Кожен мій ранок рятує поштовх ізсередини, який дає надію. Кожен мій ранок рятують звичайні рутинні ритуали: планка, стійка на голові, прибирання, кава…
Війна Росії проти України дуже виснажує і пригнічує. Вона забирає людей, колег, знайомих, коханих. Руйнує міста, позбавляє світла й теплоти в домівках, а інколи – й у серцях.
У такі моменти боїшся завтрашнього дня, здається, що втрачаєш сили й це ніколи не закінчиться. Відчуваєш, що в пастці.
Коли ти працюєш з інформацією, цей потік негативних подій ніколи не закінчується. Немає рожевих окулярів на ту реальність, яку проживаємо. Поступово відчуваєш, що тебе нічого не тішить.
Саме ці відчуття дають ворогові силу, у нього вийшло тебе знесилити, деморалізувати.
Але десь ізсередини твоє чудове маленьке я, яке раділо в дитинстві, все так само хоче стрибати й усміхатися, як колись на бабусиному ліжкові.
І ти шукаєш радість, баланс, позитивні новини. Шукаєш логікою, хоча емоції плачуть. Ти розумієш, що життя не можна ставити на паузу до “після перемоги”. Синдром відкладеного життя непомітно забирає дні, тижні й роки: мовляв, “зараз не час”.
Але однаково складно собі дозволити купити улюблену сукню, оскільки краще зробити донат, скільки тих суконь уже маєш, не можеш дозволити собі бути гарною. Бо є хлопці, які ледве виживають на передовій, є люди, які втратили все…
Але життя не чернетка, кожен день гуде в голові. Час не повернути, і саме жити всупереч – теж форма спротиву. Іноді це дається надзвичайно важко.
Але попри це ти знову і знову намагаєшся знайти світло. І зовні, і всередині себе. У людях поруч, у дрібних побутових радощах, у власних силах, які іноді здаються невичерпними, а іноді – ледь жевріючими.
Важливо бути опорою самій собі й довіряти собі. Повномасштабне вторгнення дало мені це чітко зрозуміти.
Хочеться сказати, все буде добре. Добро перемагає зло. А потім питаєш себе, хто ці слова придумав, ви новини читали, в якій ми ситуації.
Єдине, що більш-менш як мантру повторюєш, – ти не можеш вплинути на те, що ти не можеш вплинути.
Ми вчимося тримати в одній руці правду про війну, а в другій – крихку надію, що допомагає йти вперед. Світло, яке ми шукаємо, часто тихіше за вибухи й менше за темряву, але воно є. І поки ми здатні його бачити – ми живемо. І боремося.
