Світлана Остапа: "Не втручайся в редакційну політику, і ЗМІ працюватиме як бізнес-модель"

Про те, які важливі зміни в медійному законодавстві лобіюють медіаорганізації і що це змінить і інформаційному полі, журналіст ІМІ Роман Кабачій розмовляє в №5 2014 року "Українського журналу" (Прага, Чехія) із заступником головного редактора видання "Телекритика" Світланою Остапою. 

- Чому Україна в порівнянні до інших країн Східного Партнерства має гіршу законодавчу базу в медіасфері? У владі не було зацікавлення її бачити гнучкою і новаторською?

Кілька законів, які стосуються роздержавлення друкованої преси, створення суспільного мовлення – все це напрацьовується багато років, існувало кілька варіантів, доходило майже до ухвалення, але гальмувалося. Не було політичної волі, - всі політики котрі йшли до влади, обіцяли це зробити, але коли таки потрапляли в парламент і розуміли, що державні ЗМІ це їхній ресурс, тож вони не хотіли їх віддавати. Навіть коли публічно не визнавали, переносили голосування. Для прикладу: восени Верховна Рада активізувалася з приводу євроінтеграційних законів, але як тільки Партії регіонів стало відомо, що Янукович не збирається підписувати Угоду про асоціацію, закон про роздержавлення вносився чотири рази у порядок денний, але стояв на 70-му місці, тож до нього «не доходили руки».

- Але зараз, попри те що інша політична ситуація, маємо Верховну Раду того ж складу.

Ситуація дійсно змінилася. Нам вдалося провести закон про суспільне мовлення, але вже застопорився закон про роздержавлення друкованих медіа. Тому що фракція ВО «Свобода» проти – у них немає власних ЗМІ, і вони адміністративно використовують комунальні газети в регіонах, де вони мають більшість в місцевих радах, передусім на Заході України. Пояснюють, мовляв ці ЗМІ єдині зберегли свою проукраїнську позицію, а приватні ЗМІ не пишуть про українські традиції, їм це не цікаво… Тому поки буде віце-прем’єром Олександр Сич зі «Свободи», навряд чи це питання вдасться зрушити з місця.

- Як «без втрат» провести роздержавлення комунальних ЗМІ, що це дасть? Деякі редактори побоюються невиправданої люстрації.

Для всіх безболісно не буде однозначно. Тому що одні «гарно влаштувалися» жити за бюджетні кошти, це не ринковий підхід, і несправедливо, коли одні журналісти крутяться як муха в окропі, роблять матеріали, які мають зацікавити читача, власне те чим журналіст і має займатися – шукати цікаву і суспільно важливу інформацію, - а ці друкують все що їм скидають згори з місцевої влади, отримують на це гроші на папір і на зарплату, і особливо не переймаються перспективами закриття. При цьому створюють конкуренцію тим ЗМІ, які працюють на ринкових умовах. Місцеві медіа в Україні ледве-ледве виживають, утримуючись за рахунок реклами і передплати. Рекламний ринок у деяких областях відверто слабенький, і успіх залежить безпосередньо від журналістів, котрі мусять готувати якісні статті – розслідування, бути критичним до влади, а не її гладити за шерстю, то вони виживатимуть і за передплатою. Але частина видань таки закриватиметься.

- Які структури лобіюють і розроблять відповідні законодавчі зміни? Чи існує взаєморозуміння, між тими хто розробляє, і тими, хто голосує?

Наша спільнота це кілька громадських організацій медійного спрямування, журналістські організації, медіаюристи, намагаємося тісно співпрацювати із Національною спілкою журналістів України, яка у нас вважається наймасовішою (близько 20 тис. членів), як теж Незалежною медіа-профспілкою. Також рух «Стоп цензурі!», який виник три роки тому на ідейній платформі, це не є формалізована інституція.

Чимало з нас є членами громадських рад державних органів та парламентського комітету свободи слова, Державного комітету з питань телебачення і радіомовлення і відповідної Нацради. Крім того, що ми їх контролюємо, проводимо аудит (приміром, цим займався Інститут медіа-права). У громадських радах ми спільно готуємо законопроекти, від нас надходять пропозиції, і якщо якісь норми даних законопроектів нам не підходять, йдуть врозріз з демократичними принципами, то шляхом голосування наполягаємо на їх знятті.

Одне із останніх звернень медіа-спільноти було скеровано до новообраного президента України Петра Порошенка, в ньому містився перелік найнеобхідніших медіареформ – і роздержавлення, і створення (а не лише ухвалення закону) суспільного мовлення, ліквідація комісії з захисту суспільної моралі, повний перехід на цифрову передачу телевізійної інформації, що за планом має бути зроблено в Україні вже за рік.

- Наскільки відповідають своїй посаді депутати, які є членами комітету з питань свободи слова та інформації Верховної Ради? З нього вийшов нещодавно свободівець Ігор Мірошниченко, котрий є ініціатором створення міністерства свободи слова...

Це сталося через ротацію – до парламенту увійшли нові депутати, замість тих, хто обрав чиновничі посади. І відповідно, деякі депутати змінили комітети. Мірошниченко перейшов в комітет з екології, замість нього прийшла журналістка, теж з ВО «Свобода» Галина Чорна, вийшов також ударівець Рустам Раупов, до комітету з нацбезпеки, йому на зміну прийшов Віталій Крутій. Це один з найменших комітетів ВР, що складається з 9 членів (в найкращі часи мав 12), хоч екс-журналістів у Раді достатньо, але вони вибирають комітети з міжнародних справ, з євроінтеграції тощо. Цей же комітет зазвичай очолювали представники опозиції, і з домайданівських часів його очолює Микола Томенко. З нинішньої опозиції – регіоналка Олена Бондаренко (перший заступник голови) і комуніст Олександр Голуб. Хоч Бондаренко  вже натякала, що вартувало би помінятися місцями, зараз перед ймовірними виборами навряд чи це відбудеться. Є депутати, які досить відповідально ставляться до роботи в комітеті, коли вона є переважно основною, і цей депутат не олігарх, бо є там багаті люди, і не продюсер телеканалу, як Юрій Стець. Не всі ставляться свідомо – Голуб дуже зрідка з’являється, Стець також, а от до відповідальних я би віднесла Рустама Раупова, - майже 100%-ва відвідуваність, детально вникав в законопроекти, також глава підкомітету з питань реклами Олена Кондратюк. Олена Бондаренко формує свою позицію відповідно до політичних тенденцій. 

- Чи є щось в розроблюваних законах такого, що може припинити розгул джинси, замовних промо-матеріалів?

Ні. Її називають «корупцією», хоч це не корупція в законодавчому плані. Її можна припинити лише саморегуляцією. Навіть коли політики говорять, що хтось із них вимагає гроші під час виборчої кампанії – була, приміром, ситуація, коли шанований мною Анатолій Гриценко оприлюднив у блозі інформацію, що кілька ЗМІ в попередніх, 2010 року виборах, називали йому розцінки – стільки-то в телебаченні, стільки-то в друкованих, але їх не назвав чомусь. Я його на дебатах запитала: чому ж ви сказали «а», і не говорите «б», не називаєте? А він каже: «Лише самогубець може судитися зі ЗМІ». Фактично, політики бояться і не хочуть сваритися через існуючий стан справ. За руку ж нікого не зловиш, хоч на минулих виборах ми знали про існуючі «такси» – 3 млн. треба лише для «повного пакету» на ТБ – політика згадують у новинах, беруть у нього коментарі. Боротися із цим можна лише зсередини.

- Що принесе прозорість медіавласності, чому вона конче необхідна?

Два роки тому був ухвалений досить неякісний закон, яким регіонали дуже хвалилися. Тепер же ми хочемо з допомогою поправок його покращити, тому що за діючою редакцією дуже важко довести, хто є кінцевим власником ЗМІ. Формально ми знаємо, кому належать телеканали, а коли починаєш це доводити документально, не видно ні краю, ні зв’язку. Була ситуація, коли судився один із топ-менеджерів «Каналу 112», він подав скаргу на журналістку Громадського.ТВ, яка в ефірі заявила, що 112 пов’язаний із екс-міністром МВС Захарченком. Вона не послалася на жодне розслідування, чи звідки вона це взяла, а за документами він належить особі за прізвищем Почепков. Яким чином встановлюється зв’язок: аналізується ефір, встановлюється, до кого лояльні чи нелояльні. Але це суб’єктивне враження.

Натомість для громадян важливо знати, кому належить даний канал. Бо якщо людина знатиме, що дана газета/телеканал належить, візьмімо, меру, зрозуміло, що ця газета ніколи не буде критикувати мера.

- Створені перед Майданом Громадське телебачення і Громадське радіо – це те, що ми всі хотіти бачити під поняттям суспільного мовлення?

Це окремі проекти, що виникли знизу і ініціаторами котрих були відомі в журналістиці обличчя, які на знак протесту проти зміни редакційної політики і власників звільнилися передусім з каналу ТВІ та інших ЗМІ. Вони «вчасно» з’явилися, оскільки під час революції показали себе з кращого боку, потім вдалося домовитися із керівництвом Першого Національного телеканалу і радіоканалу про часткову трансляцію на їх частотах, себто після цього їх можна було дивитися і на широких екранах, але обидва залишаються на рівні інтернет-проектів. Формально вони існують в статусі громадських організацій. Я думаю, що команда цих журналістів, котрі себе зарекомендували себе відданими професійним засадам, можуть стати кістяком майбутнього суспільного мовлення, яке би транслювалося в усіх закутках України.

- Суспільне мовлення легше створити з нуля, чи реформувати існуючий Перший національний?

У нас немає іншого виходу, як реформувати. Створювати з нуля просто, коли є на це кошти, а наразі їх немає. Хоч – як відомо, перебудовувати старе важче.

- Чи дозволить медіа-реформа запустити механізми перетворення наших ЗМІ на реальні бізнес-проекти?

Сподіваюся, що так буде. Таких проектів мало, вони намагаються виживати за рахунок реклами, але з труднощами. За останні роки холдинги олігархів скупили до комплекту низку ЗМІ, але навіть перебуваючи всередині таких холдингів, окремі редакції намагаються переходити до бізнес-моделі. Бо власник не може безконечно помпувати гроші – він або закриє це видання, або продасть. І ми вже це спостерігали – друковані ЗМІ закриваються, вони абсолютно невигідні, залишається телебачення/радіо або інтернет-видання. Так чи інакше, це теж бізнес, він має функціонувати в ринкових умовах і ми до цього прийдемо.

Інша справа, що вони би вже існували, якби ці олігархи не звикли втручатися в редакційну політику. Якщо ти не вмієш варити сталь, а купуєш завод і хочеш, аби він приносив тобі прибуток, то ти їм збоку не вказуєш, з якого боку доменної печі стояти. Так само й тут – хай ЗМІ функціонує як бізнес-модель, тим паче що у нас законом заборонене втручання в редакційну політику.

Чому немає законодавчих, норм як боротися з джинсою? Бо коли починаєш боротися з боку права, то редактор може відповісти: не лізьте, ми самі визначимо, джинса це чи ні, не втручайтеся!  Газета «Вести», якій інкримінують відмивання грошей, кричить про наступ на свободу слова і втручання.

- Яким Ти бачиш медіа-простір України після реформи – чи буде у нас повноцінна преса, система розповсюдження, читачі розумних видань?

Наразі маємо відмирання низки ЗМІ, передусім цих «розумних», яких залишилося не так багато. З приводу системи розповсюдження то проблема ще й з земельним законодавством і позицією місцевої влади: що би в тебе на землі не стояло, маєш оформити ділянку саме під цю мету. Легше оформити кіоск на продаж тютюну, ніж преси, бо буде більший прибуток. Плюс – молодь не читає газет, і скоро сайти вже не будуть потрібні, а читатимуть лише соцмережі і твіттер…

Текст: Роман Кабачій, ІМІ, для "Українського журналу" (Прага, Чехія)