Нестача людей, сил та грошей: важкий початок року для донецьких медіа
Повзуча окупація російськими військами Донеччини повільно витісняє регіональні ЗМІ з їхніх міст і містечок разом з аудиторією. Релокація не завжди означає 100% збереження робочих місць та повноцінне поновлення робочого процесу. Як працюють вільні журналісти, колективи онлайн-ЗМІ та телебачення Донеччини на початку 2025 року – про це ми поговорили з нашими колегами.
Дві значні новини для Маріуполя
Для медійників Маріуполя рік почався з доброї новини: з полону звільнили їхнього колегу Олександра Гуділіна. Полон для захисника Маріуполя тривав два роки та сім місяців. Потрапив до росіян Олександр у складі Маріупольської бригади тероборони.
До повномасштабного вторгнення, з 2014 до 2022 року, Олександр працював на сайті 0629.com.ua. Цей сайт з окупованого Маріуполя продовжує працювати для своєї аудиторії на вільній території України. Його незмінна редакторка Анна Мурликіна на початку 2025 року змінила основне місце роботи.
“Я залишаюся редакторкою 0629, але працюю на волонтерських засадах. Просто витрачаю на нього менше часу, бо ще працюю на новому проєкті. План тільки один – вижити й мати сили, щоб відновлюватися в деокупованому Маріуполі. Мій новий проєкт пов'язаний з релокованими медіа, тому я сподіваюсь, у мене буде вистачати часу оновлювати сайт і відстежувати ситуацію в окупації”, – в короткому коментарі для представниці ІМІ Юлії Гаркуші ділиться станом справ редакторка Анна Мурликіна.
Анна Мурликіна пообіцяла не залишати 0629 і запевнила, що опікуватиметься і контентом для сайту, і його невеликим колективом. Адже на звільнення з полону Олександра Гуділіна чекала не лише його родина та побратими, а й колеги. Так, у січні провідати Олександра на реабілітації приїхала і редакторка. Про цю зустріч Олександр Гуділін розповів у фейсбуці.
“Я, напевно, єдиний реабілітант, до кого приїхало керівництво з цивільної роботи. Якщо серйозно, редакторка 0629.com.ua Анна Мурликіна – людина, яка не просто була моїм екскурсоводом професією, а є прикладом патріотизму, стійкості та здорового глузду. Пишаюся дружбою з Вами. Правда”, – написав Олександр.
У коментарі регіональній представниці ІМІ в Донецькій області він розповів, що після реабілітації готовий продовжити службу в ЗСУ як військовий психолог.
“Журналістика залишається моєю любов'ю, але зараз я більш схильний до того, щоб продовжити військову службу на посаді, що відповідає моїй освіті психолога. Цей варіант мені ближчий, і я розглядаю різні підрозділи, де можу бути максимально корисним з моїм досвідом та навичками. Поки що залишаюся на війні”, – розповідає маріуполець.
Паралельно з роботою психолога в ЗСУ Олександр Гуділін хоче частково повернутися в журналістику як фрилансер, бо життєвих сюжетів та людських історій за час перебування в російському полоні накопичилося багато, а журналістів, навпаки, поменшало.
Журналісти: воюють і гинуть на полі бою
Проблема нестачі кадрів – перша в редакторів регіональних медіа. Війна забирає спеціалістів. Але загалом на перебіг справ журналісти не жаліються. “Живемо, працюємо, існуємо, робимо контент, отримуємо гонорари. Звісно, все могло б бути й краще”, – каже редактор регіонального сайту з Краматорська Дмитро Лук'яненко. Він каже, що мобілізація відбирає найкращі кадри, які набиралися професійного досвіду не один рік, і замінити таких людей немає ким. Так, із “Краматорськ Post” наприкінці року до лав ЗСУ долучився Олексій Ладика. На сайті він обіймав одразу декілька посад – відео- та контент-мейкера новин, аналітики та репортажів, головного редактора.
“Олексій був, по суті, головним редактором, оскільки я зосередився на стратегічних речах, а він займався поточним оперативним контент-менеджментом і плануванням”, – каже Лук’яненко.
Знайти таку мультифункціональну людину дуже непросто, тож поки редакція диверсифікувала завдання, розподіливши їх серед інших працівників колективу.
“Намагаємося шукати фрилансерів, зараз спробуємо людину, яка робить відеоконтент. Я розумію, що повною мірою ми Олексія не замінимо, але в нас не стоїть такої мети. Ми дочекаємося, коли він повернеться”, – каже редактор сайту Дмитро Лук’яненко.
Редакція має три нові вакансії, щоб закрити те, що раніше робила одна людина: головного редактора, журналістів, які роблять відео та текстові новини.
“Я бачу приклади в колег, коли редакторами є люди з абсолютно різних регіонів. Якщо це професіонали, то не так важко зануритися в місцевий контекст і після адаптації почати повноцінно працювати. Раніше ми шукали місцеву людину без досвіду, але вмотивовану вчитися, зараз ми шукаємо людину з досвідом, але не прив’язану до регіону”, – ділиться досвідом пошуку нових кадрів редактор регіонального сайту з Краматорська.
Незважаючи на виклики, які ставить життя та війна перед онлайн-ЗМІ, редакція за рік планує покращити всі фінансові показники завдяки участі в менторських програмах. Плани ці не висічено в граніті, каже Лук’яненко, адже ситуація стрімко змінюється, і вміння бути гнучкими для медійників Донеччини виходить на перший план.
“Ми маємо оптимістичний настрій і не збираємося припиняти нашу роботу, навіть якщо станеться найгірший сценарій з нашим містом. Нам треба спрямувати свої зусилля на те, щоб знати, як утримати аудиторію, якщо вона покине Краматорськ”, – говорить редактор і пропонує мешканцям Краматорська не сприймати його слова як зраду, адже до всього треба бути готовими. Цей непростий шлях уже пройшли ЗМІ інших міст Донецької та Запорізької областей, які потрапили під окупацію військами РФ.
Телебачення, що зникає
“Через наближеність підприємства до лінії фронту, постійні обстріли та евакуацію частини співробітників до безпечніших регіонів, а також погіршення матеріального стану телебачення ліцензіат вимушений тимчасово змінити програмну концепцію мовлення”, – подібні повідомлення Нацрада з питань радіо та телебачення публікує в себе на сайті у відповідь на заяви від телеканалів про тимчасовий відступ від умов ліцензії телевізійного мовлення.
По суті, це означає, що телеканал повністю припиняє місцеве ефірне мовлення, як це відбулося в березні 2024 року з телеканалами міста Покровськ “Капрі” та “Орбіта” через те, що фронт наблизився занадто близько до міста.
Нагадаємо, ще на самому початку повномасштабного вторгнення один за одним закрилися та припинили мовлення телеканали окупованого Маріуполя – “Сігма”, ТБ7, МТБ. Підтримує колектив та працює тільки сайт телеканалу ТБ7, який наразі є муніципальною власністю. Це все, що залишилося від міського телебачення Маріуполя.
“Регіональне телебачення не вмирає, воно вже померло, – у тележурналіста й блогера Миколи Осиченка доволі песимістичні погляди на долю регіонального телебачення Донеччини. – Телеканал “Орбіта” з Покровська – це реально, хто щось робить в області. Ще є знімальні групи центральних телеканалів, хто їздить туди, є також наїздами представники західних ЗМІ. Все. Ніякого телебачення в області вже немає”.
На його думку, відновлення телеканалу МТБ з Маріуполя або тим більше “Донбас” із Донецька неможливе, бо немає політичної волі. “Якщо пофантазувати щодо деокупації, то тоді треба їхати створювати там медіа, адже за допомогою ЗМІ ми зможемо повернути людей ментально”, – ділиться думками щодо майбутньої роботи телебачення Микола Осиченко.
Єдине ефірне телебачення Донеччини
У підсумку єдиним ефірним телебаченням, що працює, є “Суспільне Донбас”, релоковане в Дніпро. Дістаються знімальні групи “Суспільне Донбас” до всіх локацій неокупованої частини Донеччини. Окремого ефіру в них наразі немає, а контент виробляють для Першого каналу – у “Суспільне Новини” й проєкт “Суспільне Студія”. Повністю присвячений Донецькій області лише дайджест новин, який виходить раз на тиждень. Весь телевізійний контент іде і на цифрові платформи.
Плани в телеканалу незмінні: і надалі виробляти відеоконтент про події на фронті та життя прифронтових громад Донеччини та Луганщини. “Зарплати в нас нижче за ринкові, проте в нас інший бонус – ми медіа без джинси, яке працює за стандартами. Тут не треба торгувати совістю, догоджати політикам чи наповнювати новини прихованою рекламою. Нам довіряють”, – каже головний редактор “Суспільне Донбас” Андрій Крамченков.
З фінансуванням Суспільного телебачення зараз проблем немає, грошей вистачає на роботу невеликого колективу. Мобілізація і, як наслідок, криза кадрів зачепили й цей ЗМІ.
“Кілька наших людей наразі служать, включно з головним режисером. Намагаємося наймати жінок, щоб компенсувати втрати. Загалом ситуація в медіа непроста, насамперед через кадрову кризу: частина людей воює, частина виїхала. Окремо ситуація ускладнена через те, що почало приходити на співбесіди покоління молодих людей, у яких усе навчання пройшло онлайн, і якість підготовки в них відповідна”, – каже Андрій Крамченков.
Телеканали пропагандистів зливаються
Тим часом головною новиною зі світу телебачення пропагандистів окупованої Донеччини можна назвати злиття двох великих пропагандистських каналів окупованого Донецька, телеканалу “Юнион” і “Первый Республиканский”, в один медіахолдинг. Нагадаємо, 28 квітня 2014 року проросійські бойовики, які захопили донецький телецентр, відключили всі українські загальнонаціональні та місцеві канали в Донецьку, зокрема “Юніон”. 2 серпня 2014 року вони захопили й офіс ТРК “Юніон” у Донецьку.
Нинішнє масштабування пропагандистських ЗМІ пов’язане з тим, що телебачення не має успіху, і окуповані території не виняток, вважає колишній телевізійник Микола Осиченко. “Набагато менше стало глядачів у телебачення і набагато більше переглядів у відео в тіктоці й інших відеоресурсах. Додайте сюди нестачу якісних кадрів і внутрішні розборки, адже колишній директор “Юніону” Микола Черкашин – голова Республіканського медіахолдингу”, – коментує новину з окупованого Донецька Микола Осиченко.
Микола довгий час працював у Донецьку на телеканалі “Донбас”. Після захоплення міста російськими агресорами перебрався до Маріуполя, де працював директором на місцевому телебаченні МТБ. Зараз живе та працює в Києві, веде власний блог про події в окупованому Донецьку та Маріуполі.
“Методички НАТО” та “настанови Бандери” – пропаганда в дії
Витрати на російську пропаганду говорять самі за себе. Щороку видатки РФ на пропаганду в медіа зростають. На 2025 рік у держбюджеті РФ на фінансування державних пропагандистських проєктів передбачено понад 137 мільярдів рублів ($1,4 млрд), що на 13% більше, ніж минулого, 2024 року. А у 2023 році ця сума становила 58 мільярдів рублів ($500 мільйонів). Чи означає це, що дезінформації та фейків стане більше? Журналістка сайту “Східний Варіант” Інга Павлій, вважає – дезінформації завжди багато, адже пропагандисти підтримують певний рівень неправдивої інформації.
“Враховуючи те, що зараз ворог просувається Донеччиною, можна припустити, що будуть ті самі фейки, що й до цього. Наприклад, у щойно захоплених населених пунктах російські окупанти братимуть інтервʼю в мешканців, які підтримують дії РФ, щоб ті розповіли про “звірства ЗСУ”, що “їм не давали жодної допомоги”, що “ЗСУ забирали насильно дітей”, що “обстріли були з боку України”. Такі українці хочуть бути корисними для нового режиму, тому підтверджують різні теорії та фейки окупантів”, – розповідає Інга Павлій.
Також у щойно захоплених населених пунктах російські окупанти можуть “знаходити методички НАТО”, “настанови Бандери” тощо, щоб потім гучно підтверджувати, що українці – це зло, а росія насправді воює з НАТО.
“Зустрічаються відверто смішні фейки, на які серйозно дивитися просто неможливо. Наприклад, мені запамʼятався випуск так званого документального фільму Стівена Сігала “Во имя справедливости”. У ньому автор намагався “показати правду про те, що відбувається на сході України”. Насправді ж увесь фільм – це звичні для російської пропаганди наративи, які подаються як щось сенсаційне”, – розповідає про відвертий непрофесіоналізм майстрів пропаганди Інга Павлій.
Наприклад, на підтвердження слів про “злих українців, які катували в Маріуполі російськомовне населення”, Сігал бере коментар в отця Руської православної церкви Феофана, або Георгія Кратирова.
“Той розповідає, що нібито його катували. Однак пошук видає, що у 2014 році він допомагав бойовикам “ДНР” та здавав позиції українських військових, за що був арештований. Зараз же він жаліється, як його катували. І на таких прикладах підміни фактів побудовано весь так званий фільм”, – ділиться спостереженнями журналістка сайту “Східний Варіант” Інга Павлій.
За останній рік найпопулярнішими темами російських фейків можна назвати дискредитацію Збройних сил України та спроби переписати історію. Дедалі більше зустрічається фейків з використанням штучного інтелекту.
Замість висновків
Довготривала війна на виснаження ресурсів, поточна ситуація на фронті та окупація значної частини Донецької області не залишають багато шансів для регіональних ЗМІ. Місцеве телебачення майже зникло, сайти ще тримаються, але тим редакціям, міста яких окуповано, стає все важче бути конкурентними на ринку праці та утримувати свою аудиторію. Але донецькі медіа продовжують роботу.
Юлія Гаркуша, регіональна представниця Інституту масової інформації в Донецькій області
Help us be even more cool!
