Жінки і медіа: власні високі планки часом паралізують

Фото – weforum.org

За даними Інституту масової інформації, жінок-експерток у медіа приблизно 20%, решта – чоловіки

Розумію жінок, які вічно сумніваються. Сама з них. Коли беруся за новий текст, нове завдання, нервую і самопоїдально думаю, що навішувати на мене звання заслуженого журналіста України й Золоту медаль української журналістики було кумедним непорозумінням, бо ж у цю хвилю й два слова колючим дротом не можу зв’язати…

З чого б це я? З дослідження ІМІ випливає, що в медіа світ на 80% міряється чоловічими мірками. І багато проблем у головах: невіра у власні сили, відсутність мотивації, страх щодо власної компетенції, невміння писати тексти чи вести сторінку в соцмережах.

Чому так? Одну з причин назвала Елізабет Гілберт у книзі "Велика магія. Творче життя без страху". "Перфекціонізм – особливо підла спокуса для жінок… Надто багато жінок досі вірять, що взагалі не мають права заявляти про себе, поки вони та їхня праця не будуть досконалі й вищі за всяку критику… Тим часом чоловіків навіть крайня недосконалість мало коли стримує від участі в глобальному культурному діалозі", – ставить діагноз авторка бестселеру "Їсти, молитися, кохати". Її "Велика магія" в українському перекладі вийшла 2017 року, а я за три роки до того у "Моїй грішній журналістиці" зізналася: "Спочатку прагнеш бути правильною. Минають роки, й робиш відкриття, що "шибко" правильні, якісь вони неправильні. І стає легко-легко".

У журналістику я прийшла не після університету, а в 30-річному віці. Пам’ятаю оту муку почати текст. Усе не те, усе не так, а дедлайни в інформаційних ЗМІ – річ жорстка. І я тихо психанула: почну з будь-чого, з фігні. Неоковирно? Нехай. Потім перепишу, виправлю. Не знаєш, з чого почати, почни з кострубатості, дурниці, "випадкової" фрази. І несподівано потяг рушає, набирає розгону... Перфекціонізм, клішовані думки про сакральність друкованого слова – високі планки часто паралізують. Краще тактика малих кроків, часом непомітних іншим, але коли вони день за днем, це додає життю приємного сенсу.

До речі, дедлайни – класний мотиватор. Зрозумівши це, взяла за звичку в красивому (обов’язкова умова) блокноті записувати собі завдання: від "завершити рукопис" до "пересадити квіти". Це мотивує, мобілізує, унеможливлює нудьгу. На 2020 рік цей щоденник з написом на палітурці: "Fortune favors the brave". Фортуна сприяє відважним.

Кілька разів у житті я опинялася без роботи, а якось навіть із "вовчим білетом". Часом дивуюся, як вижила. А дива не було, просто, опиняючись "на нулі", стираю в голові файли про буцімто досягнення, вагу в суспільстві, усі "понти" відправляю в кеш минулого. Усе спочатку. Так і з інформаційним агентством ЗІК, яке вважала своїм дітищем. Прийшов новий власник, світоглядно, ідеологічно чужий мені і європейській Україні, й вистачило 15 хвилин, щоб відправити ЗІК у кеш. Не оплакувала себе, "нещасну". Перегорнула сторінку: крок за кроком втяглася в проєкт, що стосується історії двох львівських університетів, незабаром у видавництво піде рукопис книги.

Як головна редакторка сайту якось була на прийнятті з нагоди Днів Ізраїлю в Україні. Виступав рабин і перевернув мої мізки словами: "Хто переміг і засвяткувався, той програв". Хто програв і застряг на поразці – той програв подвійно. Піднятися, зняти із себе лахи жертви, причепуритися – й уперед, і, як каже моя товаришка, "плювати на кінозйомки".

До речі, про "кінозйомки". Оця провінційна голівудизація зовнішності жінок-ведучих на деяких олігархічних телеканалах, коли хай там які таланти, лише б як з глянцю, воно, звісно, мобілізує чоловічу аудиторію, але навряд чи надихає нас, звичайних жінок, виявляти активність у медіа… Часом дивлюся ранкову програму на TVPPolonia. Пари ведучих (жінка і чоловік) змінюються, у них різні гості. Але коли в студії привітна, якась "дуже своя" Мажена Рогальська, то і її гості почуваються вільно, жінки йдуть до неї в програму із задоволенням, це помітно… Надихає, що в цьому сенсі в українському телепросторі ситуація помітно змінюється.

Щодо соцмереж, є добра новина. Ми звикло нарікаємо, що, скажімо, фейсбук – пожирач часу і життєвої енергії. Це так і не так. Якщо з розумом, то соцмережі вміють допомогти жінкам виявити публічність, пробитися з власною позицією, поглядами на світ, не порости мохом. Як було в доінтернетну, досоцмережну епоху? Три газети на обласне місто. Якщо тебе там не друкують, якщо ти "не в пулі" влади й головреда, то хто і де почує тебе? А тепер із соцмережами вольній – воля, сідаєш і пишеш свою "експертну думку".

Лише шкода, що ті, хто має що сказати, не пишуть.

Коли з відкритим ротом сиджу в кріслі стоматологині, яку знаю років 30, і слухаю її міркування про больові точки медицини, шкодую, що не ввімкнула диктофон… Жінка інтерном прийшла в поліклініку, а тепер ас у своїй професії. Коли життя змушує, вона активістка, здатна обстоювати інтереси громади, вийти на пікет під Ратушу. Не одну тему для сайту ЗІК я винесла з її кабінету. Нині вона присутня у фейсбуці, але це сліпа сторінка... А ще в моїх фейсбучних друзях Теодозія Баран – "головиха". У 1990-х вона була єдиною жінкою – головою колгоспу у Львівській області. Теодозія Миронівна такої долі, що фільм знімати. Я бачила, як космонавт Леонід Каденюк їй руки цілував… Вона могла б писати важливі речі про те, чим живе село, про проблеми прикордонних сіл.

Таких жінок треба розворушити, запросити до публічності. У редакції сайту ЗІК ми любили роботу з блогами, робили акцент на коментарі до актуальних подій, були раді новим іменам. Читацька аудиторія це відчувала, тому й заявок на блогерство було чимало. Багатьох ми самі "вираховували" за дописами у фейсбуці й запрошували на сайт… Єдине, від чого хочу застерегти потенційних експерток і експертів, то це від нав’язливості загалом, а під час виборчих кампаній особливо. Звісно, керівники медіа і журналісти бувають різні, але мене галопуюча настирливість і дратувала, і викликала підозру, що наш сайт прагнуть використати всліпу. І нерідко так і було.

Атмосфера, корпоративна культура в медіа – дуже важливо. Відчуваю це щодо Львівської політехніки, де тепер працюю: публічність, громадська активність, присутність у медіа притаманні, зокрема, тим жінкам-політехнікам, які є у моїй френдстрічці. Пишуть цікаві репліки й невеличкі тексти науковиці, менеджерки, викладачки, а також представниці університетського Центру комунікацій. Чому так? Бо це важлива складова корпоративної культури. Через соцмережі, медіа Львівської політехніки активність цих жінок помічають серйозні ЗМІ, які не лише пасуться на пресрелізах та офіційних зведеннях, а потребують експертних оцінок подій. Астрофізика, архітектура, культурні зв’язки з діаспорою, історія науки, хімія, митна справа… Про все це можна розповісти й написати популярно, захопливо. Ми ж, жінки, стільки знаємо про цей світ!

Кепсько, неприємно, що українські медіа "нежіночі". Але ситуація зміниться, якщо спробуємо її змінити. "Захочеш – і будеш", – казав Олег Ольжич. Тож варто захотіти...

Тетяна Вергелес, Захід.Еспресо