Журналістка Ірина Староселець: "Коли отримувала орден, думала про людей, які вели стріми з мітингів в окупації"
Кореспондентка Укрінформу в Херсонській області Ірина Староселець півтора місяця жила і працювала в тимчасово окупованому Херсоні та виїхала у квітні, коли залишатися в місті було вже фізично небезпечно. Нам вона розповіла про повернення на підконтрольну Україні територію, журналістику і її майбутнє, а ще про те, як отримала орден у Києві і де б хотіла його отримати насправді.
Як це – виїхати з окупованої території журналістці?
Дуже багато ходило чуток про якісь списки: хто в цих списках, я не знала. Я підозрювала, що, мабуть, є якийсь перелік людей, яких відстежують, але я чомусь не думала, що можу бути в цьому списку. Втім, коли я просила деяких людей вивезти мене, вони казали: "Ти журналістка, ми не будемо тебе брати". Врешті я виїхала просто автобусом: узяла рюкзак і поїхала. Дорога була така, як і для всіх, тоді (у квітні-травні. – Ред.) ще можна було проїхати через Снігурівку (окуповане селище в Миколаївській області. – Ред.). Це була зона без зв'язку, були оці всі блокпости, які йшли за зростальною: спочатку, біля Херсона, російський солдат заходить, посміхається, що далі, то ставало складніше. Виводили всіх чоловіків від 16 до 65 років з автобуса, обшукували їх, перевіряли.
Так були ці списки, про які ви казали?
Не можу сказати. Коли російські військові перевіряли хлопців, то дивилися їхні паспорти. Далі чомусь виводили з автобуса окремих чоловіків, але за яким принципом, я не знаю. Документи жінок детально не вивчали.
Чотири місяці з Херсонщини немає "зелених коридорів" (фото Оксани Глєбушкіної)
Про що подумали одразу, як в'їхали на вільну територію України?
По-перше, я намагалася не думати, що ми пересуваємося сірою зоною, бо вона мене лякала так само, як і блокпости. Ти їдеш – і десь щось свистить. Це поле, це десь далеко, але ти розумієш, що можуть бути ці міни. Водій нам пообіцяв сказати, коли буде наш блокпост. І коли це сталося, то, звісно, я відчула полегшення. Потім ми заїхали до Миколаєва: ти заходиш у кафе, розраховуєшся карткою, якісь речі можна купити, хоча купляти нічого не хочеться, якщо чесно. Воля, одним словом. І це усвідомлення тебе потім наздоганяє.
Чи став цей досвід проживання в окупації цінним для вас?
Не можу сказати, що я радію від того, що він був у мене. Прожила б і без нього, але так, напевно, мені як журналісту він дав щось, щось змінив у мені.
А як ви думаєте, чи повинна після цієї війни змінитись українська журналістика?
Вона повинна – і не тільки українська, мені здається.
Почнімо з херсонської
Безумовно, але я думаю, що має змінитися не лише журналістика, а й життя саме по собі. Наприклад, МОСТ. Ви ж багато писали про кив, стрємоусових, і зараз це видається справді якимось мостом у майбутнє. Тобто тоді ж було написано все те, що відбувається з нами зараз. Мова про колаборантів насамперед.
Ми можемо сказати, що херсонські ЗМІ обходили тему оцього проросійського кодла?
Я писала про це, ти писав про це. Інша річ, що в нас були ЗМІ, які явно були ворожими, але вони продовжували писати.
...І херсонські журналісти продовжували подавати руку колаборанту-журналісту Олегу Грушку, наприклад.
Я не подавала.
І все ж, чи перестанемо ми толерувати таких людей?
Сподіваюся. Я думаю, ми вже досвіду набралися. У будь-якому разі я про себе кажу. Я ще у 2013-му його трошки набралася. Дехто зрозуміє це після оцих днів. Мало змінити журналістику – треба змінити суспільство. Але зміни вже є. І я не думаю, що зараз хтось подав би руку колаборанту. Вся система повинна змінитися. І суспільство має сказати "Досить".
Зараз ми, херсонські журналісти, які виїхали з міста, маємо працювати для тих, хто залишився в Херсоні чи для тих, хто виїхав? Хто важливіший?
Історія така: іноді, коли тобі пишуть люди звідти, стає зрозуміло, що вони краще тримаються, ніж ті, хто виїхав. Ми приділяємо все ж таки більше уваги тим, хто там лишився. Я особисто. У цих людей більше ризиків – ризик загинути, ризик бути викраденим. Так, для мене найжахливішим було відчуття, що ти можеш зникнути – просто зникнути. Я була там одна і розуміла – мене можуть забрати, і все. Людей можуть убити, викинути кудись. Для мене це був жах. Так само і люди, які там живуть, не можуть нічим допомогти тим, хто просить про допомогу. Під твоїми вікнами можуть когось бити, забирати, а тобі немає, куди зателефонувати. Ми не можемо допомогти людям, які живуть без пенсії і не можуть її отримати.
Якщо на вільній території звучить сигнал тривоги, то ти можеш залізти в підвал, умовно кажучи. У Херсоні проблема: вночі комендантська година, тебе можуть застрелити, якщо ти вискочиш у цей час на вулицю. Я вже мовчу про те, наскільки це тисне морально.
Фото з фейсбук-сторінки Ірини Староселець
Півтора місяця ви були в окупованому Херсоні й зараз стежите за тим, що там відбувається. Як думаєте, чому окупантам і колаборантам не вдалося зробити якесь притомне медіа для окупованих територій? Чому вони годують населення російським продуктом, а не створюють щось унікальне для тих, хто живе на окупованих територіях?
Є кілька причин, я думаю. По-перше, та ж причина, чому вони напали на Україну, вважаючи, що вони візьмуть нас за три дні. Можливо, вони йшли зі своїм продуктом і своїм розумінням, вважаючи, що цей продукт підходить для нас. Можливо, цей інформпродукт діяв у Криму, в так званих "Л/ДНР". Але в нас інше населення. Інший аспект – щоб було притомне ЗМІ, треба, щоб були притомні журналісти. Притомні журналісти на них не працюють. Працюють непритомні. Немає кому працювати. І ці їхні листівки, газети – це якийсь Радянський Союз. Ми від цього відійшли дуже далеко.
Коли ми повернемося в Херсон, як ви думаєте, що має змінитись у журналістиці?
Знаєш, сказати: "Ми повернемося, і всі станемо кращими" – якось трохи пафосно. Так, ми станемо іншими – буде іншим суспільство. Але ми не уявляємо, що буде. Нам треба буде навчитися відчувати себе в тому місті. Чесно кажучи, я думаю, журналістика зміниться сама по собі. Наприклад, у Криму з'явилася громадянська журналістика.
А саморегуляція? Журналістська спільнота зможе саморегулюватися?
По-перше, треба відійти від практики роздавати журналістські посвідчення направо і наліво. Ми повернемося, почнемо писати, будуть вибори, хтось буде працювати на одних, хтось – на інших. Як ми будемо саморегулюватися? Можливо, це має бути прозора система роботи журналістів, коли зрозуміло, звідки журналіст отримує гроші, за кошт чого утримується видання. Це єдиний вихід, я думаю.
6 червня президент нагородив вас орденом. Які думки у вас були в той момент?
Я йому сказала свою думку про те, що ми зустрінемося на Херсонщині. У мене була така думка: так хотілося, щоб це відбулося на площі Свободи. Я б тоді стояла там з рідними, друзями, херсонцями, які пережили цю біду, – це було б ідеально. Але зараз війна. У мене були думки про тих людей, які вели стріми з мітингів, які в соцмережах розповідали про те, що відбувається в маленьких селах, – і в мене відчуття, що це не лише моя нагорода: це нагорода для них всіх, тому що це дуже мужні і сміливі люди. Мабуть, це і є та громадянська журналістика.
Спілкувався Сергій Нікітенко, регіональний представник Інституту масової інформації в Херсонській області
Help us be even more cool!
