Шлях до членства в Європейському Союзі зобов’язує Україну погоджувати законодавство з європейськими стандартами. Зокрема, масштабний проєкт нового Цивільного кодексу України (законопроєкт № 15150) начебто спрямований на оновлення загальних положень та модернізацію приватного права. Він зачіпає чутливі сфери регулювання інформаційних відносин та особистих немайнових прав у цифровому середовищі. Проблема в тому, що за фасадом задекларованого наближення до європейських стандартів ховається відсутність гарантій, запобіжників і чітких визначень, без яких навіть правильні норми перетворюються на свою протилежність. 

Інститут масової інформації провів детальний юридичний аналіз документа, підготовленого Відділом співробітництва з питань свободи вираження поглядів Департаменту демократичних інститутів та свобод Ради Європи. На думку юристів ІМІ, оцінка європейських експертів є глибоко критичною. Рада Європи не просто підтвердила побоювання українських правозахисників, вона їх посилила, вказавши на ключові пастки законопроєкту. Головна теза висновку – законодавець виконав лише половину правильної роботи. Наприклад, закріпив окремі позиції Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), але водночас “забув” їхні обов’язкові запобіжники, без яких начебто коректні норми здатні стати інструментами цензури та закриття суспільно важливої інформації.  

Конструктивні новації, які європейські партнери підтримують загалом

Перш ніж переходити до критики, важливо чітко зафіксувати те, що Рада Європи оцінює схвально. Адже одна з головних тез висновку полягає не в тому, що законодавець “зробив погано”, а в тому, що він зробив половину правильної роботи: закріпив окремі усталені позиції ЄСПЛ, але не довів кодифікацію стандартів до кінця. Нижче наводиться детальний перелік тих правових позицій ЄСПЛ та європейських стандартів, які, на думку експертів Ради Європи, так чи інакше знайшли своє втілення в проєкті:

  • Чітке розмежування інструментів захисту: проєкт закону усуває концептуальну проблему чинного законодавства, розмежувавши право на спростування недостовірної інформації та право на відповідь у дві автономні статті (294 та 295).
  • Кодифікація практики ЄСПЛ: законодавче закріплення певних висновків та позицій усталеної практики Європейського суду з прав людини, які раніше існували лише на рівні судових прецедентів. Так, наприклад, поширення захисту приватного листування на месенджери, SMS / MMS та інші цифрові матеріали відповідає сталій практиці ЄСПЛ, яка підтверджує, що електронні комунікації охоплюються гарантіями статті 8 Європейської конвенції з прав людини: “Барбулеску проти Румунії” (Barbulescu v. Romania, 05.09.2017), “Гелфорд проти Сполученого Королівства” (Halford v. the United Kingdom, 25.06.1997) та “Копленд проти Сполученого Королівства” (Copland v. the United Kingdom, 03.04.2007).
  • Визначення делікатних категорій: законодавче окреслення понять “честь” та “репутація” (стаття 324), що підвищує чіткість закону та узгоджується зі стандартом правової визначеності.
  • Позасудове врегулювання: поява інституту врегулювання конфліктів через механізм публічного вибачення, покликаний спростити розв’язання інформаційних спорів без затяжних судових процесів.
  • Право на забуття та право на інформаційний спокій: у першому випадку є пряме запозичення статті 17 GDPR. Сама поява права бути забутим на рівні кодексу є позитивним кроком, що відображає логіку балансування приватності та права громадськості бути поінформованою, виражену, зокрема, у справі “M. L. та W. W. проти Німеччини” (M. L. and W. W. v. Germany, 28.06.2018). Закріплення ж right to disconnect (права на відключення / інформаційний спокій) відповідає статті 8 конвенції, статті 31(2) Хартії основоположних прав ЄС і законодавству Франції, Іспанії та Португалії.

Проблема цих та інших новел проєкту кодексу, як показує висновок, полягає в тому, що жодну з цих позицій не доведено до повноти – кожна з них закріплена без свого обов’язкового запобіжника як гарантії, що переважна більшість прав людини не є абсолютними. 

Системні загрози та пастки прецедентів

Поряд з позитивними аспектами юридичний аналіз Ради Європи підсвічує серйозні системні прогалини, які породжують загрози для професійної діяльності журналістів. Зазначимо частину з них:

1. Проблемним питанням є відсутність диференціації статусу осіб. У більшості ключових статей законопроєкту повністю відсутнє розмежування в підході до приватних осіб та публічних діячів. Це суперечить усталеній практиці ЄСПЛ (“Лінгенс проти Австрії” (Lingens v. Austria), “Аксель Шпрінгер проти Німеччини” (Axel Springer AG v. Germany), за якої до публічного діяча межі критики мають бути ширшими, а рівень терпимості до суспільної уваги – більшим. Без диференціації мер міста, депутат чи керівник держпідприємства зможе користуватися найвищим рівнем захисту репутації, як і пересічний громадянин. Це прямо підвищує поріг успішності позовів проти журналістів, які критикують саме публічних осіб, і відкриває простір для SLAPP-позовів – стратегічних позовів, поданих не задля відновлення права, а задля виснаження редакцій. 

2. Деякі положення можуть містити в собі ризик непропорційного втручання у свободу вираження поглядів та свободу медіа. Зокрема, йдеться про право вимагати знищення документа (стаття 294) та всього тиражу видання (стаття 297), необмежене право на відповідь незалежно від правдивості інформації (стаття 295), а також режим оброблення даних, що ґрунтується виключно на згоді (статті 336 та 353). Поточні формулювання дозволяють вимагати публікації відповіді в медіа незалежно від того, чи є поширена журналістами інформація правдивою. Це суперечить одразу кільком стандартам: статті 28 директиви 2010/13/ЄС (право на відповідь обумовлене шкодою законним інтересам через неправдиві факти), резолюції (74) 26 та рекомендації Rec(2004)16, а також практиці ЄСПЛ. У справі “Екер проти Туреччини” (Eker v. Turkey, 24.10.2017) суд підкреслив, що держава не зобов’язана надавати необмежений доступ до медіа для просування власних поглядів, а новини – “швидкопсувний товар”, і затримка позбавляє їх цінності. Водночас норми щодо можливості повного знищення тиражів друкованих видань або попереднього припинення виходу матеріалів через порушення навіть в одному інформаційному продукті становлять прямі ризики відновлення цензури. 

3. Закріплення “згоди” особи як фактично єдиної підстави для роботи з її профілем та даними становить пряму загрозу паралізувати журналістські розслідування, OSINT-аналіз та антикорупційний контроль. Стаття 6 GDPR передбачає шість рівноправних альтернативних законних підстав: наявність згоди, виконання договору, дотримання юридичного зобов’язання, захист суспільного інтересу тощо. Закріплення лише згоди – це звуження стандарту, а не його імплементація. За відсутності винятків для обов’язкового публічного розкриття та журналістської діяльності ці положення становлять особливий ризик використання їх як інструменту для перешкоджання медіарозслідуванням.

4. Норми законопроєкту не містять положень, спрямованих на усунення ризиків використання права на захист особистих немайнових прав як інструменту SLAPP. Відсутність механізму захисту медіа від зловмисних судових процесів, які фігуранти розслідування часто використовують для виснаження редакцій, є суттєвим недоліком у світлі наявних міжнародних зобов’язань України у сфері протидії таким позовам, закріплених у рекомендації Ради Європи CM/Rec (2024)2 та директиві ЄС 2024/1069. 

5. Проблема статті 294 та закріпленої в ній заборони порушення презумпції невинуватості: якщо поширена інформація стверджує про вчинення особою кримінального правопорушення, то встановлення її “недостовірності” в цивільному процесі фактично означає, що цивільний суд робить висновок про відсутність складу злочину, поза межами кримінального провадження. Це створює ризик підміни кримінальної юрисдикції цивільною та суперечить статтям 6 і 7 конвенції.

6. Найменш обговорюване, але одне з найфундаментальніших зауважень стосується самої техніки письма. Рада Європи послідовно застосовує стандарт “якості закону” зі справ The Sunday Times та “Олссон проти Швеції” (Olsson v. Sweden, 24.03.1988): норма не є “законом”, якщо вона не сформульована з достатньою точністю, щоб особа могла передбачити наслідки своїх дій. Проєкт кодексу рясніє відкритими, невизначеними формулюваннями: “тощо”, “орган правопорядку”, “особиста безпека”, “істотне значення”, “офіційні джерела”. Це не стилістична дрібниця, а пряме джерело потенційно свавільного правозастосування.

Простір для роботи над помилками 

Запропонована в проєкті № 15150 архітектура цифрових та особистих немайнових прав потребує глибокого переосмислення. Поточна редакція створює очевидний дисбаланс, за якого індивідуальне право на приватність інституційно домінує над гарантованим правом суспільства на отримання суспільно важливої інформації. У своїй переважній більшості недоліки мають однакову природу: законодавець закріплює правильну позицію ЄСПЛ, але “забуває” її обов’язкові запобіжники – підвищений стандарт критики публічних осіб, систему законних підстав оброблення даних, критерії актуальності, строки, гарантії суворої необхідності тощо.

Висновок міжнародних експертів – це не просто критика, а чітка дорожня карта для українського законодавця. Узагальнено Рада Європи рекомендує: 

  • запровадити диференційований підхід до публічних і приватних осіб; 
  • усунути відкриті формулювання на користь вичерпних визначень; 
  • вилучити знищення документів і тиражів та переглянути попередню заборону через призму пропорційності; 
  • доповнити право на відповідь кваліфікувальними критеріями, строками й підставами для відмови; 
  • гармонізувати цифрові статті між собою та з GDPR і запровадити систему законних підстав оброблення замість монопідстави “згоди”; 
  • додати процесуальні гарантії доступу держави до даних та гарантії за AI Act;
  • переосмислити концепцію цифрових прав юридичних осіб і, нарешті, вбудувати анти-SLAPP-механізми.

Європейська інтеграція вимагає не половинчастої кодифікації, а розумного правового компромісу, який захистить особисті права людини й не дозволить створити інструменти для цензури чи закриття публічних даних.

Юліана Куцак, Петро Стойнов, Володимир Зеленчук