Торжище марнославства, або медіа ЇХНЬОЇ мрії

Перефразовуючи Сашка Кривенка, хочу нагадати (переважно молодшому поколінню журналістів), що «газетою нашої мрії» він називав заснований і редагований ним Post-Поступ – тижневик, що у 90-х роках минулого століття виходив у Львові і запоєм читався по всій країні - від Галичини до  Донбасу.

«Post-Поступ – це океан: у ньому всяке плаває» - ці слова на одній із поступівських карикатур стали таким собі неофіційним девізом газети, яка у притаманній їй іронічній формі писала про всіх (незалежно від політичних кольорів та сексуальної орієнтації) і про все (від геополітики до української лайки), із чого складалося  життя тодішньої України. Саме через відсутність заборонених тем і будь-яких комплексів та газета стала явищем у житті нової країни, що вилупилася з «совка» і лишень починала спинатися на власні ноги. І стався той феномен, за визначенням самого Кривенка, «мабуть, тому, що перша команда Post-Поступу не мала ніякого досвіду роботи в радянській пресі…».

Відтоді минуло 20 років - дуже непростих років для української журналістики, яка за той час зазнала більше втрат і поразок, аніж слави й чеснот. Нині, на порозі чергового переділу медіа-ринку, коли найзаможніші і найспритніші вже купують собі не поодинокі газети-телеканали, а цілі медіа-імперії, буквально у повітрі висить питання: а що буде далі? (і не лише з журналістикою, а й «с родиной и с нами»).  

А далі, схоже, буде те, що вже було і, здавалося, назавжди залишилося в минулому: знову зросте у ціні наявність у професійній біографії журналіста… досвіду роботи у радянській пресі. Бо, судячи із загального культурно-освітнього рівня власників, писати про них (чи про тих, кому служитиме, наприклад, медіа-імперія «кіндер-сюрприза») або добре, або ніяк - вже не вийде. Нє палучится! Треба буде писати не про «океан, де всяке плаває», а лише про НИХ. І не просто добре, а дуже-дуже (аж до солодко-гіркої нудоти) добре.

Наочним посібником для тих, хто ще не зрозумів, що вилученням двох абзаців - із публікацій не партійних газеток, а поважних Комерсанта і Форбса!!!, - справа не обмежиться, може послужити такий собі журнал «Свой». І, зокрема, його чисто конкретний випуск «Свой, Донецкий», з яким може конкурувати хіба що «Слава КПСС.

«Вторая столица Украины – так этот город называют. Первая столица Украины – так чувствует и ведет себя Донецк», - так починається колонка редактора із промовистим заголовком «МЕГА МЕГАПОЛІС».

«Донецк – город  уникальный… Его статус утвержден раз и навсегда.  Вторая столица Украины – так этот город называют. Первая столица Украины – так чувствует и ведет себя Донецк», - закінчує редактор свою колонку. Такий собі повтор-обрамлення, щоб уже не лишилося жодних сумнівів ні у читачів, ні, тим більше, у замовників-власників.

Далі, як і належить, від загальних фраз про унікальне місто видання переходить до його мешканців. Ясна річ, що не до простих, а до найкращих. Мерові Донецька присвячено кілька сторінок із панегіриками та фотографіями. І навіть обкладинка. Авжеж: і гарний, і розумний, і спортивний. Як його не любити!

Купа фотографій – аж 15 в одному журналі! - «троєкратного голови» - доповнюється розлогим інтерв’ю, вибудуваному у стилі «дозвольте Вас лизнуть!»).

Запитання Лук’янченкові ставила сама пані редакторка: «Быть мэром Донецка – это круто, по моему мнению. В полной ли мере должность мэра Донецка оправдывает ваши карьерные, политические амбиции?».  Або «Я,к примеру, знаю, что буквально несколько дней назад Вы лично вышли к представителям партии «УДАР», бастующими под окнами мэрии с плакатом «Увидел яму – посигналь Лукьяну». Я, кстати, наблюдала за этим пикетом: никто не сигналил», - улесливо зауважила редактор «Свого».

Однак не мером єдиним похвалився «Свой, Донецкий».

Ні-ні, простому люду слова не давали, а лише розповідали, як про нього дбають нардепи-лобісти інтересів Донецька та міські чиновники: начальник міліції, головний комунальник міста… Переможні фанфари двох останніх про покращення-розширення-поглиблення не змогла заглушити навіть думка політолога про те, що лобізм «донецьких» не в’яжеться зі словом «цивілізований».   

«Свой», який позиціонує себе як діловий журнал (а не рекламне видання), обіцяє не зупинятися на донецьких: «Свой» строит национальную сеть региональных изданий. Журнал будет выходить в каждом из крупнейших регионов страны».

Відтак, можна в очікуванні пришестя свіжого панегірика з чергового регіону, спробувати вгадати, хто у якому місті стане втіленням поняття «свій». А заодно й подумати, де у тій ієрархії місце «не своїм».