Цей текст мав бути про те, як російські окупанти використовують загибель цивільних у Старобільську (Луганська область) для виправдовування своїх обстрілів України, а 24 травня конкретно – по Києву. Втім, фокус суттєво змістився після того, як релоковане з Луганська видання “Реальна газета” опублікувало матеріал “Студенти були. Що відбувається з дискусією про удар по окупованому Старобільську”, у якому намагалося дослідити, куди саме поцілили Сили оборони, що про це пишуть окупанти й хто дійсно загинув. Потрапити на місце подій журналісти цього медіа не можуть. Пояснювати чому – не варто. Люди зі здоровим глуздом це і так розуміють.
Залишається робота з відкритими джерелами. Цього інструментарію, звісно, не досить. І це теж потрібно враховувати, читаючи такий матеріал.
Думки читачів розділилися: хтось дякував за цей матеріал, хтось критикував, хтось – з аргументами, хтось – без.
Втім, укотре перед нашим суспільством постало питання, чи готові ми споживати інформацію про те, що відбувається в окупації, що саме з того, що там відбувається, нам важливо. І, звісно, яка мотивація для журналістів створювати той чи інший матеріал, як вони верифікують інформацію.
У коментарі Інституту масової інформації головний редактор “Реальної газети” Андрій Дихтяренко пояснив свою позицію і позицію редакції.
За його словами, з минулого тижня редакція спостерігала за масштабною пропагандистською кампанією, яку росіяни побудували навколо цього інциденту в Старобільську.
“У цій ситуації наш обовʼязок як медіа, яке з 2014 року досліджує ситуацію на окупованих територіях, – зрозуміти, наскільки це можливо, обставини цієї події. Ми вивчили досить джерел (не всі вони викладені в матеріалі з міркувань безпеки), щоб підтвердити факт загибелі цивільних. Це, звісно, не скасовує провини росіян у тому, що сталося: саме розташування військових обʼєктів поруч з цивільними на окупованих територіях і призводить до загибелі цивільного населення. Але менше з тим, це й не скасовує необхідності гідної комунікації з українського боку. Загиблі цивільні українці не були дітьми, як стверджує російська пропаганда. Але це загиблі цивільні українці, менше з тим”, – розповів Андрій Дихтяренко.
На його думку, висловлення співчуття родичам цих жертв із боку офіційних українських органів влади зменшило б шкідливий вплив російської тотальної пропаганди, яка зараз робить усе можливе, щоб переконати жителів Старобільська, що “Україна про них забула” або “українці свідомо завдають по них ударів”.
“Сподіваюсь, що наш текст призведе до того, що українська сторона розробить грамотну комунікацію з жителями окупованих територій, які є заручниками війни”, – зауважив головний редактор “Реальної газети”.
Тут варто згадати обстріл Луганської обласної державної адміністрації 2 червня 2014 року. Будівля вже була захоплена проросійськими та російськими терористами. Насправді я вагаюся з термінологією. Можливо, там стався вибух (провадження щодо цього інциденту є, але рішення досі немає). Але те, що там загинули люди, – факт. І факт у тому, що серед них були громадяни України. Загиблі були й у парку навпроти будівлі. Українська влада ту подію прокомунікувала ніяк, а ось росіяни зробили це дуже вдало і дуже успішно вплітають у свій пропагандистський календар з року в рік. Рахуйте – більш ніж десятиліття. І це не поодинокий меморіальний захід у Луганську – це несеться всією окупованою територією області.
Не маю сумніву – зі Старобільськом буде те саме. Даруйте за цинізм, але треба бути дуже ледачим та тупим пропагандистом, щоб не скористатися такою нагодою. І це вже мої думки й паралелі як медійниці, журналістки, яка бачила на власні очі і пошкоджену будівлю ЛОДА, і понівечені дерева у сквері поруч. І це було необачливо з мого боку. Шастати там не варто було. Як і захопленою будівлею СБУ в Луганській області. Але то окрема історія.
Повернемося до дискусії про матеріал “Реальної газети”. Директорка Інституту масової інформації Оксана Романюк вважає, що журналістам такі матеріали краще робити максимально нейтрально і жорстко редагувати емоції і оціночні судження, щоб не спричиняти поляризації в і так травмованому суспільстві. На її думку, тому цей матеріал є радше публіцистикою, ніж розслідуванням. “Доволі категорична й емоційна публіцистика. Кодекс етики українських журналістів вимагає відокремлювати факти від оцінок і суджень – а тут, на жаль, вони становлять суттєву частину матеріалу. Було б добре залучати до тем, які тригерять редакцію, сильних нейтральних (можливо, зовнішніх) редакторів, які б завертали судження і зачищали емоційні оцінки. Саме категоричні моральні висновки призвели до того, що в мережі акцент змістився з обговорення фактів на емоції. Я бачила, що вже авторці закидають її географічне походження, і це дуже погано. Дуже шкода, що пішла така поляризація”, – зауважила Оксана Романюк.
Вона небезпідставно впевнена, що за цю тему (скандал навколо матеріалу. – Ред.) зараз ухопляться і пропагандисти, і “хороші” росіяни.
“Ми ще почуємо цю історію в триста разів викривленому вигляді, де частина “фактів” буде спиратися на оціночні судження цього матеріалу… Тому важливо, щоб цю тему взяли й доопрацювали українські розслідувачі. В Україні свобода слова, у нас є незалежні професійні медіа, і критика для нас ніколи не була проблемою. Можливо, навіть та сама “Реальна газета” захоче глибше закопатися в тему”, – зазначила директорка ІМІ.
Для журналістки видання “Остров” та авторки телеграм-каналу “Байки про байбаків” Юлії Сабаєвої удар по окупованому з 2022 року Старобільську – це насамперед кейс, дуже показовий для української журналістики в період війни.
“Кейс, який варто спочатку завершити (бо медійний фонтан продовжує бити), а потім ретельно вивчити й використовувати набутий досвід надалі”, – зауважує Юлія.
Перші повідомлення про удар вона побачила в ніч на 22 травня – як у відкритих пабліках, українських і окупаційних, так і в особистих повідомленнях від земляків, друзів і колег.
Варто зауважити, що після того, як місто Юлії росіяни окупували у 2014-му, саме Старобільськ став тим населеним пунктом, де вона прожила багато років поспіль, і навіть після того, як незадовго до нової фази війни переїхала до Рубіжного (Луганська область), однаково підтримувала зв’язок зі Старобільськом.
“Багато хто з них (друзі та колеги Юлії Сабаєвої. – Ред.) апелював до мого знання реалій області, до моїх джерел, і всі хотіли знати: де ж тут правда? Під “де ж тут правда?” підпадало й підпадає кілька запитань – як емоційних, так і націлених на пошук фактажу. Зокрема, чи правда, що там жили студенти-підлітки; невже ЗСУ б’ють по дітях; чи могло бути мешканцям гуртожитку по 14 років; чи було там укриття тощо”, – згадує журналістка.
Вона наголошує: на всі ці питання відповісти складно й зараз, коли минуло кілька діб. Буде складно і згодом.
“Бо, по-перше, що є правда в окупації? Українська журналістська спільнота не визначилася чітко з відповіддю на це питання, і це дійсно складно. Аналізувати накази колаборантів про поселення, списки поселених, а далі – списки загиблих і результати експертиз окупаційних експертів-колаборантів у цьому разі дорівнює легітимізувати окупантів на території Луганщини. Спиратися можна лише на власні джерела в окупації, яких стає все менше і які все більше бояться говорити”, – міркує медійниця.
На момент, коли Юлія давала цей коментар, вона ще працювала над матеріалом про те, що ж відбулося в Старобільську. Нині його опубліковано.
“І можу сказати от що: дуже складно зорієнтуватися, коли її (інформацію. – Ред.) варто опублікувати. Може бути й запізно, а може бути й зарано – з урахуванням того, що різна інформація просто фонтаном ллється з інтернет-джерел”, – наголосила журналістка.
З посиланням на власні джерела вона говорить: у гуртожитку навчального закладу, про який ідеться (останнім часом Старобільський коледж ЛНУ), дійсно, вперемішку жили окупаційні військові й місцеві студенти. Укриття в будівлі (чи на території, але зовсім поруч) було, і студенти регулярно до нього спускалися під час того, що окупаційні адміністрації називають “ракєтной опасностью”.
“Чому вони не спустилися туди цього разу? А до кого це питання? До колаборантів? Повертаємося до того, що брати “офіційні” відповіді в колаборантів означає легітимізувати їх. Від Генштабу наразі маємо лише один коментар: “…У ніч на 22 травня 2026 року уражено низку об’єктів російського агресора, серед яких нафтопереробний завод, склади боєприпасів, засоби ППО, пункти управління та жива сила противника, зокрема й один зі штабів підрозділу “Рубікон” у районі міста Старобільськ”. Чи йдеться про гуртожиток, чи про територію, віджату окупантами в агрохолдингу “Нібулон” (елеватор і суміжна територія на виїзді зі Старобільська до села Чмирівка) – судити складно”, – говорить Юлія.
Вона також звертає увагу на організованість медіакомпанії навколо загибелі людей та маніпуляцій. Навряд ми дочекаємося від окупантів визнання того, що ці цивільні, якщо це дійсно цивільні, загинули внаслідок російської окупації, а не тому, що ЗСУ поцілили в гуртожиток.
“Тим часом окупаційні пабліки у своєму прагненні ловити читача на емоційні гачки вже вийшли за межі всіх попередніх ІПСО, фейків і маніпуляцій, дійшовши до такої інформації: “Увесь морг увішаний весільними сукнями. У них ховатимуть молодих студенток, які загинули під час обстрілу в Старобільську”. І – фото весільних суконь… Країна-агресорка отримала від ситуації купу бонусів: тут тобі й привід до Радбезу ООН звернутися, і записати звернення від диктатора Путіна до ЗСУ, і привезти іноземних журналістів”, – зауважила Юлія Сабаєва.
Вона вкотре наголошує: варто зачекати, відстежити й проаналізувати інформацію від окупантів і дочекатись офіційних відповідей на запитання від українських структур. Інакше надто легко потрапити на емоційні гачки й нам, журналістам.
“Зізнаюся, мені безліч разів хотілося кричати: “А про село Гроза пам’ятаєте?” Або, коли писали, як у Старобільську “тягають трупи”, хотілося кричати: “А ви що, думали, лише моєму синові трупи тягати?” Я можу все це казати як громадянка країни у війні, як людина, яка є стороною конфлікту в цій війні. Проте як журналістка я маю стримувати такі емоції”, – зазначила медійниця.
Наостанок вона згадує слова імама із Сіверськодонецька Темура Берідзе: “Завжди треба пам’ятати, хто на кого напав”.
Від себе додам: читаючи матеріали колег про окуповані території, я завжди враховую, що вони можуть схибити, бо знаю ціну інформації з окупації, знаю, що складно цю інформацію верифікувати. Тож у разі, коли знаю, що все було не зовсім так, як написано, або зовсім не так, повідомляю редакцію.
І, дійсно, було б чудово, якби центральні медіа зробили розслідування про те, що сталося в Старобільську. Але ж поки що не зробили.
Валентина Троян, представниця Інституту масової інформації в Луганській області
