Хотіла б сказати "дякую" тим журналістам, які залишились у професії, – Ірина Цибух

З менеджеркою Департаменту регіонального мовлення Суспільного, парамедикинею медичного батальйону "Госпітальєри" Іриною Цибух говоримо про журналістів на війні, про її воєнний аудіощоденник та про можливість повернення в професію.

– Де ти була 24 лютого? Чи розуміла вже напередодні, що доведеться відкласти роботу на певний час?

– Я знала, що буде вторгнення, тому що наш батальйон готувався. Ми були в повній бойовій. Наша комбат давала команду з’їжджатися всім на ті локації, на яких ми мали бути, підтягувати знання, тренуватися, укомплектовуватися. Тому в батальйоні всі готувалися до війни. Але я не готувалася, тому що мені не хотілося в це вірити. Я вважала, що це параноя людей, які дуже заангажовані в темі війни, і тому мріяла презентувати свій фільм. Це було моєю основною ідеєю. Коли почалася війна, 24-го, ми були після презентації в Краматорську й мали цього дня їхати до Сєвєродонецька і презентувати фільм. А 25-го мала бути презентація в Києві. Насправді навіть мені не стало ясно, що почалася війна, хоча я теж людина, заангажована в темі війни, я все одно думала: "Нічого, сьогодні перемовини проведуть, і все-таки 25-го в кінотеатрі "Жовтень" я презентую свій фільм". Всюди бомблять, люди виїжджають, а я прожила день з думкою "головне, щоб більша частина залу, яка має прийти в "Жовтень", не виїхала, щоб вони не були занадто перелякані, і я проведу презентацію". Тож ми були в Краматорську, я почула приліт по Краматорську. У готельному номері показала своїй подрузі, з якою ми були на презентації, як накладати турнікет, тому що турнікет зі мною завжди був і до повномасштабної війни. Ми спустилися в підвал і відтоді не вийшли ні презентувати кіно, ні якось пожити нормальним життям.

– Який фільм ви презентували?

– Фільм називається "Відстань" – про дітей у селах Донеччини й Луганщини. Він не дуже належить до війни. Це про інклюзію дітей у селах, про те, що в селах набагато більше потрібно інвестувати для того, щоб діти, які там народилися, мали рівні можливості з дітьми в містах. Цей фільм, власне, про запит дітей. Діти просто говорять, чого їм бракує, яке дитинство вони хотіли б мати, щодо того, що вони мають наразі в селі.

– Тобто цей фільм про дітей з Донбасу, з Донецької та Луганської областей?

– Так, з Донецької та Луганської областей. Нам хотілося частинку фільму присвятити темі війни, тому що вона теж стосується дітей у селах. Але можна вважати, що ті історії дітей – вони є репрезентативними для всієї України: віддаленість від райцентру, відсутність можливостей для розвитку, погане транспортне сполучення. Абсолютно якісь базові історії для нормального розвитку в нас у кожному селі є, де б це не було – Донецька область чи Вінницька – все одно ця проблема залишається.

– Ти сама почала говорити про дітей. А я знаю, що ти кілька років їздила на схід країни в школи до дітей. Нагадай, що це були за розмови, про що ти говорила? Там були тільки діти чи батьки теж були?

– Все почалось у 2015 році. Ми поїхали в Донецьку область до наших друзів – активістів на місцях, які запросили нас розповісти про Революцію гідності в школах. І відтоді я всі можливі відпустки або вільні дні проводила в тому, що сама купувала квитки, сідала на потяг і їхала до шкіл розповідати про Революцію гідності. Моя місія була не в тому, щоб переконати, що Революція гідності – визначна подія для свободи нашої країни. Це була місія посіяти сумнів у дитячих головах, які отруєні почутими на кухні від батьків наративами російської пропаганди про Майдан. І для мене цей сумнів, який я сіяла, був ключовим завданням – показати, що я звичайна людина, мені не платили американці, я не вбивала "Беркут", я просто робила це, тому що інакше неможливо було. Ми мали відстояти свою свободу. І, власне, поїздки відбувалися саме для того, щоб пояснити мотивацію, показати себе. Не показати телевізор, фотографії, а показати себе. Ось: "Можете ставити мені будь-які запитання, я розповім, як було під час Революції гідності". Це дуже добре працювало з дітьми 2015, 2016 року. Вони були зацікавлені. Старшокласники були суперусередині цих дискусій, у них вимальовувалася власна позиція. А ось із дітьми 2019, 2020 року – з ними було набагато складніше працювати, тому що вони не були сильно інтегровані в ті розмови. Вони були малі, коли відбулася революція. Тому ми трохи змінили формат. Я почала їздити туди, до шкіл, із захисниками Донецького аеропорту, зі своїми друзями-військовими. Ми поїхали вже і до Луганської області, до Золотого. Почали говорити про мотивацію воювати за свою країну, про мотивацію відстоювати свої кордони. І це теж не була історія про те, що нам треба виховати з тих дітей за один урок патріотів. Це була історія про те, що ми приводимо реальну людину в пікселі, і ця людина говорить про свою особисту мотивацію, особисту історію і пояснює, чому важливо відстоювати свою землю. Зазвичай це були місцеві люди. Це не були люди зі Львова, а це були люди з Миколаєва, Донецької області, із Сєвєродонецька. І ці люди були набагато ближче, їхня мотивація була набагато зрозуміліша. І ми займалися сіянням сумніву. Це не було в межах якоїсь організації чи якоїсь ГОшки.

– А були моменти, коли батьки школярів були проти, зверталися до вчителів, щоб бути присутніми на цих зустрічах, або ж давали не дуже добрий фідбек?

– Ця війна відбувалася постійно. Батькам не подобалося, що їхні діти починають сумніватися в усталених наративах російської пропаганди, які в їхніх родинах вважалися за правду. І ті директори шкіл, викладачі, які йшли на те, що дозволяли нас пускати в школи, дозволяли нам приходити й розповідати поза уроками в актових залах, на виховних годинах про  дійсність, яка відбулася під час Революції гідності, розуміли, мабуть, ризики, на які вони йдуть. Це важко описати узагальнено, тому що кожна історія з протестами батьків має різний розвиток і різні обставини. Вона або про те, що директора школи взагалі виганяють і тут має долучатися місцевий департамент освіти й він долучається і дуже радий, що цього проукраїнського директора школи нарешті можна видалити, або там є проукраїнська поставлена Міносвіти людина, яка, навпаки, цього директора захищатиме. Так само були протести не проти директора, тому що директор не хотів нас пускати, а проти голови департаменту освіти, яка нас порекомендувала прийняти в школі. І директор не міг відмовити в цій рекомендації. Відповідно, були протести проти цієї очільниці департаменту освіти. Це було в Костянтинівці. Я точно пам’ятаю, як у Золотому батьки вимагали пояснювальну від учителів, які дозволили нам увійти до школи. 

Коли ми воювали на Київщині, то нас так радо приймали, а коли ти в Донецькій області, то ти досі почуваєшся так, ніби винен у цій війні. Це те, що зробила російська пропаганда. Ці батьки, які вимагають пояснень від директора школи, чому вони впустили учасників Революції гідності або військових до школи, щоб ті розповіли свою історію. Це звучить як щось з іншої, минулої реальності, але я знаю, що ці батьки досі там живуть, і я не знаю, що в їхній голові зараз відбувається. Я маю надію, що 24 лютого трохи вплинуло на їхню свідомість і розвернуло їх у бік України. Не хочеться бути разом зі злочинцями. Сподіваюся, що їм так само не хочеться.

– Серед твоїх близьких, якщо в когось були сумніви до 24 лютого, чи багато зрозуміли, хто друг, а хто ворог?

– Навряд чи. Мені здається, що я така важка в питанні визначеності, що люди, які навіть мали якусь негативну позицію, сильно переживали, щоб мені цього не сказати.

– Повертаючись до розмови про дітей, ти з кимось із них спілкуєшся в соцмережах? Я маю на увазі тих дітей зі шкіл Луганщини та Донеччини.

– Так. Це, мабуть, те, чим я дуже хотіла б продовжити займатися. Я хочу продовжувати поїздки. Для мене робота з дітьми має особливе значення. Діти чули, що я прийшла (на Майдан. – Ред.) не за гроші, не тому, що мені хтось сказав, а тому, що я майже їхній одноліток. Я на три-п'ять років старша за них і хотіла просто їм пояснити, що "вас трохи обманюють, є дійсність інша, і я з тої дійсності. Привіт. Ми можемо поговорити". Це не була лекція, де я розповідала, як ми маємо любити Україну. Це була дискусія, де вони могли ставити будь-які запитання. Були запитання навіть про те, що, "можливо, тобі не платили за участь у Революції гідності тому, що ти не знала, де гроші дають". Такі питання я запам’ятала найбільше. Іноді вони мене ставили в ступор. Я така: "Напрям мислення ваш чудовий, молодці. Ви шукаєте аргументацію тому, що ви думали раніше, але ні, цього не було. Не було наркотиків, не було суперрадикально налаштованих людей. Більшість людей були звичайними людьми, такі самі, як ви зараз". І ці діти через те, що їм уперше говорили щось таке, що їм дуже боліло, йшли на контакт. Вони не завжди сприймали мене як супер свого друга після зустрічі, але вони починали мене фоловити, ми з ними спілкувалися в інтернеті. Після того вони ставили ще багато запитань. Потім ми з друзями їздили на війну, возили волонтерську допомогу. Ми проїжджали через усі ці міста, і ті діти знали, що я їду на передову, до хлопців. І вони плели сітки. Вони робили це з власної ініціативи в себе в школі тихенько або вдома з тими вчителями, які організовувались і були яскраво проукраїнськими. Це найкращий варіант історії. Гірший варіант, коли вони просто залишались у сумніві, але фоловили, щоб бачити хоч когось іншого, хто не нагадує їм їхнє оточення. І це була я або бійці, з якими ми приїжджали. Є і третя категорія – діти, які не фоловили й не залишалися з нами в одній соціальній групі, не приходили з нами об’єднуватись, але я знаю, що частина з них усе одно кудись долучалась. І для них це було таким великим інсайдом – те, що світ інший, ніж той, що їм нав’язують їхній дім та пропаганда. Тому так, ми залишаємося з частиною дітей на контакті. Вони вже дуже-дуже дорослі. Дехто закінчив університет, дехто працює, хтось робить свій бізнес. І я знаю, що те, що ми з ними поговорили хоч трохи, вплинуло на їхнє світосприйняття. І є кілька дітей, з якими ми прямо дружимо. Ну, вони вже не діти, вони вже мої друзі, з якими ми ходимо на каву. І саме спіч в актовій залі став ключовим для них, щоб знайти когось, хто може бути їхнім плечем у протистоянні наративам, які вони постійно чують на кухні. Це особливий момент, якого багатьом дітям, мабуть, не вистачає.

– Ти маєш час на те, щоб реалізовувати себе як журналістка?

– Я думаю, що це може тільки зашкодити професії, тому я взагалі не розглядаю себе зараз як людину, яка може бути журналісткою. Тому що в цьому моменті, коли ти на фронті, коли ти парамедик, мабуть, неможливо знайти межі, де ти працюєш парамедиком, де ти можеш працювати журналістом. Тому що кожна історія, все, що відбувається з нами на фронті, на передовій, без пафосу – воно варте того, щоб це показати масовій аудиторії. І я не зможу, я не маю, мабуть, досить сил, щоб віднайти межу, у який момент я журналістка і є неупередженою, дистанційованою від ситуації і в який момент я парамедик. Тому я обрала залишатися парамедиком, не розглядати, не дивитися на бійців, на їхні життєві історії. Не дивитися на те, з чим вони стикаються, як на історії, які можна показати, а дивитися на них як на своїх побратимів, людей, з якими дуже приємно бути поряд. Це про вибір. Зараз я хіба що залишаюся в професії як тренер з інформаційної грамотності, і це те, що мене трохи рятує. Я викладаю дітям різні лекції про те, як треба себе берегти від російської пропаганди, але я це роблю, коли приїжджаю з фронту.

– Іро, ти почала робити подкаст. Коли ти його записуєш, про що хочеш розповідати в ньому?

– Подкаст – камерний проєкт, який не має потенціалу і амбіцій бути якимось великим проєктом або масштабним за аудиторією. Це мій локальний щоденник, який я записувала, поки готувалася до ротації. Потім – під час ротації і надання допомоги. Вечорами я сідала і збирала думки до купи й записувала як аудіощоденник, увечері писала загальний щоденник за день. І я подумала, що окрім того, що це дуже класна вправа, щоб на війні не відчувати сильного емоційного напруження, це ще можливість розвантажуватись. Це те, чим ще можна ділитися з людьми, які переживають дуже схоже або, навпаки, не переживають, але хочуть зрозуміти тих людей, які є на фронті. І тому я вирішила, що, можливо, для цієї невеличкої групки людей, зазвичай моїх друзів, буде цікаво послухати, з чим доводиться стикатися на передовій, і, власне, для того я вирішила опублікувати цей щоденник-подкаст.

– Який був зворотний зв'язок?

– Таких емоційних серій, як перша, більше ніколи не буде. Вона складна, вона про прощання з домом, про момент від’їзду. Це момент, про який ніхто насправді не розмовляє. Навіть ми з побратимами про це не говоримо. Хоча, як виявилося, я знала про це. Ми переживаємо дуже схожі думки, страхи. І цей страх – підвести сім’ю і не повернутися – дуже особливий страх. Він є психологічно в людей, які мають смертельні хвороби, і війна якоюсь мірою теж смертельна хвороба. І я про цей страх розповіла, що відчуваю в моменті. Побратими написали, що для них це така складна тема, що дехто за вісім років не поговорив зі своєю родиною про смерть. Написала дружина військового, що цей подкаст став причиною, чому вони вперше поговорили про те, що її чоловік на бойових біля Бахмута може загинути. Це настільки очевидно, що про це треба говорити, але ніхто не говорить, бо страшно. Багато кому відгукнулося. Цей подкаст вартий того, щоб його робити заради цієї першої серії, щоб людям відгукнулось і вони поговорили.

– Чи були відгуки від цивільних?

– Думаю, для них це було разюче, бо вони не розраховували на таку відвертість. Але, чесно кажучи, більшість цивільних, які мені відписали, так чи інакше мають друзів-військових або рідних-військових. І мені здається: може, я в такій бульбашці, де видається, що вся країна так чи інакше дотична до війни й людей, які не мають до того дотику, дуже мало залишилось. Може, я помиляюсь.

– Іро, ти вже думаєш, як повертатимешся в журналістику, чи поки не хочеш щось думати, планувати, уявляти?

– На Суспільному я працювала більше логістом та менеджером у великих проєктах, які до нас надходили з грантового фінансування. Хоча я відігравала там роль і редактора, все-таки менеджерити у великому ЗМІ було складніше, ніж просто продовжувати займатися журналістикою. Думаю, що я б поверталась у таку роботу, але зараз є чітке відчуття іншого вектора в житті. І якщо я раптом виживу, то хотіла б, звичайно, вчитись і заглибитись у тему національної пам’яті. Почати працювати з цією темою як з основною, для того щоб вивести на інший рівень усе, що відбувається в нашій країні навколо збереження пам’яті. Це неефективно, не вимірюється без якісних довгострокових підходів. Це не політики, це проєктний менеджмент, який обертається навколо окремої ідеї присвятити якомусь дню якийсь проєкт. І політика не терпить таких підходів. Проєктний підхід не є політикою і по суті своїй не змінює нічого і не впливає на масові аудиторії. Це те, що неодмінно нам потрібно, – мати пам’ять після того, як ми переможемо, але поки не видається, що в нас є високий потенціал зберігати це на державному рівні.

– А які твої думки загалом про те, як українські журналісти працюють під час війни?

– Я б хотіла похвалити тих журналістів, які залишились у професії, працюють на своє ЗМІ, залишилися розповідати історії і для української аудиторії, знаючи її якнайкраще, і сказати їм "дякую". Ці колеги викликають у мене велетенську повагу. Так сталося, що, поки я була на фронті, неодноразово стикалась із закордонними журналістами, а відповідно, і з нашими колегами, які певною мірою пішли з професії, почали обслуговувати цих закордонних журналістів. І ось не всі, але велика частина з тих людей ставилися до нас як до якоїсь історії, яка зможе їм принести щось корисне в житті – якусь нагороду, підвищення зарплати, якусь жах-треш-історію в себе в країні. Але вони точно далеко не так ставилися до нас, як наші журналісти ставляться до наших героїв, до наших проблем. Вони не розділяли з нами трагедії цієї війни. Я думаю, це для них був тимчасовий челендж приїхати до України, показати своїм друзям, наскільки вони круті, що вони змогли досягнути такої точки бойових дій і бути десь на Донбасі. Знімати якусь умовну парамедикиню, яка страшно воює за українську землю. І ще й дівчина. Це був основний мотив. Тому в мене є солідарність і повага до тих, хто не пішов обслуговувати міжнародних журналістів за великі гроші, а залишився для української аудиторії працювати на тій зарплаті, на якій і раніше працював, і показувати всій Україні, що війна триває не десь далеко. До цього меседжу важливо розуміти, що війна скоро почнеться знову на півночі, тому не варто зволікати й дуже розслаблятися. І війна триває щодня, коли нас обстрілюють ракетами, тому треба бути зібраними, консолідованими, швидко думати, ухвалювати рішення і хоча б мати із собою турнікет.