ГАРЯЧА ЛІНІЯ
на зв’язку 24 години
Залиште свої дані
і ми зв’яжемося з вами
дякуємо за звернення

Або ж зв’яжіться з нами:

info@imi.org.ua

050 447 70 63

Підтримати ІМІПодай скаргу

Зайві елементи в законодавчому визначенні оціночних суджень

27.03.2007, 03:09
У попередній статті від 23 лютого ц. р.  йшлося про закріплення статтею 47-1 Закону України «Про інформацію» того, що образа не може бути оціночним судженням, і про те, що таке законодавче формулювання не відповідає практиці Європейського суду з прав людини. Але згадування про «образу» в законодавчому визначенні поняття оціночних суджень є не єдиним зайвим елементом цього визначення (нагадаю, що визначення оціночних суджень сформульоване наступним чином: «Оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема вживання гіпербол, алегорій, сатири.»)


Поряд з образою згадується і про наклеп. Аналогічно як і з образою, такий склад злочину як наклеп відсутній в чинному Кримінальному кодексі України 2001 р. (він був у Кодексі 1960 р.) і майже ніде більше в законодавстві не вживається, крім хіба терміну «наклепницький» статті 71 Закону України «Про вибори народних депутатів України». В старому КК 1960 р. (стаття 125) наклеп визначався як «поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять іншу особу».

Термін „наклеп” роз’яснюється Пленумом Верховного Суду в абзаці першому пункту 11 Постанови № 7 від 28 вересня 1990 р. як „повідомлення винним невизначеній кількості осіб або хоча б одній людині завідомо неправдивих вигадок про начебто вчинений потерпілим протиправний чи аморальний вчинок або інших відомостей, що ганьблять потерпілого. Завідомою неправдивістю визнається очевидний для винного факт невідповідності відомостей дійсності.” Роз’яснення Верховним Судом України давалося, знову ж таки, до вже не чинного Кримінального кодексу 1960 р.

Тлумачний словник української мови роз’яснює термін „наклеп” як „неправдиве звинувачення з метою знеславити, зганьбити кого-, що-небудь” (Івченко А.О. Тлумачний словник української мови.- Харків: Фоліо, 2004.- С. 264.)

Таким чином, наклепом є висловлювання, що подаються під виглядом фактів, хоча в дійсності такі „факти” не мали місця. Така позиція знаходить своє підтвердження в науковій літературі. Наприклад, адвокат Наталія Субота зазначає, що „змістом наклепу по суті є певні фактичні дані” (Н.Субота. Виключення відповідальності за висловлення оціночних суджень. Питання застосування статті 47-1 Закону України „Про інформацію” / Юридичний журнал, № 7, 2003).

Виходячи з цього, включення у визначення поняття оціночних суджень застереження щодо того, що наклеп не може бути оціночним судженням, є недоцільним, оскільки далі у визначенні зазначено про відсутність фактів в таких судженнях. А наклеп сприймається саме як подача фактів. Основна частина визначення оціночних суджень – „висловлювання, які не містять фактичних даних” - автоматично відкидає наклепницькі висловлювання, додаткове згадування про наклеп непотрібне.

Потребує аналізу і остання частина визначення терміну „оціночні судження” – „а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів”. Н. Субота у вказаній вище публікації висловлює думку, що відповідачі в дифамаційних справах для обґрунтування того, що їх висловлювання є оціночними судженнями, повинні доводити, серед іншого, використання у своєму висловлюванні мовних засобів.

Але з такою позицією не можна погодитися. По-перше, термін „мовні засоби” не має законодавчого визначення, а зважаючи на те, що в статті 47-1 подаються такі приклади мовних засобів, як гіпербола, алегорія, сатира, то можна дійти висновку, що „мовні засоби” ідентичні засобам художньої літератури. Використання мовних (літературних) засобів у будь-якому оціночному судженні не може бути обов’язковим, протилежний підхід видається безглуздим і невиправданим втручанням у свободу вираження поглядів. Крім того, оскільки з визначення оціночних суджень не зовсім зрозумілим є критерій віднесення засобів до „мовних”, то стає неможливо встановити чіткий перелік „мовних засобів”, крім гіперболи, алегорії та сатири.

По-друге, аналіз практики Європейського суду з прав людини свідчить, що Суд не розглядає питання вживання у висловлюваннях якихось мовних засобів при вирішенні питання віднесення чи невіднесення оскаржених висловлювань до оціночних суджень. Як приклад можна навести справу «Джерусалем проти Австрії» (Jerusalem vs Austria). Заявниця по справі прямо назвала одну з організацій тоталітарною сектою не використовуючи при цьому якихось „мовних” засобів:

" ... секти IPM не було в Австрії протягом довгого часу. Однак, протягом кількох років - у Швейцарії вона називається VPM - вона набула впливу на політику Австрійської Народної Партії стосовно обігу й вживання наркотиків".

Національний австрійський суд визнав таке її твердження подачею фактів і заборонив їй в подальшому повторювати це твердження. У рішенні по цій справі від 27 лютого 2001 р. Європейський суд зазначив: „Суд вважає, що всупереч думці австрійських судів, оскаржувані заяви в цій справі,.. мають розглядатись як оціночне судження, а не ствердження факту…” (пункт 44 рішення).

Застосування звороту „а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані,..” у визначенні оціночних суджень, зокрема фрази „а також висловлювання”, дає можливість тлумачити визначення оціночних суджень через віднесення до оціночних двох категорій висловлювань: 1) які не містять фактичних даних; 2) які не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані. З огляду на побудову речення визначення таке тлумачення є цілком логічним. Проте, даний поділ оціночних суджень на дві категорії буде недоцільним, оскільки кожне висловлювання, яке не можна витлумачити як таке, що містить фактичні дані, сприймається як таке, що фактичних даних і не містить. Таким чином, перша категорія поглинає другу і необхідність виділяти другу категорію відсутня.

Все викладене вище дає підстави говорити, що остання частина визначення терміну „оціночні судження” є зайвою.

Підсумовуючи все викладене в цій та попередній статтях можна дійти наступних висновків. Оціночними судженнями є висловлювання, які не містять фактичних даних. Визначення поняття „оціночні судження” в частині 2 статті 47-1 Закону України „Про інформацію” значною мірою не досконале, згадування в ньому про образу і наклеп, про висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані - є зайвими, що утруднює розуміння самого поняття оціночних суджень та може спричинити проблеми при застосуванні відповідної норми на практиці. Виходячи з цього частину 2 статті 47-1 вказаного Закону необхідно викласти наступним чином: „Оціночними судженнями є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.”

Роман Головенко, Інститут масової інформації

Сподобалася стаття? Допоможи нам бути ще крутішими!