Сьогодні вночі, лежачи за двома стінами із сином і закриваючи його собою, коли вже пішли крилаті ракети з характерним свистом, я думала про таке. Зранку треба буде вчасно прокинутися, бо ми планували разом піти на лекцію пані Олени Стяжкіної в Національну художню галерею. Лекція про Донбас як міф. Після того хотіли погуляти на Трухановому острові.
А зранку ми вижили. Я побачила, що галерея постраждала від російської атаки й подію скасували. Потім – фото музею Чорнобиля, куди поцілила ракета. Це за кілька будинків від нашого офісу “Меморіалу героїв” на Подолі. Поїхала туди, вже уявляла купи скла з наших вікон у даху.
Цього разу нам пощастило. В офісі на підлозі лежав світильник зі стелі, трохи штукатурки обсипалося всередині – і це все. Але в будинку поруч – уже вибиті вікна, винесені двері. Далі – найбільше понівечені кав’ярні, музей, будинки.
Я не спала до п’ятої ранку, тому зайшла в книгарню-кав’ярню випити кави. І тоді ж туди зайшов батько із сином. Хлопчик дуже емоційно говорив: “Вона ціла. Уявляєш? Вона ціла”. Батько продовжив, що врятували книгарню металеві ролети.
Сьогодні я багато фотографувала рослини в розбитих вітринах закладів. Цю бегонію, яка вціліла посеред шибок і уламків скла. Інші рослини, які вже склали в чорні пакети, – вони стояли поруч і чекали, коли їх викинуть разом з будівельним сміттям, яке ще вчора ввечері сміттям не було.
Чому нам так боляче дивитися на розбитий музей, розбиті будинки, розбиті квіти, світлини вбитих і поранених людей? Бо росія – країна вбивць – б’є по самому відчуттю життя. По всьому крихкому, красивому, людському, що робить нас нами. І, мабуть, саме тому навіть після таких ночей ідемо в “Сенс” на презентацію книги (її не скасували, зала була повна). Бо це теж спосіб не дати нас знищити.
