Міжнародне гуманітарне право (МГП), зокрема Женевські конвенції 1949 року та Додаткові протоколи до них, створювалося в епоху, коли загрози цивільному населенню мали переважно недиференційований або обмежений візуальний характер. До них належать артилерійські обстріли великих площ, авіаційні бомбардування або прямі вогневі контакти на лінії фронту.

Сьогодні ми спостерігаємо “цифрову трансформацію” воєнних злочинів, що полягає в докорінній зміні циклу нападу на ціль, йдеться в матеріалі Петра Стойнова, юриста Інституту масової інформації.

Якщо раніше воєнний злочин часто був наслідком недиференційованого вогню (артилерія, міномети), то сьогодні він стає високотехнологічним процесом, що складається з трьох цифрових етапів (цифрова ідентифікація, алгоритмізація та дистанційний контроль і підтвердження ураження). У класичному розумінні вважалося, що цивільна особа може потрапити під супутнє ураження, проте цифрова трансформація війни прибрала елемент випадковості. Тепер кожен приліт дрона – це свідомий акт вибору цілі, підтверджений цифровим інтерфейсом. 

Тож у реаліях російсько-української війни статус журналіста як захищеної особи, (згідно зі ст. 79 Додаткового протоколу I) став юридичною фікцією. Ба більше, застаріле трактування норм МГП міжнародною спільнотою перетворює правовий захист на пастку, де відмова від сучасних засобів безпеки фактично прирівнюється до примусового жертвоприношення медійників.

Напис PRESS гарантує безпеку чи напад на журналіста? 

Класична концепція МГП, закріплена в ст. 79 Додаткового протоколу I, виходить із презумпції, що журналіст – це цивільна особа, яка перебуває в небезпечних професійних відрядженнях. Згідно з цією логікою ідентифікація (блакитний жилет, шолом, написи PRESS) є гарантією безпеки. Проте в умовах повномасштабної технологічної агресії РФ ця норма вступає в прямий конфлікт з основоположним правом на життя (ст. 2 ЄКПЛ та ст. 3 Загальної декларації прав людини).

Проблема полягає в тому, що маркування перестало виконувати функцію захисту і набуло функції цілевказання. Коли агресор систематично використовує високоточні засоби для ідентифікації та подальшого знищення медіагруп, вимога права бути “помітним” стає примусом до самогубства.

Про це 27 березня нагадала також голова Комітету ПАРЄ з культури, науки, освіти та медіа й членкиня Комітету з рівності та недискримінації Євгенія Кравчук: “Ми вже чули це від самих медійників, а зараз отримали підтвердження від представників правоохоронних органів, Дмитра Лубінця та Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими під час чергового засідання нашої тимчасової слідчої комісії. Бронежилет з написом PRESS не захищає, а стає ціллю. РФ цілеспрямовано ігнорує імунітет преси й знищує тих, хто фіксує її злочини”.

З погляду теорії права будь-яка норма (зокрема, щодо маркування медійників) має бути підпорядкована меті захисту об’єкта. Якщо дотримання формальної процедури (носіння PRESS) веде до знищення об’єкта захисту, така норма стає юридично нікчемною. ІМІ наполягає, що в умовах полювання на журналістів право на тактичну анонімність (відмова від розпізнавальних знаків) є законною реалізацією обов’язку журналіста вживати запобіжних заходів для власного порятунку. Це прямо випливає зі ст. 57 ДП I, яка зобов’язує вживати всіх практичних заходів для мінімізації цивільних втрат. Міжнародні інституції, які наполягають на обов’язковому маркуванні в “сірих зонах”, фактично збільшують шанси для скоєння воєнного злочину.

Еволюція пасивної безпеки та впертість міжнародної спільноти

Друга важлива проблема полягає в ненаданні засобів захисту для журналістів. Коли ми говоримо про засоби РЕБ, детектори частот чи антидронові рушниці (що “стріляють” спрямованим радіоелектронним сигналом), міжнародні донори автоматично вмикають режим застереження, класифікуючи ці пристрої як “товари подвійного призначення” або навіть “летальну допомогу”. Ключовим аргументом проти надання захисних засобів є ризик визнання журналіста особою, що бере “безпосередню участь у бойових діях” (Direct Participation in Hostilities – DPH), проте, як зазначив МКЧХ у своєму коментарі щодо ст. 51 ДП I, безпосередня участь у бойових діях означає участь у діях, які за своїм характером або метою можуть завдати реальної шкоди особовому складу та техніці збройних сил противника. Однак для того, щоб дія вважалася DPH, вона має бути спрямована на завдавання шкоди військовим операціям або особовому складу супротивника. Журналіст не інтегрований у систему ППО чи РЕБ Збройних сил. Він діє автономно. Його засіб захисту не передає дані про цілі військам і не координує вогонь. Це приватний акт безпеки. Міжнародне право (зокрема, Римський статут та коментарі до Женевських конвенцій) визнає, що цивільна особа не втрачає захисту, якщо вона використовує силу для відбиття незаконного нападу на себе або інших. Оскільки атака на журналіста (який не бере участі в бою) насамперед є воєнним злочином, дії медійника щодо припинення цього злочину (збиття сигналу дрона) є виправданими та не змінюють його статусу некомбатанта. Загалом можна констатувати, що засоби РЕБ, антидронові рушниці та детектори дронів є логічним продовженням дозволеного захисного спорядження, і їхня заборона суперечить самому духу Женевських конвенцій.

Передусім необхідно звернутися до правової та технічної природи цих пристроїв. У міжнародному праві зброєю вважається засіб, призначений для завдавання фізичної шкоди, поранення або вбивства живої сили супротивника. Детектори дронів та системи РЕБ за своєю конструкцією не є засобами ураження. Детектор – це пасивний радіоприймач, який лише фіксує наявність сигналу. З погляду здорового глузду заборона детектора дронів є такою самою абсурдною, як заборона дзеркала заднього виду в автівці журналіста. Це інструмент ситуаційної обізнаності, який не впливає на перебіг бойових дій, а лише дозволяє цивільній особі реалізувати своє право на ухилення від небезпеки, закріплене в ст. 58 Додаткового протоколу I.

Складнішим, але юридично прозорим є статус систем РЕБ та антидронових рушниць. Міжнародні організації часто помилково прирівнюють їх до засобів ведення війни. Проте в межах МГП існує чітке розмежування між засобами нападу та засобами захисту об’єктів. Антидронова рушниця не стріляє кінетичним снарядом, вона генерує перешкоди на частотах керування, що призводить до розриву зв’язку. Це нелетальний засіб перешкоджання воєнному злочину. Оскільки журналіст є захищеною особою, будь-яка атака на нього (зокрема, дроном-камікадзе) є незаконною. Отже, використання РЕБ журналістом не може вважатися “участю в бойових діях”, бо воно спрямоване на припинення протиправного акту проти цивільного. Це кваліфікується як засіб технічного блокування загрози, аналогічний до носіння бронежилета або шолома.

Важливо також проаналізувати переліки заборонених предметів. Жодна міжнародна конвенція (зокрема, Гаазькі конвенції чи Конвенція про конкретні види звичайної зброї) не зараховує засобів радіоелектронного захисту до заборонених для цивільних осіб у зонах конфлікту. Ба більше, МГП прямо не забороняє цивільним особам мати навіть легку вогнепальну зброю для самооборони. Якщо право допускає володіння пістолетом для захисту від мародерів без втрати цивільного статусу, то заборона суто нелетального пристрою, як РЕБ, що захищає від високотехнологічного вбивства, є правовим нонсенсом. РЕБ не вбиває оператора дрона, не руйнує військову інфраструктуру – він лише створює тимчасову зону недосяжності для конкретного знаряддя вбивства.

Зрештою, ми доходимо висновку, що засоби антидронового захисту – це “цифрова броня”. У минулому бронежилет вважався військовим спорядженням, але згодом став стандартом для медіа. Сьогодні, коли дрон став основною загрозою, РЕБ-купол є таким самим стандартом. Донори, які відмовляють у цих засобах, фактично позбавляють журналіста права на ефективний захист, змушуючи його покладатися на застарілу пасивну броню, яка не здатна зупинити сучасні загрози. Це не просто формалізм – це відмова в праві на життя. Міжнародна спільнота має визнати: якщо пристрій не здатний убивати, а лише перешкоджає вбивству, він не може бути підставою для визнання особи комбатантом. Це засіб гуманітарного захисту, і його надання є обов’язком кожного, хто справді прагне мінімізувати жертви серед мирного населення.

ВИСНОВОК

Найцинічніший аспект сучасної практики МГП полягає в пріоритетах. Нинішня система заточена під постфактум фіксацію злочину, а не під його запобігання. Міжнародна спільнота інвестує мільйони в документування вбивств журналістів, у роботу криміналістів та прокурорів, але блокує передання засобів, які б залишили цих журналістів живими.

Ми опинилися в ситуації, де чистота правового статусу цінується вище за людське життя. З погляду міжнародного бюрократа, краще мати одного мертвого журналіста з бездоганним статусом цивільної жертви, ніж одного живого журналіста, який використав антидронову рушницю, щоб збити вбивчий гаджет, і в такий спосіб “забруднив” свій статус некомбатанта.

Це фундаментальне порушення принципу гуманізму, що полягає в збереженні життя. А те, що ми бачимо зараз, – це жертвоприношення заради процесуальної чистоти. Журналіст стає сакральною жертвою, чия смерть потрібна лише для того, щоб міжнародні інституції могли вкотре висловити глибоке занепокоєння та оновити статистику воєнних злочинів.

Петро Стойнов, юрист Інституту масової інформації