Нещодавнє рішення Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (справа № 757/19417/23) викликало значний резонанс у правничій та медійній спільнотах. Керуючись нормою ч. 4 ст. 296 Цивільного кодексу України, Суд фактично встановив, що ім’я затриманого, підозрюваного чи обвинуваченого заборонено обнародувати до вироку суду. На перший погляд, ця позиція виглядає як дослівне тлумачення положень закону, який прямо забороняє на використання (обнародування) імені особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення. Проте формальний підхід Суду не лише порушує крихкий баланс фундаментальних конституційних принципів, але і суперечить практиці Європейського суду з прав людини. Інститут масової інформації проаналізував рішення Верховного Суду та ділиться своїми висновками.

У своєму рішенні Верховний Суд надав пріоритет презумпції невинуватості, посилаючись, зокрема, на справу ЄСПЛ “Фатуллаєв проти Азербайджану”. Суд вказав, що хоча інформування про розслідування не заборонене, воно вимагає “максимальної обережності”. Однак, схоже, Суд припустився помилкової інтерпретації цього принципу.

У справі “Фатуллаєв проти Азербайджану” ЄСПЛ наголосив, що презумпція невинуватості порушується, якщо висловлювання службової особи відображають думку про те, що особа є винною, до того, як її вину доведено. Водночас ЄСПЛ чітко зазначив, що інформувати громадськість про ймовірний злочин та провадження було необхідно.

“Максимальна обережність” не означає повної заборони на згадування імені. Вона означає заборону на маніпулятивні та клікбейтні заголовки, які стверджують вину як доконаний факт. Наприклад, формулювання “Творислав Хабаренко вкрав мільйони, підозра знайшла злочинця” є прямим порушенням, оскільки воно відображає думку про винуватість до рішення суду. Натомість, коректне інформування, як-от “НАБУ повідомило про підозру чиновнику Твориславу Хабаренку за статтею про розкрадання”, є лише констатацією факту про процесуальну дію і не порушує презумпцію невинуватості. Твердження про те, що людина отримала повідомлення про підозру не є безапеляційним твердженням про винуватість такої людини, бо це випливає із положень кримінального законодавства і простим інформуванням журналіст вину особи не доводить.

Однак Верховний Суд поширив заборону навіть на нейтральне, фактичне інформування, яке було предметом розгляду по справі. Новину, в якій зазначалось прізвище та ім’я позивача можна знайти за посиланням. 

Як одна норма ЦК “перемогла” Конституцію

Найбільш суперечливим аспектом є те, що Верховний Суд обрав єдину норму Цивільного кодексу (ч. 4 ст. 296 ЦКУ) як вирішальну, фактично проігнорувавши фундаментальні конституційні принципи. Проблема оприлюднення імені підозрюваного є значно складнішою і лежить на перетині двох фундаментальних прав.

З одного боку, ім’я є персональними (конфіденційними) даними і захищається правом на приватність (ст. 32 Конституції України), що, до речі, також має свої обмеження як у Законі “Про персональні дані”, так і у Законі “Про інформацію”. З іншого боку, інформація про підозру публічної особи у вчиненні злочину є предметом найвищого суспільного інтересу, який захищається правом на свободу слова (ст. 34 Конституції). Конституція не встановлює переваги однієї норми над іншою, вона вимагає від судів знаходити баланс між ними в кожній конкретній справі.

Верховний Суд вирішив уникнути цього складного конституційного балансування, обравши формальний припис Цивільного кодексу. Ба більше, Суд застосував загальну норму Цивільного кодексу для регулювання відносин, які значною мірою стосуються не лише законодавства про персональні дані, але і Кримінального процесуального кодексу. Стаття 222 цього кодексу, хоч і встановлює загальне правило про недопустимість розголошення відомостей досудового розслідування, водночас передбачає, що така інформація може бути розголошені з дозволу слідчого чи прокурора. Якщо ж говорити за судове провадження, то в нас діє загальний принцип гласності судового процесу, який обмежується лише в конкретних випадках. Це доводить, що закон не встановлює абсолютної заборони. Рішення Верховного Суду, де цивільна норма “перемагає” і спеціальну процесуальну норму, і конституційні права, і право на поширенні конфіденційної інформації, яка становить суспільний інтерес, виглядає вкрай сумнівним з погляду ієрархії права та навіть простої логіки.

Ключовий момент, який проігнорував Верховний Суд, – це статус особи як “публічної фігури” та наявність “суспільного інтересу”, які є вирішальними факторами у практиці ЄСПЛ.

Чому позиція ВС про імена підозрюваних суперечить ЄСПЛ

У фундаментальній справі “Аксель Шпрінгер АГ проти Німеччини” Велика палата ЄСПЛ встановила чіткий тест для балансування між приватністю (Стаття 8 Конвенції) та свободою слова (Стаття 10). Серед ключових критеріїв – внесок у дискусію, що становить суспільний інтерес, та наскільки відомою є особа. ЄСПЛ неодноразово наголошував, що політики, державні службовці та інші публічні фігури неминуче та свідомо відкриваються для прискіпливого громадського контролю. Межа допустимого втручання у їхнє приватне життя є значно ширшою, ніж для звичайної людини.

Інформація про підозру такої фігури у вчиненні злочину (особливо корупційного) становить найвищий ступінь суспільного інтересу, а медіа в цьому випадку діють як “сторожовий пес демократії”.

Верховний Суд у своєму рішенні пішов у прямий розріз із цією практикою, заявивши, що суспільний інтерес та публічний статус позивача “не мають значення”. Цим твердженням Суд не просто обрав іншу правову позицію – він прямо заперечив фундаментальні підходи ЄСПЛ, які вимагають, щоб саме ці фактори були основними при ухваленні рішення. При цьому, зауважимо, що посилання на публічність фігури та суспільний інтерес Суд відніс до питань дифамаційних позовів (про захист честі, гідності та ділової репутації). В цьому разі складається цікава ситуація: у журналістському розслідуванні про корупційні факти можна буде вживати прізвище і ім’я особи (бо журналістам буде простіше захиститися), а ось у звичайній новині, взятій із соцмереж Національної поліції, – ні (бо суд вже зробив висновки про безапеляційність заборони на таке вживання). 

Застосувавши такий формальний підхід, суд не захистив презумпцію невинуватості (адже про саму підозру, без імені, писати нібито можна), а натомість створив ефективний механізм імунітету для публічних осіб. Це рішення дозволяє приховувати від суспільства, хто саме з тих, хто наділений владою чи керує державними активами, є фігурантом кримінального розслідування.

Як рішення Верховного Суду створює юридичну рулетку для медіа і підважує існування суспільно важливих новини

Рішення ВС створює абсурдну ситуацію, коли медіа можуть повідомити, що “високопосадовцю вручили підозру”, але не можуть назвати його ім’я, перетворюючи важливу для суспільства інформацію на беззмістовні чутки. В цьому контексті вельми саркастичною є рекомендація Суду враховувати частину сьому статті 296 ЦК України, якою передбачено можливість використання початкової літери прізвища фізичної особи у засобах масової інформації, літературних творах, і це не буде порушенням її права.

Крім того, основною метою звернення особи до суду є захист її права, яке було порушене, а також його відновлення. В конкретному випадку, який був предметом розгляду Верховного Суду, джерело новини залишилось без змін, тобто досі містить прізвище та ім’я особи, а також новини щодо самого рішення Суду також досить часто містять прізвище та ім’я позивача. 

А тепер питання: про яке відновлення порушення особистого права особи йде мова? Тобто захист порушеного права на ім’я, в контексті презумпції невинуватості, є по суті лише формальністю, яку також можна розглядати як тиск на конкретне випадкове чи невипадкове медіа. І ніхто не знатиме напевно, яке медіа отримає наступний позов, а яке – ні.  

У міжнародному праві такий підхід називається “chilling effect” (ефект охолодження). Це небезпечна ситуація, коли судові рішення змушують журналістів-розслідувачів вдаватися до самоцензури, остерігаючись судових позовів. Таке рішення завдає набагато більшої шкоди принципам прозорості та свободи слова, ніж користі репутації окремої особи, особливо коли ця особа свідомо обрала публічну діяльність.

Що в результаті? Крім прямої вимоги закону, ми тепер маємо і правові висновки Верховного Суду, які точно будуть враховуватись судами нижчої інстанції під час розгляду справ. Чи зможе Верховний Суд відійти від цієї практики? Зможе, як із власних переконань, так і за висновками ЄСПЛ в подібній справі (можливо, що і в конкретно цій). 

Що потрібно робити журналістам в цій ситуації?

На нашу думку, рекомендація “не називати прізвища” вбиває журналістику. Ми не можемо закликати журналістів самоцензуруватись, бо це той шлях, який перетворить Україну на маленьку росію, і відкине нас з шляху європейської інтеграції. 

Тому ми пропонуємо працювати виходячи з законності, необхідності та суспільного інтересу. Журналісти можуть продовжувати називати імена у матеріалах про кримінальні провадження там, де це виправдано суспільним інтересом. Юридичні ризики можна мінімізувати завдяки посиланням на офіційні документи, де згадуються ці імена (ухвали, реєстри, релізи держорганів), дослівні цитати з атрибуцією. Більше уваги слід приділяти нейтральності формулювань, щоб не стверджувати вину до вироку суду. І звісно, ідентифікувати особу варто тоді коли до справи дійсно є суспільний інтерес, наприклад, йдеться про публічну особу, чи про резонансний злочин. Ми також рекомендуємо звертатись до медійних ГО по допублікаційну вичитку складних текстів. 

Водночас, ми усвідомлюємо, що якщо медіа обирає виконання своєї місії по інформуванню суспільства, відтепер воно наражатиметься на значно вищі ризики претензій щодо “права на ім’я” і презумпції невинуватості.  Тому рішення згадувати чи ні імена фігурантів кримінальних проваджень залишається на розсуд кожної окремої редакції, яка має бути готова відстоювати свою позицію в судах. 

Поточна колізія вчергове оголила потребу оновити Цивільний кодекс. Саме тому група медіаюристів уже підготувала правки в контурі законопроєкту №14057, зокрема в частині права на ім’я. Однією з ідей є прямо закріпити баланс між приватністю та свободою вираження поглядів і дозволити оприлюднювати ім’я за низки умов – правомірного отримання інформації, її достовірності, наявності суспільного інтересу/публічного статусу тощо. Такі норми знімуть нинішню правову невизначеність і повернуть практику у русло європейських стандартів.

Не мовчимо, а діємо відповідально.

Петро Стойнов, Володимир Зеленчук, Оксана Романюк