Бронежилет і яскрава позначка “PRESS” уже не захищають журналістів в Україні. Дрони змінили лінію фронту і те, як вона висвітлюється. Таким був центральний меседж панельної дискусії “Безпека журналістів в епоху дронів. Уроки з України”, яку Інститут масової інформації (ІМІ) провів на b° future festival у Бонні 3 жовтня.
Рівно за рік до того на сході України російський дрон убив французького фотожурналіста Антоні Лаллікана й серйозно поранив його українського колегу Георгія Іванченка. За даними ІМІ, з початку повномасштабного вторгнення і до моменту написання цього матеріалу в Україні загинули 142 медійники; зокрема, 15 було вбито під час виконання професійних обовʼязків. Ще 15 стали цивільними жертвами обстрілів, а 112 загинули як комбатанти, захищаючи батьківщину.
“Коли почалася війна, ми покладалися на міжнародні протоколи: носи синій бронежилет, познач себе як представника преси, всюди представляйся, і найбільшою загрозою для тебе є артилерія. Але все змінилося”, — сказала директорка ІМІ Оксана Романюк.
Дрони знищують фронтову журналістику
Журналістка hromadske Діана Буцко почала працювати на фронті в червні 2022 року. Вона пригадала зиму боїв за Бахмут, коли журналісти могли просто підʼїхати до лінії фронту, вийти з машини й поговорити з військовими.
“Коли я думаю про 2022-й рік, це як сон, як інший світ”, — поділилася вона.
Зараз авто може провезти журналіста лише крізь частину шляху. Під час свого останнього відрядження, за тиждень до фестивалю, знімальна група Діани проїхала кілька кілометрів машиною, потім ще десь 10 кілометрів на квадроциклах, а решту дороги подолала пішки, пройшовши за день близько 24 кілометрів з обладнанням у руках. “Якщо ведеш репортажі з фронту, точно варто записатися в тренажерний зал”, — зазначила Діана Буцко.
Причина — дрони. Дальність дрона тепер окреслює кілл-зону — 10–20 кілометрів від нуля, — і всередині неї будь-що, що рухається, може стати мішенню. Замість окопів журналісти дедалі частіше опиняються в штабах батальйонів, де спостерігають за бойовищем крізь командирські екрани.
“Мені це дуже болить, бо я хочу показувати військових, які тримають фронт, — наголошує Буцко. — Дрони знищують фронтову журналістику”.
Вона зауважила, що це проблема не лише України: дрони поширюються усіма зонами конфліктів, і терористичні угруповання також отримують до них доступ.
PRESS як запрошення стріляти
Патрік Енссле, німецький журналіст із військовим досвідом, прямолінійно висловився щодо застарілих порад маркувати машини й бронежилети позначками “PRESS”.
“Це, мабуть, найкращий спосіб підставитися під дрон, — сказав він. — Носіння позначки “PRESS” нічого вам не дає, і не лише в Україні. Хоч це й записано в міжнародному законодавстві, забудьте про це, особливо по російський бік”.
Він пояснив, що російські оператори дронів, які втратили свою першу мішень і мають низький заряд акумулятора шукають будь-яку іншу мішень поблизу. За військовими йдуть люди в уніформі, як-от пожежники, поліцейські й евакуаційники, тоді журналісти, “бо ми маємо медійний вплив”, а тоді цивільні.
Заступниця директорки й керівниця комунікаційного відділу ІМІ Ганна Чабарай говорить про повну безкарність.
“Оператор дрона чітко бачить, у кого цілиться. Він бачить кожну позначку “преса”, кожну камеру, яку ти носиш, — зазначила вона. — За Женевськими конвенціями, навмисний обстріл журналіста є воєнним злочином, але оператор дрона знає, що по нього ніхто не прийде. Тож безпека журналістів — у руках самих журналістів”.
Кевлар, детектори й сіткомети
Спорядження змінюється в одному темпі з загрозою. За словами Енссле, класичний бронежилет із керамічними плитами покликаний захищати від вогнепальної зброї, з якою журналісти зараз рідко стикаються. Натомість основною небезпекою є уламки дронів, тож він перейшов на кевларову броню, як закриває якомога більше тіла.
Звуковий фон фронту — це постійне гудіння дронів над головою, сказав він. Це дрон-розвідник чи ударний? Він український? Чи він тебе бачив? Нещодавно команда Енссле мала ховатися в кущах три чи чотири рази впродовж одного відрядження. “Треба бачити себе очима цього хижака, ніби це птах, а ви — миша на землі, — порадив він. — У тебе лише два варіанти: ховатися й шукати укриття”.
Детектори дронів допомагають, але нічого не гарантують. Детектор сканує радіочастоти, щоб вловити звʼязок між дроном і пілотом, але діапазон постійно змінюється. Нова частота може зʼявитися за один день. Оптоволоконні дрони взагалі неможливо ні виявити, ні заглушити. У свій останній день на фронті Енссле побачив зі свого вікна ледь помітний оптоволоконний кабель. “Я зрозумів: окей, він зʼявився тут щойно. Це може змінюватися з дня на день”.
Тепер він також носить із собою сіткомет — невеличкий пристрій, який є законним в Україні, але не в Німеччині. “Це — остання лінія оборони”, — пояснив він. Дрон усе одно знижується, але може впасти трохи далі від тебе, “що може врятувати тобі життя”.
Буцко розповіла, що навчитися використовувати детектор можна десь за день завдяки відеоінструкціям від виробників, та це лише частина підготовки. Вона покладається на підрозділи, з якими подорожує і в яких значно краща ситуаційна обізнаність, і на планування: “Десять разів обговоріть логістику з людиною, з якою подорожуватимете на фронт”.
Ті, хто їде тебе рятувати
Енссле різко розкритикував деяких відомих журналістів приватних німецьких медіа, описавши їх як ненавчених і недостатньо оснащених. “Старі-добрі часи відчайдухів уже точно минули”, — сказав він.
Журналіст ніколи не ризикує сам, наголосив медійник. Якщо щось піде не так на фронті, тебе вивозить не іноземна армія, а українські медики й евакуаційники. “Ви ризикуєте життями ще щонайменше чотирьох-восьми людей просто щоб забратися звідти, — пояснив він, додавши, що сама евакуація є найнебезпечнішим етапом.
Три рівні відповідальності
Романюк описала безпеку журналістів як відповідальність, розподілену між трьома рівнями. Перший — особистий: журналіст має бути підготовлений, навчений і задовільно екіпірований. Другий належить виданням, редакціям і медійним ГО. Третій лежить на урядах і міжнародних інституціях.
На рівні організацій ІМІ забезпечує журналістів бронежилетами, шоломами, аптечками й детекторами дронів. Ганна Чабарай зауважила, що довгий час донорів було складно переконати закупити детектори.
“З детекторами в нас були певні проблеми, бо раніше наші міжнародні донори сумнівалися щодо них. Детектори дронів були чимось незнайомим, сірою зоною в протоколах. Донори думали, що це військове обладнання й вони не можуть виділяти на нього гроші”, — розповіла вона.
“Детектори дронів вважалися чимось, що навіть до рук брати не можна, ніби ці руки відпадуть”, — додала Оксана Романюк.
Зараз це змінюється. ІМІ закупив 27 детекторів дронів завдяки фандрайзинговій кампанії з The Kyiv Independent, і міжнародні організації, зокрема ЮНЕСКО, також почали в них вкладатися.
Цю прірву найгостріше відчувають малі редакції. Анастасія Руденко, очільниця українського медіа рішень “Рубрика”, з аудиторії зазначила, що в її редакції нема ані інструктора з безпеки, ані детектора, але їхні журналісти все одно їздять у прифронтові регіони. Міжнародні медіа мають страхування, водіїв і безпекові протоколи, а місцеві медіа — ні.
“Тому я вважаю, що модель локально вкоріненої екосистеми медіа, де організації на кшталт Інституту масової інформації підтримують інші видання, дуже важлива”, — поділилася вона.
“Немає такого фото, яке зупинило б війну”
Обговорення перейшло на етичність висвітлення скорботи. Ганна Чабарай описала, як київські фотографи координуються у спільному чаті після кожного обстрілу: вони домовилися між собою не знімати тіла і вразливих людей і не показувати обличчя дітей.
Зображення загиблих все одно циркулюють і часто поширюються з переконання, що світ має це побачити. “Чотири з половиною роки по тому можемо сказати, що світ насправді не хоче це бачити, — зауважила Чабарай. — Хто реагує натомість — це рідні і друзі, які впізнають людей або їхні будинки. Їх це шокує і травмує”. ІМІ дає чітку пораду: не публікуйте такі зображення. “Немає такого фото, яке зупинило б війну. Раніше ми вважали, що є”.
Енссле, який викладає журналістську етику в німецьких школах, навів приклад, коли цю межу було порушено. Окупанти стратили українського полоненого і його мати дізналася про це, побачивши відео страти у Facebook. Три дні по тому вона давала інтервʼю виданню Axel Springer. “Люди в таких випадках дуже вразливі. Вони хочуть поділитися своїм горем, і ви з цього користуєтеся, — сказав він. — Для мене це абсолютно неприпустимо”. За його словами, навіть якщо з моменту втрати минув рік, вони з партнером ретельно зважують, чи не ретравмує людину їхнє інтерв’ю.
Ціна роботи
Для Діани Буцко висвітлення ударів по цивільних важче, ніж робота на фронті. “Набагато легше вести репортажі з фронту, ніж розмовляти з бабусею, яка втратила все у своїй квартирі, або матірʼю, яка щойно втратила сина, коли в їхній будинок прилетіла ракета, — поділилася вона. — Я б радше провела 100 днів під дронами, ніж показувати ці історії”.
У відповідь на запитання про те, як журналісти з цим справляються, вона розповіла, що це тиск із кількох боків одночасно: власне робота, друзі й рідні на фронті, і нічні обстріли Києва, через які неможливо нормально спати. Ночі минають у підземних укриттях, у натовпі людей і тварин. Допомагають терапія, ретрити в Карпатах і просто розмови з близькими. “Не сидіть із цими жахами самі, — порадила вона. — Ми всі маємо спільний досвід, і проговорювати його допомагає”.
Оксана Романюк, яка очолює команду з майже 60 людей, сказала, що ІМІ намагається бути гнучким і дозволяє співробітникам брати вихідні, коли потрібно. “Та на фізичному рівні ми все одно постійно розплачуємося”.
Послаблення уваги
Енссле зазначив, що спад цікавості є природною тенденцією в будь-якій довгій війні. У 2022–2023 роках фрилансер міг продати майже будь-який матеріал з України. Тепер німецькі мовники хочуть німецький ракурс. “Без німецького ракурсу можете одразу забути про свій матеріал”, — сказав він, навіть якщо це найщемливіша історія про дитину.
Суспільні мовники працюють за суворими правилами безпеки, через які їхні знімальні групи не дістаються найризиковіших місць. Саме тому видання на кшталт Axel Springer, які мають менше обмежень, набули такої видимості в німецькому висвітленні війни, вважає він.
Що має змінитися
За словами Ганни Чабарай, донори і власники медіа мають враховувати закупівлю детекторів дронів у своїх бюджетах. Тренери з безпеки й редакції мусять оновити свої тренувальні програми й навчати журналістів тому, як звучать дрони, де ховатися, як користуватися детекторами і як залишатися непоміченими. Уряди й міжнародні організації повинні ставитися до обстрілів журналістів як до воєнних злочинів, збирати докази, виявляти залучені підрозділи і притягати їх до відповідальності.
“Може, тоді слово PRESS знову означатиме захист, — зазначила Ганна Чабарай. — Хочу, щоб колись ми всі побачили, як російські воєнні злочинці отримують свої вироки”.
У відповідь на запитання про те, які репортажі з України підживили б підтримку в Німеччині, Оксана Романюк закликала до висвітлення війни за двома напрямками. Перший має показувати, що робить Росія: обстріли цивільних, складів, мостів і шкіл. Вона розповіла, що зараз не відправляє сина до школи, бо боїться, що той не дістанеться укриття вчасно. Другий напрямок має показувати дії: солідарність, співпрацю і стійкість, які протидіють російській пропаганді, що спирається на страх.
“Людям уже набридли ці історії. Нам вони теж набридли, — зізналася вона. — Так, ми повільно гинемо, але ми боремося. В нас досі є солідарність, досі є надія, і ми хочемо показати вам, що ми — частина вашого світу”.
Також рекомендуємо ознайомитися з розʼясненнями Інституту масової інформації щодо того, чому застарілі положення міжнародного гуманітарного права більше не захищають журналістів.
Інститут масової інформації (ІМІ) – медійна громадська організація, яка працює з 1996 року. ІМІ відстоює права журналістів, аналізує медіасферу та висвітлює пов’язані з медіа події, протидіє пропаганді та дезінформації, забезпечує медіа засобами захисту для відряджень до зони бойових дій під час російсько-української війни починаючи з 2014 року.
ІМІ робить єдиний в Україні моніторинг свободи слова та список прозорих і відповідальних онлайн-медіа, документує медійні злочини Росії у війні проти України. ІМІ має представників у 20 регіонах України й мережу хабів “Медіабаза” для безперебійної підтримки журналістів. Серед партнерів ІМІ – “Репортери без кордонів”, також організація входить до мережі Міжнародної організації із захисту свободи слова (IFEX).
