Судова заборона оприлюднення розслідування у випадку з ЦПК, “Слідством.Інфо” та журналісткою Аліною Стрижак відбулась у формі забезпечення позову, причому ухвалу винесено ще до подання самого позову, – а тому суд не бачив ні фактичних обставин, ні матеріалу, ні доказів. Крім того, в ухвалі йдеться, що позивач має намір заборонити ЦПК і “Слідству.Інфо” взагалі збирати інформацію про заявника та директора Державного бюро розслідувань (ДБР) Олексія Сухачова. Хронологія розгляду клопотання дивує ще більше: заява надійшла в п’ятницю, 3 липня, а вже в понеділок, уранці 6 липня, її задовольнив суддя. Хоча процесуальний кодекс вимагає від судді розглянути клопотання про забезпечення позову протягом двох днів з моменту його отримання, водночас реальна судова практика свідчить про зазвичай триваліші строки розгляду.
Тобто маємо класичний prior restraint – попередню заборону поширення ще не опублікованого журналістського матеріалу, ухвалену в інтересах лише однієї сторони, за один робочий день, до моменту відкриття основного провадження.
Вже на етапі забезпечення ще не поданого позову в справі наявний цілий набір маркерів, які свідчать про ознаки SLAPP (Strategic Lawsuits Against Public Participation – стратегічні позови проти участі громадськості).
По-перше, розслідування про активи родини директора ДБР – це ядро категорії громадської участі, сама його суть.
По-друге, наразі вбачаються такі зловживання судовим процесом:
- Дисбаланс становища сторін і тиск – директива 2024/1069 зараховує до зловживання ситуацію, коли позивач намагається використовувати владні повноваження, фінансову перевагу, політичний чи суспільний вплив або інший дисбаланс у становищі сторін для тиску на відповідача. Компанія, пов’язана з братом чинного директора ДБР, одразу почала діяти з позиції сили, не обираючи шлях розумної та зваженої комунікації.
- Непропорційний засіб захисту – обрання засобів захисту, які є непропорційними, надмірними, необґрунтованими або не передбачені законом. Заборона матеріалу, який ще не вийшов, і тим паче заявлений намір заборонити сам збір інформації, виходить за межі будь-якого передбаченого законом способу захисту.
- Превентивний удар по неопублікованому – заяву подано у відповідь на журналістський запит про коментар, тобто мета не захистити вже порушене право, а не дати матеріалу вийти. Це саме та поведінка, яку директива 2024/1069 кваліфікує як зловживання (непропорційність вимоги, залякувальний характер, ініціювання процесу не для захисту реального права).
Окремої перевірки заслуговують ознаки можливого недобросовісного вибору підсудності або маніпуляції автоматизованим розподілом справ, шляхом подання численних клопотань, з огляду на швидкість розгляду клопотання та репутацію судді.
Ця справа не лише сама по собі загрожує розслідувальній журналістиці, але є індикатором глибшої проблеми: наявний у законодавстві механізм prior restraint дуже легко може бути використаний у недобросовісній практиці, а будь-яке переформатування цього інструменту – зокрема, таке, що міститься в проєкті Цивільного кодексу, – здатне перетворити його на інструмент постійного тиску на журналістику.
Хребтом усього механізму prior restraint в українському праві є стаття 278 ЦК. Її частина 1 дозволяє суду заборонити поширення інформації, якщо особисте немайнове право порушено в матеріалі, що готується до випуску у світ; частина 2 – заборонити (припинити) розповсюдження вже випущеного матеріалу до усунення порушення, а якщо усунення неможливе, вилучити тираж для знищення.
Звісно, стаття 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод не забороняє попередні обмеження як такі (Observer and Guardian v. UK, §60), але вимагає “найпильнішого контролю”, особливо щодо преси: новина – товар, що швидко псується, і затримка публікації навіть на короткий строк може позбавити її всієї цінності. Додатково діє логіка справи Lingens і Axel Springer: щодо публічних діячів межі припустимої критики ширші, а рівень терпимості до суспільної уваги вищий. У нашому кейсі йдеться про родину керівника правоохоронного органу, тобто про зону максимального суспільного інтересу і мінімального захисту репутації.
За національним правом у цій конфігурації інструмент не просто непропорційний, а сумнівний за законністю. У цьому разі вимога попередньої заборони мала бути оцінена судом на наявність як мінімум двох основних запобіжників:
- ЦПК прямо встановлює, що не допускається вжиття заходів забезпечення позову, які за змістом є тотожними задоволенню заявлених позовних вимог, якщо водночас спір не вирішується по суті. Якщо майбутній позов має на меті заборонити публікацію, то забезпечення у вигляді заборони публікації майже означає наперед надане задоволення позову без розгляду по суті.
- Ст. 34 Конституції та потрійний тест ст. 10 конвенції вимагають, щоб будь-яке обмеження свободи слова було встановлене законом, мало легітимну мету і було необхідним у демократичному суспільстві (пропорційним). Пропорційність заходу навіть логічно не могла бути оцінена судом під час розгляду питання: суд не міг дослідити ступінь шкоди особистому праву героя тексту, оскільки самого тексту як такого досі немає. Та й, відверто кажучи, порушення особистого права особи як такого ще не відбулось.
Без цих запобіжників норма перетворюється на легальний канал цензури. Але, як бачимо, вони працюють далеко не завжди.
Ба більше, заплановані зміни до інституту попередньої заборони, що містяться в проєкті Цивільного кодексу № 15150, не закривають проблему, а можуть навіть її інституціоналізувати. За аналізом ІМІ, проєкт відкриває принципово нову можливість судової заборони публікації до її виходу: ст. 17 дозволяє захист не лише після порушення права, а й за загрози порушення, а ст. 25 запроваджує “превентивні витрати”; разом ці норми дозволяють потенційному героєві розслідування, дізнавшись про підготовку матеріалу, вимагати заборонити його, посилаючись на “загрозу порушення” особистих прав.
Тобто те, що зараз суд робить через процесуальний обхід (забезпечення позову), №15150 ризикує перетворити на матеріальну підставу – суб’єктивне право вимагати превентивної заборони.
Як самостійний захід попередня судова заборона на публікацію наразі є рідкісним явищем, бо суди здебільшого усвідомлюють його цензурну природу. Водночас є один по-справжньому знаковий політичний кейс, який цитується саме як прецедент інструменту prior restraint: Медведчук проти Кіпіані, “Справа Василя Стуса”. Це найгучніший у новітній історії України приклад спроби заборонити видання через суд. Наприкінці серпня – у вересні 2019 року Віктор Медведчук (тоді нардеп від ОПЗЖ, а свого часу – призначений радянською владою “захисник” Василя Стуса на процесі 1980 року) подав позов проти журналіста й історика Вахтанга Кіпіані, видавництва Vivat і друкарні, вимагаючи заборонити книгу “Справа Василя Стуса” (вийшла в травні 2019-го накладом майже 100 тисяч примірників): мовляв, наведена в ній інформація не відповідає дійсності.
19 жовтня 2020 року Дарницький райсуд Києва частково задовольнив позов: зобов’язав вилучити окремі фрагменти про Медведчука й заборонив розповсюдження надрукованого тиражу без його дозволу, а також заборонив авторові й видавництву поширювати в медіа інформацію з двох розділів, що дозволяє ідентифікувати Медведчука “без його згоди”. Київський апеляційний суд скасував майже всі заборони першої інстанції (лишивши недостовірною тільки одну фразу), знявши і заборону розповсюдження тиражу, і заборону вживати ім’я Медведчука.
Кейс Кіпіані є прикладом того, як норму prior restraint використовують проти преси: впливова політична фігура → позов про честь / гідність → заборона тиражу → перемога в першій інстанції → скасування в апеляції. Навіть тоді проглядався стійкий патерн “SLAPP-життєвого циклу”: заборона проходить у першій інстанції (часто в “зручному” суді) і завалюється в апеляції.
Тобто у випадку справи Кіпіані апеляційна інстанція спрацювала як гарантія законності – і саме тому свіжа ухвала Печерського суду міста Києва небезпечна не сама по собі, а як тест: чи спрацює цей запобіжник знову, чи практику намагатимуться нормалізувати.
