За час великої війни, за даними Інституту масової інформації, загинуло 132 журналісти, частина залишилася на окупованій території, частина – мобілізувалась або вимушено емігрувала за кордон. У Донецькій області зачинено та пограбовано університети, які мали б навчати нове покоління медійників. Регіональні медіа й раніше страждали на нестачу досвідчених кадрів – війна тільки поглибила проблему. Минулого, 2025 року, після припинення підтримки USAID, більшість із релокованих редакцій, які з великими перепонами вибралися на відносно безпечну територію, пережили кризу, цього разу фінансову, повторно. Це спричинило додаткову хвилю кадрових змін у регіональних редакціях.
Фінансові труднощі та обмежені бюджети
Основа для багатьох кадрових проблем – нестача коштів. Подекуди повна відсутність рекламного ринку змушує медіа виживати коштом грантів та унеможливлює довгострокове планування і конкурентні зарплати.
Так, наприклад, локальний сайт із нині окупованого Маріуполя 0629.com.ua пережив пік кризи та продовжує працювати в тому самому складі, але з украй обмеженим бюджетом. Минулого року отримати грантову підтримку від європейських партнерів було майже нереально, причина – занадто високі вимоги від донорів, розповідала редакторка Анна Мурликіна.
Також минулого року власник сайту Маріуполя 0629.com.ua ухвалив рішення перевести сайт у режим технічної підтримки без оновлення стрічки новин. Але грант вдалося знайти, роботу видання відновити, маленький колектив зберегти й продовжити працювати, хоч і далеко не на повну потужність.
У 2026 році ситуація з фінансуванням та штатними співробітниками не змінилася. Грошей мало, людей мало – викликів багато. “З людьми ситуація не змінилася – скільки було, стільки і є, але через брак коштів, а не брак людей. Людей не вистачає в більшості колег. Загальна криза з кадрами є, бо багато хто поїхав із країни, багато хто на фронті”, – розповідає редакторка 0629.com.ua Анна Мурликіна.
Анна Мурликіна, редакторка сайту Маріуполя 0629.com.ua. Фото: фейсбук-сторінка Анни Мурликіної
З іншого боку, є окремі випадки, коли повномасштабна війна, навпаки, дає гіперлокальним медіа поштовх та професійні кадри з обласних центрів. Якщо раніше їхали до столиці та великих міст, тепер буває і навпаки. Подібний приклад наводить редакторка гіперлокального сайту Вільногірська Ганна Бокова. Про те, що команда журналістів з Бахмута запустила у Вільногірську Дніпропетровської області незалежне медіа “Вільногірськ IN.UA”, ІМІ писав ще 2023 року.
“На сайт ми знайшли дуже класного випускового редактора. Але це також пов’язано з війною – людина з Дніпра працює з нами онлайн, адже її проєкти стали на паузу. У кращі часи ми б таку людину привабити в маленьку редакцію в Вільногірську не змогли б. І в цьому питанні, звісно, нам нарешті пощастило, ми дочекалися свою людину. Сподіваюся, що ми знайдемо фінансування і будемо далі працювати”, – розповідає головна редакторка сайту “Бахмут IN.UA” Анна Бокова.
Головна редакторка Громадського порталу “Бахмут IN.UA”. Фото: фейсбук-сторінка Анни Бокової
Одна людина – кілька посад
У намаганні заощадити та втримати обсяги роботи керівництво медіа часто розподіляє обов’язки між співробітниками, що перевантажує медійників.
“Нам поки не вдалось ефективно працювати з читацькою підтримкою на сайті Бахмута, бо немає постійної людини. Всі завантажені дуже сильно, і на когось ще це повісити не можемо. А в проєкті немає зарплати на окрему людину”, – каже Ганна Бокова.
У маленьких громадах криза кадрів була, є і буде, адже знайти людей тут значно важче, ніж в обласному центрі або столиці. Ті, хто ризикнув і прийшов до редакції, залишаються й активно навчаються.
“Нам потрібен есемемник, а ми вже декілька місяців не можемо його знайти. Це пов’язано з тим, що в маленьких громадах люди неохоче йдуть на короткострокові проєкти”, – коментує Анна Бокова.
Нагадаємо, команда запустила в роботу сайт для Дніпропетровщини у 2023 році. Редакція досягла хороших результатів, тож буде дуже шкода, якщо сайт не виживе.
“Люди звикли, що тепер є це медіа, та стали довіряти. Вони стали по-іншому ставити питання в коментарях та на прямому зв’язку з редакцією, висловлювати свої думки. Активність помітно зросла. Раніше мешканці Вільногірська тільки сварилися, що все погано. Зараз висловлюють ідеї, можуть щось підказати. Пішла заміна неефективної комунікації на комунікацію, коли люди аналізують, мають інформацію, апелюють до подій, фактів, діляться інформацією”, – говорить редакторка. Втім, у редакції немає стабільних планів на майбутнє, адже наразі команда сайту Вільногірська, як і більшість їхніх локальних колег з Донеччини та інших регіонів країни, в пошуках грошей для функціонування сайту та збереження одразу двох редакцій. За її словами, з моменту кризи, коли пішов USAID, на сайт Bahmut.IN.UA їм вдалося повернути людей на повний день.
Освіта на практиці та онлайн
Проблема кадрів у медіа – це і про відчутний розрив між тим, що декларують заклади освіти, і тим, що отримує редакція на ринку праці. Так, минулого року головний редактор “Суспільне Донбас” Андрій Крамченков казав про те, що криза кадрів стосується і регіонального телебачення. Зокрема, ситуація ускладнена через те, що на співбесіди приходить покоління молодих людей, у яких усе навчання пройшло онлайн з відповідною якістю підготовки. Новачки часто йдуть, не затримуючись надовго, тож регіональні редакції перетворюються на інкубатор для молоді, яка не бачить у журналістиці перспективи й після короткої практики йде з професії назавжди.
“У цій професії є дуже важливий особистий фактор, є й такі, хто не хоче вчитися, а згодом не хоче і працювати. Але узагальнювати – якщо молодь чогось частково не вміє, то не вміє взагалі нічого – не варто. Є класні випускники й студенти журналістики. І учні старших класів з гуртка журналістики, які мріють бути журналістами або комунікаційниками, працювати в медіа або із соціальними медіа. Я з тих, хто стежить за їхніми професійним зростанням або змінами в житті”, – каже маріуполька, колишня викладачка журналістики в Маріупольському державному університеті Олена Мельникова-Курганова.
Не варто забувати, що повномасштабна війна та окупація зламали систему освіти в Донецькій області – зокрема, вибили з освітнього процесу університети, які випускали журналістів. Маріупольський державний університет частково релокувався, але частина абітурієнтів, студентів та випускників, викладачі та персонал, а також навчальні приміщення, аудиторії, навчальна техніка та студентські лабораторії і студії залишилися в окупації.
“Я не працюю в МДУ з 2022 року. Але мої випускниці з Маріуполя круті й принципові. Наприклад, сайт “Точка Сходу”. Більшість із них працюють у медіа. З вересня 2022 року я працювала в Авіаційному університеті в аудиторії. Студенти талановиті, вчаться, прагнуть, пишуть і знімають”, – ділиться Олена Мельникова-Курганова, яка нині працює в Національному університеті “Київський авіаційний інститут”.
Колишня викладачка журналістики в Маріупольському Державному Університеті Олена Мельникова-Курганова. Фото: фейсбук-сторінка Олени Мельникової-Курганової
Трудова міграція – варіант виходу з кадрової кризи
Пристосовуватися та підлаштовуватися під реалії війни доводиться всім, хто лишається в Україні та наближає перемогу. Одним з варіантів подолання нестачі кадрів редактори та керівники медіа називають трудову міграцію і заміщення робочої сили з інших регіонів.
Робота журналіста на залишках вільної неокупованої частини Донецької області небезпечна, адже лінія фронту тут дуже близько. Значна частина медійників робить це онлайн, розповідає головна редакторка ІА Вчасно Марія Давиденко. Наразі редакції не вистачає редактора, журналістів та відеомонтажера.
Шеф-редакторка ІА Вчасно Марія Давиденко. Фото: фейсбук-сторінка Марії Давиденко
Редакціям Донецької області часто доводиться наймати на посади журналістів та редакторів працівників з інших регіонів, які готові їхати працювати в найнебезпечніші локації Донецької області.
“У нас працюють три журналістки з інших областей. Звісно, що потрібен час для вивчення регіональних особливостей. Журналістка Аліна Євич із Черкас постійно у відрядженнях по Донеччині. Ще дві журналістки працюють онлайн, одна також із Черкас, інша з Тернополя”, – розповідає головна редакторка сайту “ІА Вчасно”.
Регіональні журналісти – переможці фестивалів. Аліна Євич та Марина Давиденко. Колаж ІА Вчасно
Аліна Євич 2022 року переїхала до Києва, деякий час жила та працювала в Харкові й Покровську, зараз майже постійно перебуває в Краматорську.
“На контекст Донеччини треба витратити кілька місяців або рік пожити тут. У перший рік повномасштабного вторгнення думала, що вже все розумію, місцевих знаю, як і те, що відбувається. Але це був доволі мирний час для Покровська, Селидового й Краматорська, тому я познайомилась і з особливостями оборони, і оборонними спорудами, і місцевими (владою, окремими недобродіями тощо). Зараз, якщо залучити сюди дуже енергійну людину, для адаптації журналісту з досвідом знадобиться до пів року. Бо насправді Донеччина не така, яка здається, а тим паче війна на Донбасі”, – каже Аліна Євич.
Доказом того, що справжній професіонал залишається ним у будь-якому регіоні, є черкащанка Аліна Євич, яка вже не перший рік без упину працює на фронті на Донеччині. У червні 2026 року її репортаж про евакуацію з “Білими Янголами” під прицілами дронів із прифронтової Костянтинівки Донецької області став переможцем у Всеукраїнському фестивалі документалістики “Війна в об’єктиві”.
Юлія Гаркуша, регіональна представниця Інституту масової інформації в Донецькій області
