Люди, гроші та війна. Головні виклики медійників Кіровоградщини на 2024 рік

Традиційно наприкінці року редактори провідних медіа Кіровоградщини підбивали підсумки роботи своїх команд. Ділилися враженнями, фіксували досягнення та недопрацювання, раділи, що мають змогу робити своє діло у вільній та незалежній країні. Однак час підсумків уже минув, настав новий, 2024 рік, а з ним прийшло усвідомлення проблем та викликів, з якими редакціям доведеться боротися цьогоріч. 

Ми розпитали газетярів та онлайників, що, на їхню думку, стане головним питанням, над розв'язанням якого доведеться чимало подумати, і чи ця відповідь вирішить проблеми.  

Кадри, кадри, кадри… і ще раз кадри

Звісно, чи не головною бідою нинішніх регіональних медіа є брак кваліфікованих та мотивованих кадрів. Чимало медійників пішли служити до війська чи виїхали за кордон. А от нові працівники з’явилися далеко не у всіх.

"Найбільший виклик нашої редакції зараз – як дати відпочинок нашій єдиній журналістці Наталці Маринець. Від початку повномасштабної війни режим нашої роботи перейшов у цілодобовий. І це вже радше не технічна проблема, а емоційна, бо важко відключитись, коли постійно треба ставити в ручному режимі тривоги, стежити за оперативним станом і оперативно писати новини. Вона займається і телеграмом, і сайтом, і написанням великих статей для газети, і підготовкою газети до друку. Це дуже велике навантаження. Цю проблему може розв'язати ще один журналіст. Ми займаємося пошуком, але поки безрезультатно. І це проблема кадрова, а не фінансова. Немає кваліфікованих спеціалістів або ж початківців, готових учитись і працювати в журналістиці", – розповідає головна редакторка “Кіровоградської правди” Олена Сідорова. 

Підтримує колегу й редакторка "Гречки" Анастасія Дзюбак:

"Найбільший виклик – брак кваліфікованих кадрів. Та і некваліфікованих, але охочих навчитись. Фактично, запрошуючи людину з потенціалом на стажування, ми просто навчаємо її з нуля, з найпростішого: якісних рерайтів, написання авторських новин, якщо пощастить, встигаємо навчити основ сторітелінгу, і молимось, щоб людина залишилась і не гайнула до Києва на цьому етапі або не вирішила, що бути бариста економічно вигідніше".

За  словами редакторки, проблема в тому, що часто журналістам пропонують зарплату, трохи вищу, ніж касиру супермаркету. А щоб заробляти краще, доводиться працювати наднормово, брати додаткові проєкти. А ще, говорить Анастасія Дзюбак, потрібно постійно вчитись: для цього є безліч можливостей, але не у всіх вистачає сил і бажання. Дуже треба люди з аналітичним складом мислення та вищим рівнем умінь. 

"По-друге, у нас немає ресурсу, щоб регулярно створювати історії з віддалених громад області, бо там не вдається знайти фрилансерів, в області немає якісного сполучення громадським транспортом, а ми не маємо редакційного авто. Ми розуміємо: можливо, історії з районів не додадуть нам десятки тисяч читачів, але вони однаково є важливими й мають бути почутими", – підсумовує редакторка.

"Гроші – не головне, та без них редакції не вижити"

Рекламний ринок суттєво просів останніми роками. Ковід, а потім і повномасштабна війна суттєво зменшили надходження видань від розміщення рекламних матеріалів та банерів. А це, як ми всі розуміємо, було чи не основним джерелом надходжень для незалежних медіа. 

Олена Шендеровська, редакторка видання "Златопіль", визнає – не має чіткого плану розв'язання проблеми стабільного фінансування.

"Найважчий виклик – це проблема з фінансуванням. З цього випливають і наступні – нестача працівників та вигорання через відсутність відпочинку. Шляхи вирішення бачимо лише локальні, як-от робота з рекламодавцями або участь у грантових проєктах. Але не впевнені, що це вирішить проблему загалом", – говорить вона.

З подібним стикаються й представники "Точки доступу". Хоча видання є одним з топових у регіоні за кількістю читачів, однак навіть тут є свої питання щодо монетизації опублікованого контенту. 

"Питанням номер один для нашої редакції є фінансова нестабільність. На це впливає низка факторів, зокрема й значне погіршення економіки в країні. Одне з рішень – пошук фандрейзера, який би міг повністю взяти на себе заповнення грантових заявок. Та наразі такої людини ще не знайшли. 

Через недостатнє фінансування маємо нестачу кадрів. Отже, кожному працівнику редакції доводиться бути і новинарем, і журналістом довгих текстів, і есемемником. Також тут хотілося б виокремити проблему емоційного вигорання та фізичної безпеки медійників в умовах постійних ракетних обстрілів. Крім того, додатковим викликом є конкуренція за аудиторію з анонімними телеграм-каналами, які часто публікують неперевірену інформацію або крадуть новини в регіональних медіа", – підсумовує головна редакторка "Точки доступу" Ольга Зима.

Все водночас і одразу

Звісно ж, проблем у медіасфері завжди вистачає. Тож інколи важко визначитися з найбільшим викликом, який доведеться долати всією редакцією. І тут не так важливо, велике видання чи не дуже, друковане чи онлайн, якщо ви зацікавлені в стабільній якості ваших матеріалів, завжди буде куди рости і які проблеми розв'язувати. Чудовим прикладом цієї тези став коментар головної редакторки обласної газети "Нова газета" Інни Тільнової. Медійниця відверто заявила – хочеться все водночас і одразу, однак у такому форматі зараз можуть виникати хіба проблеми й перепони.

"Найбільший виклик, звісно, повномасштабна війна, як наслідок – мобілізація мого колеги Ігоря Крушеницького, потім – Укрпошта, невідповідність її тарифів якості послуг. Третє – соцмережі як замінник джерела інформації для багатьох наших читачів, а отже відмова від паперової газети. Ми продовжуємо і далі орієнтуватися на цільову аудиторію, яка не має доступу до інтернету і соцмереж, яка чекає кросворд у газеті й навіть інколи просить надрукувати текст пісні "Дике поле" чи "Червону калину" повністю", – розповідає головна редакторка газети.

"Підтримка регіональних друкованих видань – це також складова національної безпеки України: робота з джерелами інформації, доступом до інформації пересічних українців. Я маю на увазі не дотацію, бо це вже передбачає якусь залежність, а сприяння в доставленні газет до передплатників. Натомість мені й досі здається, що Укрпошта робить усе, щоб чим більше редакцій відмовилося від її послуг. Наприклад, з початку року ми отримали вже кілька дзвінків про те, що людина передплатила газету, але жодного разу у 2024 році її не отримала. До речі, на одній з останніх сесії обласної ради депутати ухвалили звернення до Кабміну, Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України, Міністерства культури та інформполітики та Укрпошти стосовно врегулювання тарифів на доставлення передплатникам вітчизняних періодичних друкованих видань. Я вважаю його невчасним і безперспективним, тому що тарифи вже затверджені, у нас на 2024 рік уже мінус шістсот передплатників, і в мене немає ідей, як їх повернути", – ділиться проблемами Інна Тільнова.

За її словами, щоб спланувати свій бюджетний рік, редакція відкрила передплату тільки на пів року. Із 800 тисяч гривень, які зайшли на рахунок Укрпошти, редакція отримала тільки 350. Усе інше, пояснює головна редакторка, – це тариф на доставлення, який оплатили читачі, і частина з них однаково отримуватиме четвергову газету у вівторок, навіть оплативши захмарну вартість доставлення.

"У нас досить маленький колектив і досить малі зарплати, хіба трішки більші за мінімальні. Хочеться, щоб у 2024 році мені вдалося це змінити. Ну і щоб повернувся Ігор живий-здоровий. Щодо планів і перспектив попри все, на початку року ми з колегами з "Нової газети" видали календар на 2024 рік, у якому використали світлини, зібрані з експедицій із проєктом "Баба Єлька". Також нам вдалося надрукувати вже третій наклад книги "Смачна Кропивниччина", яка народилася з газетної рубрики", – резюмувала Інна Тільнова. 

Підтримує "широкоформатний" підхід до роботи й колега Тільнової в проєкті "Баба Єлька", редакторка онлайн-видання "Перша електронна газета" Світлана Листюк. Наразі медійниця ставить перед командою три основні завдання-виклики: оновити технічну базу, розвивати аудиторію видання та "тримати стрій".  

"Чи не кожен журналіст відчув на собі професійні обмеження воєнного стану. Я погоджуюся з усіма вимогами, які ставлять перед нами фахівці, що відповідають за безпеку в країні. Проте чимало представників влади різних рівнів, їхніх помічників, секретарів, пресслужб чомусь вирішили, що питання безпеки дає їм право втручатися в редакційну політику, диктувати, що і як писати (попри наявність у ЗМІ схвалення з боку спецслужб), приховувати інформацію корупційного змісту.

Ми не раз отримували дзвінки від різних посадовців "Ви копаєтеся в нашому бюджеті, а в країні війна!", "Ви написали про нашого депутата, щоб розгнівати громаду". І навіть якщо ідеться не про авторські матеріали, а поширення офіційної інформації правоохоронних і судових органів, то винні однаково журналісти. Це, звісно, виснажує, особливо коли цензурувати починають навіть власні дописи в соцмережах. Щоб не опускатися до їхнього рівня, нам залишається лише тримати стрій по житті й дотримуватися професійних стандартів у роботі", – розповіла редакторка.

Журналісти не лише розуміють труднощі, з якими доведеться зіткнутися редакціям 2024 року, а й намагаються активно шукати, як їх подолати. Не завжди цей пошук приносить швидкий результат. Однак редакції не проти комунікувати між собою та ділитися власним досвідом, а це вже створює нові можливості.

Павло Лісниченко, регіональний представник Інституту масової інформації в Кіровоградській області