Фіксер, радіоведучий Юрій Шивала: “Найскладніший момент — це робота на фронті”

До повномасштабного вторгнення російських військ в Україну Юрій Шивала був радіоведучим “Львівської хвилі”, знімав тревел-проєкт “Стираючи кордони”, займався комунікацією, маркетингом та був ведучим заходів. За останні чотири місяці Юрієві довелося об’їхати майже всі гарячі точки в Україні.

Він працює польовим продюсером для іноземних медіа. А також робить прямі ввімкнення для радіо і телебачення. Про роботу в умовах війни і роботу з іноземними колегами ми поговорили з Юрієм Шивалою.

Юрію, як змінилося твоє життя після 24 лютого?

В перший день повномасштабного вторгнення ми з друзями з часів Революції Гідності почали формувати волонтерський штаб. Він і зараз функціонує у Львові. Перші два тижні я займався суто волонтеркою. На третій день війни ми перевезли через кордон першу партію — це було 70 бронежилетів і касок для наших військових.

Потім мені запропонували допомогти норвезьким журналістам з видання “Aftenposten”. Потрібно було поїхати з ними в Запорізьку, Дніпропетровську та Київську області. Вони мали готували репортажі і їм потрібна була людина, яка зможе організувати інтерв'ю, зустрічі з офіційними особами, з внутрішньо переміщеними особами. Я з ними поїхав і, так сталося, почав працювати фіксером і локальним продюсером для іноземних медіа. Ми знімали і репортажі, і документалки.

З якими медіа і у яких областях ти вже встиг попрацювати?

Я працював із норвезькою і американською газетами “Aftenposten”, “The Washington Post”, французькими, турецькими, польськими телеканалами “France 2”, “France 24”, “TRT World”, “TVN 24”. Ми об'їздили фактично всі східні, центральні, південні області: Одеська, Миколаївська, Запорізька, Херсонська, Дніпропетровська, Київська, Чернігівська, Харківська, Донецька, Луганська, Кіровоградська.

Чому робота польового продюсера, фіксера зараз затребувана іноземними медіа в Україні?

Від роботи польового продюсера, фіксера дуже залежить те, який контент буде видаватися міжнародними ЗМІ. Ми, локальні люди, розуміємо контекст подій, які відбуваються. Часто журналісти, які приїжджають, можуть знати контекст тією чи іншою мірою. Або не знати якихось локальних деталей. Тому журналістам треба пояснювати багато моментів, які можуть бути для них не повністю зрозумілими через те, що російська пропаганда добре працювала багато років на зарубіжну аудиторію. І треба виловлювати наративи, які не часто, але все ж можуть проскакувати в журналістів.

Наприклад, росія просувала наратив, що полк “Азов” — це нацисти. Журналісти, які приїжджають, хочуть розібратися в тому, хто ж такі азовці. І тобі треба пояснювати, знаходити людей з “Азову”, які зможуть обґрунтовано поламати оці тези, які роками будувала пропаганда. Також підбір правильних людей, які будуть давати правильні меседжі — це все залежить від польового продюсера. Його робота, фактично, перші дії, які призводять потім до створення контенту, який транслюється на мільйонні аудиторії. І тут все залежить від тих, хто в Україні займається цією діяльністю з іноземними журналістами.

За твоїми спостереженнями, в умовах війни робота іноземних журналістів відрізняється від роботи українських медійників?

Далеко не всі ЗМІ приїжджають з величезним пакетом обладнання. З охороною приїжджають одиниці. Це зазвичай популярні світові медіа як ВВС, CNN. Вони мають великі бюджети і в рамках цих бюджетів роблять свої умови для створення контенту. Але більшість іноземних медіа приїжджають із засобами індивідуального захисту: бронежилетами, шоломами, турнікетами, аптечками. Якщо це радіо, то це звукозаписуюче обладнання, якщо телебачення — це дві камери, штативи і звукозаписуюче обладнання.

Я не можу сказати, що аж дуже різниться робота. Можливо, інтенсивність роботи вища. Тому що вони приїжджають на лімітований час. Коли ти працюєш з іноземними медіа, це робота з ранку до вечора нонстоп. Може бути по два, три тижні поспіль. Інколи специфіка подачі контенту для певної аудиторії може дещо різнитися, але фактично всі медіа, які приїжджають сюди, дотримуються певних журналістських принципів, як і сучасні українські журналісти дотримуються правил, стандартів.

А як щодо офіційної угоди про вашу співпрацю, страхування?

Я проговорюю всі ці умови з самого початку. Розумію, що мають бути певні гарантії. А гарантії закріплюються документально. Всім, хто працює з іноземними ЗМІ в Україні в ролі фіксерів, продюсерів, операторів, потрібно проговорювати ці умови. Є дуже багато випадків, коли медіа працюють просто так з нашими локальними людьми на домовленості, на словах. Команди, які сюди приїжджають, про це не завжди говорять. Але якщо ви будете проговорювати, то, відповідно, будуть створені офіційні засади вашої співпраці. З цим проблем немає.

Окрім роботи з іноземними колегами, ти також виходиш в прямі етери на радіо “Львівська хвиля” і Суспільного мовника. В яких місцях працювати найважче?

З телеканалом “France 2” ми були в Бучі на третій день після деокупації. Ми знімали документальний фільм про воєнні злочини. Ти приїжджаєш у місто і бачиш десятки трупів, які розкладаються, бачиш людей, які знаходять тіла своїх родичів. Це все дуже складно морально. Ти точно ніколи не мріяв і не думав, що такий хоррор, який відбувався на окупованих територіях, зможеш бачити на відстані витягнутої руки. Але тобі потрібно зібратися і спілкуватися з людьми, з жертвами, родинами жертв.

Другий найскладніший момент — це робота на фронті. Ти розумієш, що буквально кожних 5 хвилин відбувається обстріл, тобі не можна стояти з командою на одному місці, за декілька десятків метрів від тебе може впасти снаряд. Зокрема, коли ми були в Лисичанську, загинув журналіст французького телеканалу BFMTV Фредерік Леклерк-Імхофф. Ми з ним жили в одному готелі в Дружківці. Вранці снідали, поїхали в Лисичанськ і за декілька кварталів від нас його вбив осколок снаряду, який пробив скло бронеавтомобіля поліцейського, який займався евакуацією людей. Це реально доволі страшно бути на фронті, або в місцях, які в оточенні, такі як Лисичанськ. Але ти розумієш, що ця робота є важливою тому, що люди мають бачити, що відбувається на фронті.

 

Що найбільше вражає іноземних журналістів у цій війні?

Найперше, що їх дивує, це безглуздість цієї війни, чому вона розпочалася, що росія придумала якісь свої імперіалістичні і пропагандистські теорії про вигаданих нацистів, братські народи. Велика кількість журналістів працювали в Сирії, Іраку, Афганістані, але вони в шоці, наскільки ця війна жорстока і кровопроливна. Їх шокують воєнні злочини росіян: як вони поводяться з цивільними, катування, знущання, згвалтування, вбивства і в яких масштабах це відбувається в Україні.

Незважаючи на те, що журналісти дотримуються принципу нейтралітету і об'єктивного висвітлення інформації, звичайно, вони підтримують українську сторону. Зрозуміло, що правда на нашій стороні, тому їм легко висвітлювати правду. Бо висвітлювати всю цю маячню в тому руслі, якому показує росія, це неможливо і не відповідає жодним журналістським стандартам.

Які б поради ти дав журналістам, фіксерам, які їдуть працювати у гарячих точках?

Обов’язково пройти курс першої домедичноїх підготовки. Всяке може статися. І якщо треба буде користуватися турнікетом, це треба робити доволі швидко тому, що через 5 хвилин може бути пізно.

По друге, мають бути якісні засоби індивідуального захисту: бронежилет мінімум 4 класу захисту, в ідеалі 5. Це має бути шолом, аптечка, з собою спальник, каремат. Якщо ти працюєш на фронті, можливо, тобі доведеться заночувати в підвалі, в бліндажі чи на військовій базі. Звичайно, якщо в тебе цього не буде, військові тобі допоможуть. Але варто пам'ятати, що коли ми їдемо на лінію фронту, для військових це, в будь-якому разі, додаткове навантаження. Тому що вони мають займатися своєю роботою — захищати країну. Вони розуміють, що інформаційний фронт теж важливий, тому співпрацюють з журналістами, але не потрібно цим зловживати і створювати додаткове навантаження в елементарних побутових речах.

Звичайно, треба моніторити безпекову ситуацію, мати контакт як мінімум з прессекретарями військового об'єднання, яке діє на тій чи іншій території. Для того, щоб розуміти, чи є зараз вікно можливості під’їхати близько до лінії фронту чи на саму лінію. В будь-якому разі, якщо команда, журналіст постраждає, їхньою евакуацією, порятунком будуть займатися наші військові, медики. В них і без того багато роботи. Тому краще не створювати їм додаткової роботи і не наражати себе на небезпеку.

Мар’яна Сич, регіональна представниця ІМІ у Львівській області