Окупація – єдине, що могло мене "викинути" з міста, – журналістка Анна Черненко

Фото – Facebook-сторінка Анни Черненко

Журналістка Анна Черненко родом з Луганської області. Там закінчила Луганський національний університет ім. Т. Шевченка. Після – переїхала до Харкова. І, говорить, із 2010 року, саме в цьому місті почала доросле життя. Нині співпрацює з 24 каналом, харківською службою новин “Вісті” та Громадським радіо. З нею говоримо про окупований дім, про життя напередодні та після 24 лютого, про те, чи були думки виїхати з Харкова і чи вважає себе воєнкоркою.

– Коли почалася війна, ти працювала на Луганщині?

– Не працювала. Я вже була в Харкові. Тут працювала на місцевому телебаченні. Це були місцеві канали “Фора”, “Фаворит”. У них була служба новин “Вісті”. Зараз ми намагаємося її зберегти. Вона зараз на кабельному каналі “Триолан.INFO” виходить. І на нашому сайті visti.news. У нас не вистачає сил. Нас троє людей залишилося працювати. Хто може, закриває телевізійний ефір, хто може – сайт заповнює час від часу, фейсбук-сторінку. Про події в Луганській області, у моєму місті Довжанську (Свердловську – до декомунізації) дізнавалася від друзів та знайомих з університетського життя. Дуже багато людей одразу виїхали.

“Додому я пробиралася потайки”

Потім, упродовж цих восьми років, напевно в перші три-чотири, дуже багато виїхало. Це друзі з Донеччини та Луганщини. Хтось брав участь у Євромайданах, хтось, навпаки, категорично перейшов на російський бік. Ну і, власне, дещо знала від рідні.

– Коли ти востаннє була вдома?

– Востаннє вдома я була два роки тому. Я пробиралася туди потайки. Хоча не радили. Але за ці вісім років я двічі була в Луганській області.

– З якими думками ти звідти поверталася?

– Навіть не знаю, як на це відповісти… Думок було багато. Я бачила, як дім змінюється. Між цими двома поїздками були перерви в кілька років. Спочатку, як і цього року під час окупації Харківщини, з'явилася якась зовнішня реклама: “Пенсионный фонд Луганской области РФ…”, якось так воно все змішувалося. У маршрутках платили рублями й гривнями. Коли їздила вдруге, були тільки рублі. Було неприємно задля того, щоб побути там кілька днів, міняти гривні на рублі. Дуже неприємно. Але довелося. Я намагалася придушити певні страхи, коли їхала туди. Звісно, чистила телефон, перейменовувала контакти. Коли поверталася, мені дуже хотілося ще раз повернутися у вже нормальне місто – у те, яке було до 2014 року. 

“Я пропустила багато речей, які, я вважаю, Росія, її політика, амбіції, вкрали в мене”

Я чітко пам’ятаю, що до першого разу, коли я наважилася поїхати туди, на Луганщину, я на Донбасі майже не знімала. Так склалося, що я займалася більше місцевими новинами. Тепер я картаю себе, що я мало працювала саме як журналістка, яка висвітлює АТО / ООС, війну. Тож, коли я вперше приїхала знімати саме Луганщину, я тоді була дуже близько до лінії кордону. Буквально через кілька городів. І там мій дім. Я так близько до того не була після 2014 року. А це вже був 2016 рік. Тоді просто шалено захотілося додому, і я наважилася вперше туди поїхати. На жаль, я пропустила багато речей, які, я вважаю, Росія, її політика, амбіції, вкрали в мене, які я мала пережити – випуск зі школи мого племінника, похорон моєї бабусі, і я досі не була на її могилі. Дуже багато в мене забрали. Я розумію, наскільки це важко. Якщо окупація в пів року так впливає на все, то окупація у вісім років – шалена річ.

Нещодавно в мене була “цікава” розмова зі знайомою. Адекватна розумна жінка. Але оскільки в неї немає рідних на раніше окупованих територіях, вона сказала, що навіть попри окупацію вона не поїде з міста (з Харкова. – Ред.), тому що “це – моє місто”. Я намагалася пояснити, що вона не розуміє, як воно зміниться.

– Ти його не впізнаєш…

– А вона каже: будинки стоятимуть ті самі, тож яка різниця, які на них будуть вивіски? Я кажу: “Давай, ти, як людина практична, спочатку не зможеш купити свій улюблений крем, а потім зрозумієш, що в тебе дитина в піонерській краватці бігає і каже якусь дурню, а потім – ти не зможеш виїхати. Та й узагалі – що буде з роботою?” Тобто питань дуже багато. Сподіваюсь, я змогла її переконати, тому що, дійсно, багато людей, які близько не стикалися з окупацією, не розуміють, що кардинальна неадекватна зміна влади вбиває місто, яке вони знають. Вона вбиває атмосферу, яку вони люблять, і, зрештою, “витискає” нормальних людей. Мій останній аргумент їй був про те, що одного разу вона приведе на лікування літнього родича, а медиків не буде, а її дитині фізику та математику викладатиме якщо фізрук, то це ще нічого. Сподіваюсь, я змогла її трохи переконати.

– Аню, ти активно працюєш із 24 лютого. А напередодні в Харкові було якесь напруження, ви обговорювали війну серед колег? Ми в Києві з колегами багато говорили про ескалацію, мали план дій.

– Я пам’ятаю брифінг в обласній адміністрації напередодні – 22 чи 23 лютого. І коли сказали, що нічого не буде, але потрібно готуватися, то всі так посміхнулися. Я, чесно, не вірила, що буде ось так. Я не вірила, що ми прокинемося від ракет, від того, що знищують район Харкова та інші міста. 

“Ти прокидаєшся від вибухів, у тебе немає води. Ти пішов шукати воду, бачиш, як люди панікують, плачуть, запасаються продуктами”

У мене були колеги, які пережили чеченську війну. Вони поставилися більш-менш адекватно. Вони підготували якісь валізки, зробили запас палива, купили потрібні речі, починаючи від ліхтарика. Я потім ловила себе на думці, що “ось, я трохи не допрацювала!”. Мені напередодні зустрілася стаття “Що потрібно робити?”. Там писали, що до лікаря потрібно сходити, зуби полікувати, умовну гречку купити. Я нічого цього не зробила. Я, правда, у все це не вірила.

Дехто з колег через свої джерела серед правоохоронців дізнався і зміг навіть дітей вивезти вночі, родини, заправити авто. Тобто по-різному люди реагували, готувалися.

Але, 24-го зранку більшість була в розпачі. У нас ще була аварія з водою. Ти прокидаєшся від вибухів, у тебе немає води. Ти пішов шукати воду, бачиш, як панікують люди, плачуть і запасаються продуктами. Ось тоді я зробила перші фото з того, як люди запасаються продуктами. Сама складала в кошик, не розуміючи, що мені насправді треба.

– Коли ти вмикалася в прямі ефіри Громадського радіо, з твого голосу не можна було сказати, що ти зневірена або розгублена. Ти, як завжди, добре працювала і подавала інформацію, збирала її. А що тебе “збирало” до купи?

– Кілька днів я не могла вкласти в голову, що це – війна. І це було не тільки до кінця лютого, а й у перші дні березня. Ти бачиш убитих, ти бачиш кров, але мозок не пропускав, що це – війна і ти можеш померти. А от коли “дійшло”, я навіть не скажу. Був такий випадок, коли ми попхалися на Північну Салтівку з двома операторами (ми і тоді, і зараз кооперуємося з колегами) і, мабуть, коли там почало гуркотіти, а мій знайомий сказав: “Я живу за два будинки, а там за гаражами поле – і вже росіяни стоять”. Та, мабуть, і тоді не дійшло. Дійшло тоді, коли ми побачили людей у формі. Ти підходиш до них і не розумієш, які то шеврони. Ото було страшно. На щастя, виявилося, шеврони ті, що треба. Вони тоді вишукували коригувальників, когось у нашій присутності затримали. Це було десь 28 лютого. 

“Я вирішила: кожен має право виїхати, і я за те нікого не засуджую, але я маю право працювати і я хочу працювати. На цьому і трималася”

1 березня, коли обласну державну адміністрацію розбомбили, у мене була перша панічна атака. Я йду, а повітря не вистачає. І ти дихаєш-дихаєш і думаєш: “Зв'язку майже немає. Десь на вулиці помру – і що?”. Не знаю… Я тікаю від відповіді на питання, що мене “збирало”. Мені здавалося, що моя робота дуже важлива і я маю її зробити. Хоча на мене тоді тиснули друзі, щоб я виїхала. Але я вирішила: кожен має право виїхати, і я за те нікого не засуджую, але я маю право працювати і я хочу працювати. На цьому і трималася. Тим більше оператор Володимир Павлов шалено підтримав – він так само нікуди не поїхав. 

– Я не тиснула на тебе, але пам’ятаєш, у нас із тобою була розмова про те, їхати чи не їхати. Ймовірно, розмова була після чуток, що росіяни окуповуватимуть Харків. Була така інформація. І ти розумієш, що одна річ – жити під обстрілами, а інша – жити в окупації. І це ми з тобою проговорювали. Ти тоді завагалася, коли вже йшлося не про обстріли, а про окупацію?

– Окупація – єдине, що могло мене “викинути” з міста. На мене тиснув чоловік, говорив, що окупація для журналіста – це така собі справа. Тим більше якщо є своя маленька редакція з технікою. А ми тільки переїхали в офіс, оформили його. І я подумала: “От же ж, боже, якщо якась скотиняка тут працюватиме, а я так старалася, обирала шпалери, світло виставляли, купували”. Але, правда, єдине, що могло мене витиснути, – це окупація. Проте я тоді навіть не зібрала валізу. Коли до Харкова прорвалися танки, кілька ДРГ, я про це подумувала. Але все одно не стала. У мене немає раціональної відповіді, яка пояснить чому. Напевно, якби окупували, я б вибиралась якимись стежками разом зі знайомими. 

Те, наскільки близькою була окупація, до мене дійшло тільки тоді, коли ми знімали ексгумацію біля станції метро “Індустріальна”. Це неподалік мене. Коли там із землі дістали два тіла російських військових з їхніми шевронами (це було десь у квітні-травні), тоді я зрозуміла, як близько все те було.

– Ти відчуваєш себе воєнною журналісткою?

– Не відчуваю, тому що хлопців-дівчат із ЗСУ в окопах я все-таки не знімала і мій мозок намагається щиро сортувати: війна – це окопи. Якщо ти не дійшов до окопів, то ти не воєнний журналіст. Хоча…

– Я думаю, те, що ти знімала в деокупованих містах, можна назвати воєнною журналістикою.

– Тоді так. Але мозок ставить бар'єри й не дає сприймати багато речей. Може, це деформування якесь, але я знімаю місто, область. Я знімаю, як і раніше. Тільки тепер у камері інше, або спілкуюся про інше з людьми. 

– З початком ексгумації тіл загиблих на Харківщині до Інституту масової інформації почали звертатися колеги, які просили поради – як правильно знімати цей процес. Ти була в Ізюмі й бачила ексгумацію. Які в тебе були питання до самої себе?

– Питання, блюрити чи не блюрити, в мене зникло. Я зрозуміла, що не показуватиму загиблих людей у деталях. Я розумію, що в них є сім'ї. Це дуже страшно і боляче. Але фрагментарно все одно це треба робити. І це треба робити, тому що весь світ має бачити, та частина України, яка ще трохи вагається, не сприймає, має бачити. Такі є, на жаль. І такі є в Харкові. От вони мають розуміти, що це вже прийшло в їхній дім і що це є. Тому в мене якісь етичні, моральні питання не постають. Ми опитували дуже багато людей, розмовляли. Вони буквально щойно втратили родичів. Треба переступити через себе, щоб запитати про це. Знаєте, чому я собі це дозволяю? Можливо, колеги мене засудять, але багато людей відразу готові говорити. Їм потрібно говорити. Мені здається, у нас після кожного обстрілу потрібно не тільки щоб швидка, співробітники ДСНС, правоохоронці приїжджали, а й щоб приїжджали психологи чи хтось такий, хто триматиме людину за руку і розмовлятиме з нею.

“Перші два-три місяці я обіймалася стільки, скільки не обіймалася за все життя”

Ми знімали один з обстрілів, який розбудив уночі. Це було доволі близько. Розбитий будинок, пряме влучення в приватну хатку. Син вижив, матір – засипало на смерть. Ми шукали, хто міг би про це розповісти. Просто чоловік сидів курив. Ми не знали, чи то сусід, чи не сусід. І він спокійно пішов розповідати. Так, цей спокій несправжній – це шоковий стан. І потім він каже: “А тут моя мама загинула. Я спав за стіною”. І ти вже хочеш перервати розмову, тому що, напевно, морального права щось питати в нього не маєш, а він тебе не відпускає. Він сам говорить, говорить, говорить. І таких людей дуже багато. Тому, як про це говорити, кожен для себе сам зараз вирішує.

Буває так, що людина за руку тебе бере, коли ти фіксуєш, і вона починає з тобою розмовляти. Вона тебе обіймає, вона починає плакати. Ти її обіймаєш. Перші два-три місяці я обіймалася стільки, скільки не обіймалася за все життя. Просто незнайомі люди, які пережили горе, їм потрібна підтримка, і ти чомусь її надавав.

На цих самих ексгумаціях, коли в присутності людей відкопують тіла, які вони вже поховали, попрощалися, якось змогли зжитися з тою бідою, наскільки змогли, вони знову переживають цей похорон.

В Ізюмі, до речі, познайомилася з дідусем, який перепоховав дружину. Григорій. У перші березневі дні, коли Ізюм засипали авіабомбами, вони вийшли з льоху. Подивилися, що все навкруги палає. Почався новий обстріл. Він добіг до льоху, а вона ні. Він поховав її під будинком, а потім перепоховав уже на тому ізюмському масовому похованні. Єдине, що там оцей квартал новий, який показали, із хрестами, – це ще не все. Там ще поміж старих могил є нові. У кого вистачило грошей, вони ховали біля своїх родичів. Як це і має бути. І Григорій готовий про це говорити. І він говорив про це.

– Аню, ти часто думаєш про свій дім і про Луганську область?

– Так, дуже багато думаю. З різних причин. Коли в тебе є один болючий фактор – боїшся за своє життя, втратити квартиру, покалічитися, убитися, то це одне. А коли в тебе є другий фактор, за який ти переживаєш, а потім третій, а в цьому другому і третьому ще й є підпункти й вони відволікають і ти плачеш, зосереджуєшся саме на них, тоді перше – турбота про себе, страх за себе – трохи відступає. Його витісняють страхи за інше.

Але про дім за цей час я думаю дуже багато і, впевнена, доведеться ще більше думати в наступні, скільки там буде, місяці.

Валентина Троян, представниця ІМІ щодо окупованих територій та Луганської області