповів” на запит, – коментує медіаюрист. – Якщо в запиті не вказано, що він від журналіста, то скаргу також  варто подати й до уповноваженого Верховної Ради з прав людини. За невідповіді на інформаційні запити журналістів у нас передбачено кримінальну відповідальність, але я вважаю це надмірним заходом, який розбалансовує гарантії свободи інформації.

Робота комісій

Також звертає увагу Назарій Наджога і на тогорічний недопуск журналістки його видання на засідання однієї з комісій Тернопільської міської ради, де це пояснили карантинними обмеженнями. На це медіаюрист зауважує, що формально комісія місцевої ради не є суб’єктом владних повноважень, бо не ухвалює остаточного рішення з розглядуваних питань. Тому виникають питання щодо поширення гарантій відкритості їхніх засідань за законом про доступ до публічної інформації.  

– Але якщо йдеться про карантинні обмеження, то вони не мали б стосуватися журналістів, оскільки їхня робота в умовах каранту як виняток гарантується (ч. 4 ст. 25 закону про інформацію в редакції 2020 року), – каже Роман Головенко. 

Що ж до роботи комісій, приміром, в облраді, то там зазвичай є трансляції засідань, відповідно, і відеозаписи, які згодом можна переглянути. Однак це залежить від кабінету, в якому це засідання відбувається. Виходить, що до одних доступ є, а до інших – ні. І часто це якраз засідання, де ухвалюють фінальні рішення, зауважує Назарій Наджога. 

– На жаль, трансляція засідань ради чи її органів поки законом не регламентується, – пояснює Роман Головенко. – Але здебільшого на практиці будь-який депутат чи інший присутній зі смартфоном може вести таку трансляцію. 

Які висновки напрошуються? Переважно журналісти не вдаються до радикальних методів, коли на їхні запити реагують неналежним чином, і намагаються все ж отримати необхідну інформацію “по-доброму” або обмежуються приміткою в тексті матеріалу, для якого і надсилали запит, що “відповіді редакція не отримала”. Дехто з журналістів не під запис каже: іноді домогтися необхідної інформації вдається завдяки депутатам, коли запити надсилають саме вони. Однак писати заяви в поліцію чи уповноваженому за ненадання потрібної інформації редакції наразі вважають крайнім методом. Але, схоже, що скоро і його почнуть застосовувати, якщо ігнорування звернень стане усталеною практикою.

Ірина Небесна, регіональна представниця Інституту масової інформації в Тернопільській області

Матеріал підготовлено в межах проєкту “Мережа медіаспостерігачів”, який виконує ІМІ за підтримки Freedom House