Один у полі – воїн: редакторка Валентина Близнюк про те, як 5 років самостійно «робити» газету

«Вільний голос» - газета з майже 32-річною історією. Спочатку співзасновниками видання були Коломийська районна рада та Коломийська районна державна адміністрація, але в 2017-ому вдалося «роздержавитися». Не всі читачі знають, що улюблений тижневик уже близько десяти років насправді творить одна людина – головна редакторка Валентина Близнюк.

«Бійтеся своїх мрій, бо потім життя тебе виносить на це місце і ти розумієш, що не все так просто»

… Редактором я стала, коли “Вільний голос” мав 200 000 гривень боргів: податків, зарплати працівникам, оплати за комунальні послуги, друк тощо. Попередня редакторка просто пішла на пенсію.

Колеги порадились і чомусь понесли клопотання в районну раду з моєю кандидатурою. Мабуть думали, що "буде кому тягнути", бо я жила газетою завжди. Це для мене було чимось набагато більшим, ніж робота. Фактично, ця газета мене "зробила" й "вишліфувала", наскільки це можливо. Словом, я люблю цю роботу. В житті дуже важливо займатися тим, що ти любиш...

На той час, я зовсім не була менеджером. Я була звичайною творчою людиною, якій хотілося писати матеріали, шукати якісь теми спочатку. Мені завжди думалось до того, що от якби я була редактором, я б так "розкрутила" цю газету, всі б її читали…

На сесії треба було доповідати за трибуною про те, як ти бачиш розвиток газети. Депутати з розумними обличчями щось запитували, але, зрештою, проголосували за мене. Тоді, власне, РДА та районна рада по закону зобов'язані були нас фінансувати.

За каденції попередньої редакторки, нам виділяли 300 000 гривень на рік. Коли я стала головною редакторкою, нам виділяли 100 000 гривень. Чому так - не знаю, я не дуже розуміюсь на справах бюджету. Звісно, нам казали, що газета має на себе заробляти, і я погоджуюся з цим, бо в нас є платні матеріали, є можливість давати рекламу - цей сегмент треба розвивати завжди. Але цих коштів нам чомусь почало катастрофічно бракувати.

Колектив тоді налічував 7 осіб. Часи були не найкращі, рекламних надходжень не було багато. Люди почали розраховуватися - стомилися ходити на роботу без зарплати. На той час вони вже "зробили" собі ім'я на локальному рівні: їх знали.

Можливо, той борг потягнув на дно. Крім того, дедалі популярнішим ставав інтернет. Може ми якось не спрацювали на нові технології, бо наша аудиторія - старша. Ми звикли поїхати на якийсь захід, написати, коли він уже є, а самостійно вигадувати якість теми... В принципі, ми шукали, але якось не так, як тепер - не треба було рухатися. От прийшов журналіст, сів за стіл і працює: пише щоденники, фантазії тощо.

Ми чомусь тоді не розуміли, що ти можеш бути дуже класним, розумним, але хто за це буде платити? Я відчувала якусь свою особливу відповідальність за це все. Мені дуже шкода, бо це був суперовий колектив.

«Свобода - це усвідомлена відповідальність»

«Роздержавились» ми, здається, 2017 року. Принаймні, тоді розпочався процес. Це означало, що органи влади не можуть бути співзасновниками. Ми дуже тішилися - завжди хотіли свободи. Але одразу припинилась і виплата нам будь-яких коштів. Навіть того, що заборгували за попередній рік. Нам не допомогли погасити борги, хоча я оббивала пороги. Мабуть, подумали: “Все, ви вже «роздержавились»? Ну, слава Богу, працюйте собі самі”.

Ми виявились очевидно не готові самі працювати, бо це означало вставати й прицільно йти шукати якусь платну інформацію, рекламу, а не сидіти й чекати: “Ну, я кудись там поїду й напишу якийсь матеріал”. Добре, і що? А гроші? Жити за що? Плюс подорожчав друк. Це просто нас добило - люди розрахувалися.

Ми змушені були відімкнутись від опалення, бо це були шалені гроші. 5 зим ми зимуємо на власних електрообігрівачах: вмикаємо їх по потребі. Вони так-собі допомагають. Часом сиджу на тому колорифері і друкую. Маю рукавички без пальців і так працюю на клавіатурі, щоб руки не змерзали (посміхається).

Більшість всього, що є в редакції - моє особисте: меблі, чайник… Техніку - комп’ютер і фотоапарат - я успадкувала. Вони з 15-20-річним стажем.

Тим часом газету терміново потрібно було реєструвати по-новому як ТЗОВ - таке-собі своєрідне приватне підприємство. Колектив мав бути в засновниках. Але водночас співзасновники - це люди, які вносять якусь частку в розвиток. І коли постало питання ставати всім разом до спілки та працювати далі, люди були не готові. Фактично залишились я, бухгалтер і «комп’ютерщик» - вони теж не мали наміру ставати співзасновниками.

Газета мало не померла ще тоді. Я довго ходила, радилась з юристами, адже таких прецедентів досі не було і мені порадили реєструвати на себе, а далі як буде. Так триває вже 5 років. З одного боку це - дуже класно: ти робиш і пишеш те, що ти хочеш. З іншого боку - все на твоїх плечах: друк, податки - ти це все контролюєш і шукаєш на це кошти.  

«…поки те, що ти робиш, потрібне хоча б одній людині, продовжуй це робити»

З 2007 року газета містить 8 сторінок. Це - близько 5 авторських матеріалів, які пишу фактично я сама - працюю до 3 ночі. Навіть коли я хворіла на COVID, й у мене була температура 40, я робила роботу. Це була катастрофа, але ми не пропустили практично жодного номера. Ми не «халтуримо», бо коли є передплатник, ти мусиш дати людині випуск, бо вона заплатила гроші за цілий рік. Ти можеш вмерти, але газета має вийти - грубо кажучи, так воно є, і це серйозно.

Багато матеріалів нам надсилають. Є люди, яким ще хочеться, щоб їхня діяльність висвітлювалася в газеті: Карітас співпрацює, краєзнавча бібліотека, 10 ОГШБр…

Пошта розносить передплатні газети, все інше я доставляю сама. Останнім часом мені дуже допомагає один військовий пенсіонер. Цікаво, бо ти сам себе випробовуєш: що, як і скільки ти можеш, чого не можеш.

«Ми не завжди виходимо навіть в 0»

Найкращий період - це січень-лютий, бо завершується передплата до кінця року. На початку року маємо близько 2000 передплатників, до кінця залишається 1200 - 1300. Додруковуємо до 2000, бо роздаємо, наприклад, двом нашим волонтерським центрам, у два шелтери, спілкам полотв'язнів, репресованих, УПА, в геріатричний будинок, товариству УТОС, військовому госпіталю та 10 ОГШБр. До березня тримаємося нормально, а потім "молимося" на рекламу (жартує).

На місяць мені треба 15000 гривень лише на друк. Плюс 5000 - 6000 гривень - податки. Тобто ці гроші я маю заробити, щоб віддати. Про зарплату часом навіть не йдеться. За що я це друкую - я не знаю. Чесно. Бувають такі місяці, що й на податки нема грошей. Тоді я дзвоню друзям, знайомим, меценатам: “Люди, поможіть заплатити податки”, - і вони допомагають. Один з номерів, наприклад, оплатила коломийська «Просвіта» - і це круто, я вдячна їм за це.

Ми існуємо, бо в штаті - одна людина. За себе легше нести відповідальність. «Але ж ти керівник, це ж круто. І що, що ти - без зарплати? А ти чому так погано працюєш? Не можеш собі заробити на зарплату?", - кажу собі я. Але то так не завжди. Як є можливість, можу навіть премію собі якусь виписати.

Після початку повномасштабної війни все неймовірно впало, але тим не менше, мені здається, до цього всього держава має повернутися обличчям. Інтернет - це круто, звичайно, але хлопці (військовослужбовці – ред.) кажуть, що на передовій немає інтернету. Ми передаємо з волонтерами ці газети туди і вони там бачать знайомі прізвища, фото і їм це прикольно. Я хочу вірити, що це важливо.

«Я лишилась одна на дистанції, але все одно пройду її»\

Мені здається, сучасним журналістам трохи бракує відповідальності за те, що вони говорять. Люди помиляються в фактах, прізвищах, про грамотність - узагалі мовчу. Тепер читають лише заголовки і навіть там примудряються робити помилки. Реально. Може це не настільки важливо. Бо дуже все стрімко й такі дрібниці ніби втрачають значення. Головне ж - вистрілити, донести інформацію, бо через 5 хвилин це зробить хтось інший. У газеті таке неприпустимо. Я 100 разів перевіряю інформацію, хоча теж маю купу помилок. Але ти не надрукуєш щось у газеті без перевірки фактів, спонтанно. Бо це - документ, у принципі. Часом я здаю газету, лягаю спати і прокидаюсь, бо не перевірила якесь прізвище чи ім'я.

Власне, тому ми пишемо не подієві речі, а те, що не має часової прив'язки як такої: історії людей, аналітику, аналіз ситуації. Те, що буде актуальним не лише сьогодні-завтра. Я боюся сказати, що ми пишемо якісь "вічні" речі, але вірю в те, що за цими публікаціями можливо колись готуватимуть книжки.

А ще хотілося, щоб цінували нашу роботу належним чином. Закордоном журналіст - це круто. Там є культура читання газет. Це - неправда, що все в інтернеті: і книги, й газети мають свою вартісність. Для громади мати свою газету - це ґонор, це  - рівень. На Прикарпатті за крайні 9 місяців закрилося газет 4 чи 5. Найгірше тим, у кого великий колектив. Бо вони нічого не заробляють. Чим менший колектив, тим більше шансів вижити. Тому ми й тримаємося, справді. Як би жахливо це не звучало...