«Журналіста вбивають за те, що його слова хтось слухає»….

12 років Україна живе без Гії Гонгадзе. Стільки ж вона живе в очікуванні покарання винуватців його викрадення та вбивства. Попри віднайдення в житомирській провінції генерала Олексія Пукача як безпосереднього виконавця викрадення, країна досі не почула від українського правосуддя конретніших вказівок на замовників злочину. Втім, як відразу після 16 вересня 2000 року, так і донині ім’я Георгія Гонгадзе має вплив на нас, на журналістів, як також на українське суспільство загалом. ІМІ вирішив запитати кількох журналістів різних поколінь, яку проекцію, на їхню думку має справа Гонгадзе на стан сучасної української журналістики. 
 

 

Важко зрозуміти, що саме зі смертю Гонгадзе втратили ми як українська журналістика і суспільство загалом. Журналістика стала інша: все більше «джинси», все менше журналістів з належною кваліфікацією і підготовкою, які приходять і просто заробляють гроші. Навряд чи думають над тим, коли йдеш писати інтерв’ю з керівниками Ради Європи чи НАТО, все ж таки треба залізти в інтернет, подивитися хоч би біографії цих людей та історію цих організацій, а ще історію стосунків з цими організаціями. Гонгадзе завжди ретельно готував свої інтерв’ю, дослідження, розслідування. Це я знала від знайомих – його колег по роботі.

 

Міг бути жорстким, але завжди залишався справедливим. А поняття справедливість і журналістика не можна поставити сьогодні в один ряд в Україні. На жаль, якби не сталося убивство Гонгадзе, українські журналісти напевно ніколи не відчули б себе напарниками, побратимами навіть. Повернувшись з Праги, де я працювала в момент викрадення Гонгадзе, на перших акціях протесту відчула, що таки є в Україні журналісти і журналістика. Хто виходить на вересневі акції? – ті, хто знав Гію особисто, середнього журналістського покоління, і виходить молодь. Бо для них це «екзотика», вже історія. Дивляться з розплющеними очима, але виходять, і дуже добре, що так відбувається. Навряд чи уявляють, в яких умовах ми тоді працювали. До нас на радіо «Свобода» тоді прийшло кілька молодих журналістів, не всі втрималися – не відповідали засадничим принципам журналістики. Ті шість питань, на які кожен має задати передусім собі : «хто», «що», «де», «коли», «чому» і «як».

 

Не всі розуміють, що коли ти даєш чиюсь точку зору, то бажано дати «про» і «контра». А те, що цей «молодняк» виходить із нами на акції протесту, це змушує їх замислюватися. Як це не сумно, така трагічна подія сколихнула суспільство, журналістів. Суспільство зрозуміло, що українська журналістика існує як явище, і ми дізналися, що ми є і за щось-таки відповідаємо. За це розуміння дуже дорога ціна.
Журналісти поки що є і довго будемо самотніми, тому що у нас нема громадянського суспільства у тому розумінні, в якому воно є вже у Чехії чи Польщі, а тим більше у Франції чи Німеччині. Є суспільні групи, роздрібнені за своїми інтересами. На загальноукраїнському рівні я суспільства не бачу.

 

 

Ми, журналісти, з одного боку інформуємо, вивчаємо це суспільство, а з іншого у нас не завжди є дотики із цим суспільством, воно теж не завжди розуміє, що журналісти мають бути правдивими, давати об’єктивну інформацію. Я не впевнена, що повернувшись по своїх квартирах з роботи, де народ «вкалує», не переймається, наскільки правдива інформація подається на рейтингових телеканалах. 

 

 

 

 

З Гонгадзе я познайомився в середині 1990-х, коли він був дописувачем газети «Пост-Поступ», керував якою Кривенко. Приїздили хлопці-москвичі з «Огонька», пам’ятаю, сиділи разом із Гією у «Пороховій вежі», випили чимало коньяку. Коли вже я працював у Москві, Георгій приїжджав туди разів 5-7, до Державної Думи знімати інтерв’ю із російськими депутатами, особливо в переддень певних важливих подій в українсько-російських відносинах. Тоді, коли за Єльцина спокійно можна було увійти в Держдуму.

 

Георгій це знакова фігура для українського політичного життя. Був рубіж, який ми всі перейшли: до Георгія, і після нього. До Георгія була демократія і можна було писати, що хочеш, - видавалося, що так буде завжди. Насильницька смерть Гонгадзе, яка йшла з боку держави, тієї структури яка нібито стоїть на сторожі та створюється для охорони безпеки свого громадянина, ця смерть якраз і стала тією фортецею, яку називаємо свобода слова. Бо він своє життя поклав застереженням тим, хто може й сьогодні багатьох журналістів відправив на той світ, але розуміють наслідки і розплату. Вони би зникли не лише як політичні фігури, суспільні діячі, якби вони дозволили собі те, що собі тоді дозволили досі неназвані персонажі.

 

Уся журналістська братія України має повісити в своїх кабінетах його портрет, тому що саме завдяки йому ми можемо ще щось писати, говорити, діяти. Журналіста вбивають, в принципі, не за те що він пише чи говорить, а за те, що його – як Гію – слухають, читають. Він говорив не те, що зазвичай говорять придворні журналісти, що обслуговують економічні чи політичні інтереси.

 

Зі смертю Гонгадзе співпало дуже багато речей. Передусім несприйняття всього того, що асоціювалося із комуністичним режимом, ментальності усіх тих, хто перебував при владі, а всі були комуністами по суті, з комуністичним мисленням.

 

 

 

Це важко забути і від цього важко відмовитися. Історія зі зникненням Гонгадзе вплинула не лише на журналістику, вона вплинула на політичну систему. І буквально через рік-два в країні почалися масові хвилі протесту. Не було б цієї справи, не було би багатьох великих політичних змін. З журналістикою інше. Вона принесла свободу в країну на певний час. Об’єднала людей. Отримала на певний час відлигу, - 2001-2002 роки. В 2003-му з приходом Медведчука ситуація змінилася. З упливом часу значення зникнення і вбивства Гонгадзе змаліло. Нікого нічому ці історія не навчила – послужила інструментом до певних змін, тиску на Кучму, що виявилося на певний час ефективним. Можливо, це не мало шансів когось навчити: могло бути моральним фактором для окремих журналістів, а змінити ситуацію – видається що ні.

 

І ще. Перший «обмін кнопками», який був у «Української правди», був із сайтом ПіКу. Про це мало хто знає, але податкова змусила нас тоді цю кнопку зняти – під виглядом того, що ця кнопка не оплачена і ніяк не регулюється. Гонгадзе попросив Сашка Кривенка про такий обмін.

 

 

 

Коли вбили Гонгадзе, мені було буквально 10 років. Тепер же, оглядаючись на десятиліття, яке було без Гонгадзе, і на сучасну журналістику, думаю, що тодішня робота Гонгадзе була в десять разів більшою, ніж теперішня активність журналістів. Тоді була складніша ситуація. Не кажу, що при Януковичі живеться краще/гірше. Тоді це було на межі подвигу. І те, що його життя так закінчилося, що прикро надзвичайно, але воно далі показове – це своєрідне нагадування нам, що може статися подібним чином, зважаючи на останні події.

 

Зараз складно розділити журналістів і активістів, тому що справжній журналіст не може бути відгороджений від сучасних подій, не може бути в стороні як оглядач. Може мати певну громадську позицію, не показуючи її наліво і направо. У нашій же ситуації ми не можемо відсторонитися. Треба відкинути песимізм. Шана і повага Гонгадзе, проте не слід забувати про тих сучасних журналістів, які так насправді продовжують його справу. Не буду називати по іменах, бо кожен має свої критерії доброго журналіста. Але знаю, що ці журналісти є.

 

Записав: Роман Кабачій, ІМІ 

 

Читай також: В день зникнення Гонгадзе УПЦ КП відправить панахиду за загиблими журналістами