“Щоб вирішити моральні дилеми мисліть як журналіст, а не бізнесмен” - британський журналіст Нік Девіс

Джерард Райл та Нік Девіс, фото - Анна Аргірова

Як у новинному потоці натрапити на тему для розслідування та чому “самотнім вовкам-розслідувачам” варто шукати союзників, про це під час шостого Львівського медіафоруму розповіли Джерард Райл та Нік Девіс.

Джерард Райл керує головною командою міжнародного консорціуму розслідувачів (ICIJ) та координує роботу 190 журналістів у більш ніж 65 країнах. Саме вони займалася вивченням панамських паперів. 2016 року німецька газета “Зюддойче цайтунг” отримала від анонімного джерела 11,5 мільйонів документів фірми Mossack Fonseca. Газета поділилась даними з ICIJ і згодом світ дізнався про офшори посадовців із різних країн.

Нік Девіс відомий розслідуванням щодо нелегального прослуховування знаменитостей журналістами британського таблоїду News of the World з холдингу бізнесмена Руперта Мердока. Також саме він вмовив Джуліана Ассанжа, засновника сайту WikiLeaks, співпрацювати із декількома відомими виданнями й надати секретну інформацію, яку Ассанж отримував від різних джерел.

Під час дискусії на медіафорумі вони розповіли чи є журналісти співучасниками злочину, якщо використовують вкрадену кимось інформацію.

“Більшість журналістів-розслідувачів на старті кар’єри є самотніми вовками, я і сам колись був таким”, - розпочинає дискусію Джерард Райл, очільник ICIJ. Втім, каже, з часом з’ясувалось, така стратегія не приносить настільки ефективні результати як робота у команді. Над панамськими документами працювали журналісти із 79 країн світу. ICIJ залучав тих, кому довіряв і з ким співпрацював раніше. Головною вимогою було бажання ділитися інформацією. Відтак, команда нагадувала велику ірландську сім’ю, у подібній до якої народився Райл.

“У нас є така традиція, що старший брат завжди допомагає молодшим братам і сестрам. Так само ми тренували молодших колег, при цьому кожен з них відчував, що це його власна історія, а не ICIJ, The New York Times чи The Guardian. Міжнародна співпраця була визначальною, бо  якби журналісти “Зюддойче цайтунг” не поділилися з нами інформацією, то зробили б добрий матеріал, який ніде крім Німеччини не отримав би розголосу”, - зауважує він.

Про важливість роботи у команді говорить і Нік Девіс із The Guardian, хоч  жартує, не любить працювати із людьми. “Щоб переконати Джуліана Ассанжа поділитися матеріалами, які він отримав від американського солдата Челсі Меннінга, я вирішив запропонувати йому дві речі: вплив та захист. У багатьох країнах існує законодавство, яке унеможливлює публікацію подібних даних. Зокрема, у Великобританії, якщо згадати магічну комбінацію “національна безпека”, то судді одразу ж забороняють оприлюднення інформації. Я сказав, що заохочу The New York Times, The Guardian, Der Spiegel та інші видання теж опублікувати його дані. А так, як в Америці є “перша поправка до Конституції”, це допоможе обійти заборони і якщо матеріал з’явиться у виданнях США, то зупинити його публікацію у Великій Британії не вдасться. Таким чином, завдяки міжнародній мережі журналістів, Джуліан зміг би отримати світове ім’я”, - зазначає Девіс.

Панамські ж документи Нік Дейвіс оцінює як не менш результативний проект. Завдяки розслідуванню із посади пішли прем’єр-міністри Ісландії і Пакистану. Натомість у Росії, попри чималі викриття щодо президента, він не зрушив із своєї посади ні на міліметр. “Ми виявили 20 мільярдів доларів, які рухалися через офшори хресного батька дитини Путіна. Він навіть цього не заперечував, виправдовувався лише, що ці гроші витратили на закупівлю музичних інструментів для дитини”, - каже Джерард Райл. У всіх країнах вплив був різним. Як і тиск на ЗМІ, що публікували матеріали. Тож команда намагалася подбати, аби у всіх країнах розслідування на одну тему виходили в один і той же час. Коли саме? Це представники ЗМІ вирішували на спільній зустрічі в ICIJ. “Ми намагалися підлаштуватись під найкращі обставини, адже в одних країнах вибори, в інших певний період року не є продуктивним”, - зауважує Девіс.

Навколо панамських документів виникало чимало дискусій: одні вважали, що відбувся витік інформації через інсайдера, інші говорили про хакерське втручання. Який з двох варіантів правильний не може сказати однозначно ні Джерард Райл, ані Нік Девіс. Водночас обоє задаються питанням: чи стають журналісти співучасниками злочину, якщо таки використовують вкрадену кимось інформацію?

На думку Джерарда Райла, перед тим як оприлюднювати дані варто поговорити із юристами. Якщо законодавство на вашій стороні, то питання етики зникає. А от Нік Девіс каже: “Уявіть, ви їдете із вагітною жінкою, яка от-от народить, проїжджаєте на червоне світло, порушуєте закон, але вчасно дістаєтеся до лікарні. У жодній країні вас за це не покарають, адже ви діяли з необхідності. Так само і в розслідуваннях”. Журналіст розповідає, що у Великобританії ви не можете проводити інтерв’ю з дитиною молодше 16 років без дозволу батьків. Але якщо у темній частині міста бачите хлопчика, який займається проституцією, то чи намагатиметесь узяти в когось з дорослих дозвіл на інтерв’ю? Або ж якщо людина сидить у в’язниці, за злочин якого не вчиняла, чи вкрадете документи, які виправдають її? “У таких випадках я думаю, як я почуватимуся, коли опублікую матеріал. Якщо налякано, то краще цього не робити. Але, наприклад у попередніх випадках, я б поспілкувався із хлопчиком і вкрав би ті документи. За цих умов порушувати правила можна”, - зазначив Нік Девіс.

Якщо ж інформація стосується приватного життя зірок чи високопосадовців, то правила гри інші. У 2011 році Нік Девіс написав матеріал про незаконне прослуховування телефонів знаменитостей й нелегальне використання їхніх електронних адрес. “Журналісти, які це робили, працювали у виданнях Руперта Мердока. Це, напевно, найвпливовіша людина у світі. Він володіє стількома газетами і телеканалам, що може руйнувати чужі кар’єри. Я знав, що його журналісти порушують закон і поліції це відомо. Але вони не втручаються через впливовість Мердока. У своєму матеріалі я не вказував прізвищ журналістів, бо це мої колеги, з якими я сидів поряд на прес-конференціях. Тим не менш, заарештували більше 210 людей. Саме через таких медійників і знижується рівень довіри до журналістики загалом”, - каже Девіс.

Розслідувачам важливо розуміти межу, за якою робота на благо народу закінчується. Якщо у когось є прихована компанія чи позашлюбна дитина, яка виконує посадові обов’язки в компанії батька чи матері, то це належить до сфери громадського зацікавлення, впевнений Нік Девіс. Паспорти, рахунки, коди доступу – ні. Журналіст наводить приклад: в одного із президентів Франції була коханка та позашлюбна дитина. Громадськість та ЗМІ про це знали, але прийняли рішення не висвітлювати тему. Натомість роман Білла Клінтона і Моніки Левінскі розцінюємо по-іншому. Бо Моніка проходила інтернатуру, була юною і вразливою, тобто це вже сфера громадського зацікавлення. “Якщо стоїте перед моральною дилемою, то мисліть як журналіст, а не бізнесмен. Усі шукають історії, які допоможуть заробити грошей, але краще не змішуйте праведне з грішним. Ви маєте, перш за все, служити загальному благу”.

Розслідувач також радить колегам думати у “дивний для інших спосіб”: використовувати уяву й шукати речі, які не відповідають логіці. Бо якщо такі є, то інформація неповна або неправдива. Використавши уяву, ви побачите, що факти можуть мати продовження. “Історія із WikiLeaks почалася після прочитання матеріалу Reuters щодо арешту чоловіка, який надав Ассанжу інформацію. Це була дуже проста історія, але я уявив: якщо чоловік сидить у в’язниці через важливі дані, значить вони існують і їх потрібно знайти. Це стало найбільшою новиною у світі тільки тому, що ми використали свою уяву”.

Для більшої результативності розслідувань, обоє журналістів радять налагоджувати контакти із закордонними колегами. Джерард Райл каже, ICIJ відкритий до ідей. “Якщо у вас є проект, приходьте до нас. Ви будете в центрі цього розслідування і можливо навіть станете відомими у всьому світі”, - зазначає він.