Геноцид українців: питання політики і міжнародного права

Photo credits by Postmodern Studio

Агресія Росії проти України піддала критичному стрес-тесту не тільки систему міжнародної безпеки, але і систему міжнародного правосуддя. Україна прагне визнання світовою спільнотою протиправних дій РФ та її громадян на своїй території як воєнними злочинами, так і злочинами проти людяності. І якщо певних домовленостей у питанні розслідування та подальшого притягнення до відповідальності росіян за злочин агресії та воєнні злочини досягнуто, то факти скоєння росіянами злочинів проти людяності, зокрема геноциду українців, залишаються такими, що лише вивчаються ООН та її інституціями.

9 грудня 2023 року є днем 75-річчя Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. Навряд чи її розробники могли передбачити, що країна-член Ради Безпеки ООН здатна використати конвенцію як привід для початку нової війни в Європі. І поки Україна доводить у Міжнародному суді в ООН, що Росія маніпулює визначеннями конвенції, коли заявляє про нібито “геноцид” російськомовних людей на Донбасі, Міжнародний кримінальний суд та Незалежна міжнародна комісія ООН з розслідування порушень в Україні поступово збирають докази злочинів РФ. 

Наразі українські розслідувачі заявляють, що Росія та її громадяни в умовах збройного конфлікту вчинили широкий спектр саме воєнних злочинів та деяких злочинів проти людяності. 

Кількість зареєстрованих правоохоронними органами України воєнних злочинів, скоєних громадянами країни-агресора, вже перевищує цифру в 11 тисяч. Ці злочини пов’язані з порушенням способів та методів ведення війни, які визначені нормами міжнародного гуманітарного права.

Наївно вважати, що такі порушення вчинялися лише шляхом ексцесу виконавця, без впливу загального плану, специфічної політики чи агресивної риторики російських топпосадовців та пропагандистів. 

Об’єднувальним фактором для всієї сукупності воєнних злочинів Росії може бути злочин “вищого порядку”, наприклад злочин агресії. Під таким діянням слід розуміти планування, підготовку, ініціювання або вчинення особою, яка спроможна фактично здійснювати контроль за політичними чи військовими діями держави або керувати ними, акту агресії, який за своїм характером, тяжкістю та масштабами є грубим порушенням Статуту Організації Об’єднаних Націй. 

Саме з метою розслідування злочину агресії РФ і було створено Міжнародний центр з переслідування за злочин агресії проти України, який, на думку президента Європейської комісії, є “першим кроком до (створення) трибуналу за злочин агресії”. Слід зазначити, що Міжнародний кримінальний суд самостійно не може розглядати справу агресії Росії проти України, оскільки вона розпочалася ще до моменту набуття чинності поправки до Римського статуту Міжнародного кримінального суду, якою тлумачиться злочин агресії. 

Робота Міжнародного центру в перспективі може мати далекосяжні наслідки:

• збирання повноцінної доказової бази для проведення належного судового розгляду агресії Росії проти України на міжнародному рівні;
• створення спеціального трибуналу, який розглядатиме таку справу, а також, ймовірно, інші справи, пов’язані з воєнними злочинами громадян Росії на території України;
• доведення провини російських високопосадовців у вчинюваних на території України злочинах та легітимізація в очах світової спільноти необхідності притягнення очільника Росії та його посіпак до кримінальної відповідальності.

Розслідування протиправних дій Росії та її громадян у контексті злочину агресії та воєнних злочинів, ймовірно, є золотою серединою між запитом України на міжнародне правосуддя, зокрема щодо злочинів проти людяності, й позицією міжнародних розслідувачів та установ, які продовжують стверджувати про передчасність кваліфікації певних дій Росії та її громадян у межах категорії злочинів проти людяності. 

Водночас Незалежна міжнародна комісія ООН з розслідування порушень в Україні вже озвучила заяви щодо ймовірної наявності ознак злочинів проти людяності в таких діях: 

• атаках російських збройних сил на енергетичну інфраструктуру України;
• застосуванні тортур до цивільних осіб російською владою на окупованих територіях;
• поширенні риторики російськими державними та іншими медіа, яка може становити собою підбурювання до геноциду.

Натомість незаконна депортація населення (дітей) і незаконне переміщення населення (дітей) з окупованих територій України до Росії, які активно розслідує Міжнародний кримінальний суд, узагалі є однією з форм скоєння злочину вищого порядку в категорії злочинів проти людяності – геноциду. 

Міжнародні інституції та розслідувачі, які працюють над збором доказів і аналізом протиправних дій Росії та її громадян на території України, зазначають лише про можливість кваліфікації таких дій як злочинів проти людяності, але не стверджують про доведеність таких фактів. Це зумовлене тим, що Римський статут вимагає, щоб такі дії вчинялися в межах усвідомленого систематичного або широкомасштабного нападу на цивільне населення.

Щодо злочину геноциду, то обов’язковою ознакою, крім вищевказаних, є також спеціальний умисел – намір знищити повністю або частково захищену групу.

Підхід до оцінювання дій Росії на території України на наявність безпосередньо ознак та складу злочину геноциду не виправдовує себе, адже вище політичне керівництво Росії намагається викручуватися так, щоб їхні наміри, слова та дії за своєю суттю були геноцидальної спрямованості, однак не відповідали формальним вимогам конвенції, щоб юридично визнати їх такими. Поки ще важко довести, що “денацифікація” – це не тільки про позбавлення самоідентифікації як окремої нації, а й про біологічне чи фізичне знищення українців.

Однак конвенція зобов’язує договірні сторони не тільки карати за злочин геноциду, але також і запобігати його вчиненню. За цих умов саме встановлення індикаторів, які свідчать про можливість скоєння на території України злочину геноциду, є тим юридичним механізмом, який спонукатиме міжнародну спільноту до дій або принаймні переоцінювання свого ставлення до Росії та російського народу загалом.

Як не дивно, ООН у 2014 році розробила документ під назвою “Framework of Analysis for Atrocity Crimes: A tool for prevention”, який і містить як індикатори міжгрупової напруги або моделі дискримінації захищених груп, так і ознаки наміру повністю або частково знищити захищену групу.

Перший вид (індикатори міжгрупової напруги або моделі дискримінації захищених груп) стосується історичних, політичних та соціальних передумов, що зазвичай передують скоєнню злочину геноциду. До них зараховують:

• Минулі або теперішні серйозні дискримінаційні, сегрегаційні, обмежувальні чи такі, що виключають, практики, політики або законодавство проти захищених груп. 
• Заперечення існування захищених груп або елементів їхньої ідентичності. 
• Історія жорстоких злочинів, скоєних безкарно проти захищених груп. 
• Серйозна напруженість або конфлікти в минулому чи наявні зараз між захищеними групами або з державою щодо доступу до прав і ресурсів, соціально-економічної нерівності, участі в процесах ухвалення рішень, безпеки, вираження групової ідентичності або уявлень про цільову групу. 
• Серйозна напруженість або конфлікти в минулому чи наразі за участю інших типів груп (політичних, соціальних, культурних, географічних тощо), які можуть розвиватися за національною, етнічною, расовою або релігійною ознаками. 
• Відсутність національних механізмів або ініціатив для вирішення напруженості або конфлікту, заснованого на ідентичності.

Люди які більш-менш орієнтуються в історії України, можуть до кожного з цих пунктів навести безліч прикладів на підтвердження багатостолітніх утисків українського народу з боку росіян: Емський указ, Валуєвський циркуляр, закріпачення, репресії, Розстріляне відродження, Голодомор та навіть конфлікт за острів Тузла. Всі ці події є логічною передумовою сьогоднішньої агресії РФ та її злочинів на окупованих українських територіях. 

Крім того, 12 жовтня 2023 року Парламентська асамблея Ради Європи визнала Голодомор 1932–1933 років геноцидом українського народу, що, безумовно, матиме значення в майбутніх судових процесах над російськими злочинцями.

Другий вид (ознаки наміру повністю або частково знищити захищену групу) може слугувати також для встановлення наявності спеціального умислу в геноциді, що вчинений або триває. Такими ознаками є:

1. Офіційні документи, політичні маніфести, записи та публікації в медіа чи будь-яка інша документація, через яку транслюється прямий намір або підбурювання проти захищеної групи або яка містить неявне (приховане) повідомлення, що може обґрунтовано призвести до актів, спрямованих на знищення цієї групи.

Загалом прецедентне право пов’язує намір знищення з існуванням державного або організаційного плану або політики попри те, що визначення геноциду в міжнародному праві не охоплює цього елементу. А геноцидальна риторика, своєю чергою, проводиться в межах такого плану / політики, на його / її виконання та містить заклики / спонукання / заохочення до вчинення актів геноциду. Така риторика є досить поширеною в російських провладних медіа та серед російських пропагандистів, які фінансуються з бюджету РФ. 

2. Цілеспрямована фізична ліквідація, швидка або поступова, членів захищеної групи, включно з лише окремими її частинами, що може призвести до знищення групи.

Факти тортур та страти українців на окупованих територіях є воєнними злочинами, які набувають ознак систематичності та масовості, хоча і відбуваються поступово. В більшості випадків такі факти виявляються лише після проведення деокупації територій, а тому далеко не всі з них наразі можна розслідувати та використати для підтвердження вказаних ознак. 

3. Поширена або систематична дискримінаційна чи цілеспрямована практика чи насильство проти життя, свободи або фізичної та моральної цілісності захищеної групи, навіть якщо воно ще не досягло рівня ліквідації.

Така практика має свій вияв, зокрема, у системі фільтраційних заходів, організованих росіянами на тимчасово окупованих територіях України. Українці, яким вдалося пройти фільтрацію та виїхати на підконтрольні українській владі території надали низку свідчень щодо принижень, побоїв та знущань, яких їм довелося зазнати під час проходження фільтраційних заходів.

4. Розроблення політики або заходів, які серйозно впливають на репродуктивні права жінок або які передбачають розлучення або примусове переміщення дітей, що належать до захищених груп.

Міжнародний кримінальний суд уже видав ордер на арешт очільника Росії та уповноваженої з прав дитини за фактом незаконної депортації населення (дітей) і незаконного переміщення населення (дітей) з окупованих територій України до РФ. Тому докази вчинення такого порушення та причетності вищого політичного керівництва Росії до нього є беззаперечними.

5. Застосування методів або практик насильства, які завдають особливої шкоди або дегуманізують захищену групу, які вчиняються з наміром спричинити приниження, страх чи терор для роздроблення групи або які мають на меті зміну ідентичності такої групи.

Дослідження способів та методів запровадження російської освіти на окупованих територіях свідчить як про насильницький характер таких дій, так і про мету роздроблення українців та зміну української ідентичності.

6. Застосування засобів насильства, які є особливо шкідливими або забороненими міжнародним правом, включно із забороненою зброєю, проти захищеної групи.

Російські війська активно використовують хімічні боєприпаси, фосфорні боєприпаси, міни-пастки та інші види неконвенційного озброєння, зокрема проти цивільного населення або зі значними загрозами для цивільного населення. Багато таких фактів є задокументованими та підтверджують наміри Росії з подальшого використання заборонених методів ведення війни.

7. Вирази публічної ейфорії через контроль над захищеною групою та його існування.

“Повернення Криму до рідної гавані” – напевно, один з найяскравіших прикладів всеохопної ейфорії соціуму Росії з приводу контролю над українцями. Таких прикладів є дуже багато, адже Росія активно використовує “переможне біснування” в політичних цілях.

8. Напади або знищення будинків, ферм, підприємств чи інших джерел існування захищеної групи та/або її культурних чи релігійних символів і власності.

Росія планомірно знищує міста, цивільну інфраструктуру, національну і культурну спадщину, порти та зернові сховища, ферми. Такі напади та знищення об’єктивно є системою та регулярно коментуються російськими пропагандистами, а отже є частиною геноцидальної політики, розробленої вищим політичним керівництвом РФ.

Інститут “New Lines” та Центр Рауля Валленберга ще в травні 2022 року підготували Незалежний правовий аналіз порушення РФ Конвенції про геноцид в Україні та обов’язку запобігання йому, де проаналізовано вищезазначені індикатори в контексті дій Росії в Україні та наведено таке твердження: “Ми дійшли висновку, що Росія як держава є відповідальною за порушення статті II та статті III (c) Конвенції про геноцид, якої вона зобов’язана дотримуватись. Ми також зробили висновок, що існує, безсумнівно, дуже серйозний ризик геноциду, що призводить до обов’язку держав запобігати йому відповідно до статті I Конвенції про геноцид”.

Своєю чергою ООН не робила жодних офіційних заяв чи звітів з приводу наявності ознак геноциду в Україні, якщо не враховувати відповіді на запитання журналістів голови Міжнародної комісії ООН з розслідування порушень в Україні, який вчергове зазначає про відсутність “достатніх наявних доказів”. 

Деякі експерти пояснюють бездіяльність ООН політичними міркуваннями, прагматизмом або бажанням надалі домовлятися з очільником Росії. Ймовірно, що ООН не спішить встановлювати наявність ознак геноциду та злочинів проти людяності з інших підстав. Адже одна справа – засудити Володимира Путіна, поплічників його режиму і безпосередніх виконавців за воєнні злочини та злочин агресії. Інша справа – маркувати росіян тавром “нації, яка вчиняє геноцид”, що змусить ООН та міжнародну спільноту виявляти позицію сили щодо росіян та унеможливить досягнення домовленостей на паритетних умовах. 

Саме тому розслідувачі цієї організації продовжують аналізувати дії росіян не з погляду індикаторів геноциду, а з погляду конвенційного визначення злочину геноциду, що унеможливлює однозначне твердження про факт геноциду українців з боку росіян.

На жаль, поки геноцид залишається темою для політичних маніпуляцій, і в таких умовах про досягнення справедливості не йдеться. Водночас не можна відкидати ймовірності того, що планомірна робота українських, іноземних та міжнародних розслідувачів, експертів та правників, зрештою, змусить ООН визнати геноцидальність дій Росії на території України, хоча б згідно з розробленими нею індикаторами, а не конвенційними ознаками складу злочину геноциду.

Володимир Зеленчук