Еміне Джеппар: «Найболючіше питання — медійна реінтеграція окупованих територій»

Трохи більше місяця відома журналістка, помічник головного редактора сайта «Крим. Реалії», громадська активістка Еміне Джеппар обіймає посаду першого заступника міністра інформаційної політики. З жовтня 2015 року — по квітень 2016-го вона була радником міністра з питань інформаційної політики щодо Криму. Працювала помічником із питань національних меншин у службі першого віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань (на громадських засадах); аташе по посаді третього секретаря відділу соціально-гуманітарних питань Департаменту культурного та гуманітарного співробітництва МЗС України; мешканцям півострова більше відома як ведуча та автор ряду програм на кримськотатарському телеканалі «АТР». Її призначення Юрій Стець пояснив тим, що тема Криму і кримських татар залишатиметься пріоритетною в роботі відомства.

Про головні інформаційні виклики країни, медійну реінтеграцію окупованих територій, ситуацію довкола сайта «Миротворець» — у відвертому інтерв’ю з Еміне Джеппар.

— Ще на етапі створення відомства з інформаційної політики у ЗМІ точилися дискусії, чи потрібне Україні «міністерство правди». «День» писав, що країна, яка перебуває у стані війни, на певний час повинна створити орган для наведення порядку в інформаційній сфері. Однак слабка відповідь на інформаційну агресію з боку РФ, відверта робота на ворога деяких українських медіа, відсутність дієвих інструментів інформаційної безпеки та інші виклики залишаються актуальними. Які основні досягнення, на вашу думку, зробило МІП?

— Міністерство інформаційної політики існує трохи менше двох років. Штат його на сьогодні — лише 22 людини. Бюджет відомства на рік— 3860 тис. грн., з яких 85% іде на зарплати, податки та комунальні послуги. Тобто на операційну нашу роботу залишається менше 700 тис. грн. От за ці гроші ми робимо інформаційну політику в країні. «Міністерство правди» Україні, звичайно, не потрібне. Наша місія — не цензурувати, не виробляти чи стимулювати створення пропаганди (ми не хочемо боротися проти Росії в інформаційному плані тими самими інструментами, що й Кремль). Мені часто дорікають: чому Україна слабко реагує на потужну російську інформаційну пропаганду? Мовляв, де українська пропаганда?

У них насправді короткостроковий ефект від пропаганди. Всі російські ЗМІ заточені на один центр прийняття рішень. Усі медіа працюють синхронізовано. Так, сьогодні Кремль вкладає в медіа величезний ресурс, і це дає їм певний результат. Але, повторюю, це в короткостроковій перспективі. В довгостроковій — інформаційна система в РФ — це приречення суспільства на відсутність розвитку, а тому відсутність демократії.

Пропагандою реагувати на пропаганду — не припустимо. Слоган нашого міністерства: «Наша контрпропаганда — це правда». І це головне. Ми не захоплювали чужих територій, не вводили свої війська на чужі землі, ми тотально не брешемо у медіа. І саме тому сьогодні Україну підтримує світова спільнота.

Наразі у нас є кілька головних стратегічних завдань. Передовсім, це створення системи іномовлення, продукування якісного контенту для того, щоб про Україну дізнавалися у світі. Нині іномовлення UA TV транслюється в чотирьох найбільших кабельних мережах Азербайджану, найбільшій мережі Латвії, в Грузії, Польщі. Канал транслюється в Болгарії, Литві, Естонії, Румунії, Данії, Словенії. Крім того, UA TV доступний у зоні покриття трьох супутників — мовить на Північну Америку, Європу та Азію. Це — сотні мільйонів глядачів.

— Ви говорите про технічні можливості трансляції каналу. Але, щоб його дивилися, мовник має бути цікавим. Як не зробити з UA TV — УТ-1 з англійською мовою?

— Наше завдання, перш за все, — створити систему, створити цей державний канал. І далі стимулювати медійників робити якісний контент. А для цього потрібне серйозне фінансування. Західні країни в сотні разів більше вкладають у розвиток свого іномовлення, ніж Україна. І це при тому, що проти них не здійснюється така інформаційна агресія РФ, як проти нашої країни. Ми створили законодавчу базу для каналу, зараз «вибиваємо» фінансування для нього. В ідеалі — цей канал замовлятиме і купуватиме контент у відомих комерційних продакшенів, які будуть готові робити якісні програми з комерційно-непривабливих тем — історичні, музичні, культурологічні.

Другий пріоритетний напрям роботи — покращання в уряді комунікації. Це — тема, за якою стоятиме особисто міністр. Плануємо вибудувати систему, що відокремить політику від влади. Сьогодні в кожного міністра є прес-служба, вона, будемо відверто говорити, працює не на відомство, а займається піаром конкретного керівника. Це створює перепону в розумінні суспільства — а що, власне, робить міністерство? За нашим проектом у системі Кабміну треба створити офіс урядових комунікацій. Це буде така собі міні-агенція до 30 — 40 людей у штаті, які здійснюватимуть міжвідомчу комунікацію й даватимуть у суспільство ключові меседжі роботи влади. Цей проект буде створено донорськими коштами, адже бюджет не передбачає таких нововведень. Нині вже розроблено базові документи — концепція, стратегія, план дій.

— Це власне ваше нововведення чи адаптація закордонного досвіду?

— В основу взяли англійський досвід.

— Чи не стане в українських реаліях благородна мета на практиці ще одним бюрократичним органом, що тільки заплутає й журналістів, і чиновників?

— Ми показуємо, що це — один зі шляхів розвитку. Чи вдасться реально реалізувати його — покаже час. Це ж не лише відповідальність МІП. Це— робота для всього уряду. Вже сьогодні в деяких політиків є побоювання, що урядова комунікація — це зазіхання на їхній «інформаційний простір». Утім, від її реалізації виграють всі — й політики, й держава. Та передусім — суспільство.

І третій ключовий вектор роботи — інформаційна реінтеграція окупованих територій. Це — найболючіше питання.

— Справді, сьогодні окупований Крим залишився без української інформаційної підтримки. Інакше кажучи, українці на півострові часто медійно заблоковані й мають доступ лише до російських ЗМІ. Чи достатньо робить Україна для забезпечення інформацією своїх громадян у Криму?

— У березні 2014 року українські канали на півострові зникли. Це — факт. Вони були відібрані в України. Я не повністю погоджуюсь із думкою, що Крим — в інформаційному вакуумі. Сьогодні там ловлять українські канали через супутник, є доступ до Інтернету. Чимало людей дивляться українські канали. Це — момент вибору для кожного. Бо, наприклад, мої родичі вільно дивляться «5-й канал» і «АТР».

Але, безумовно, є кілька проблемних зон. Вежі, з яких відбувається мовлення, були захоплені Росією. Найвища — 220 метрів — у Красноперекопську. І їхні передавачі, які мовлять на таких високих вежах, добивають сигналом до Херсона. Всі наші телевежі, що уздовж Херсонщини, заввишки 70—90 метрів. Навіть найпотужніший передавач на них дасть можливість перекрити до 50 км радіус сигналу. Коли ми звернулися до концерну РРТ (установа, що має будувати такі вежі), там розвели руками — коштів немає. За тотального браку фінансування відновлювати мовлення важко.

На Херсонщині ми знайшли приватного інвестора. Так, у Чонгарі вже монтується вежа 150 метрів, яка повністю охопить Херсонщину й частково — Крим. Так, вона не вирішить питання мовлення на 100% у Криму. Але це вже щось. Сьогодні ми реалізували кілька важливих інформаційних проектів по Криму — «Громадське Радіо» отримало ліцензію Нацради з питань телебачення та радіомовлення і мовить на супутнику; працює радіо «Крим реалії», Українське радіо в тестовому режимі мовить на півострів, розроблено інформаційну дорожню карту для журналістів «Антологія сучасної кримської міфології: російські та українські міфи про Крим, кримчан, кримських татар та анексії»... Це — точечні кампанії, до реалізації яких МІП заохочує допомагати волонтерів. Два тижні тому представили на Херсонщині стратегію розвитку мовлення в цій області та Криму. Це — покроковий план дій на 2016 — 2017 рр., реалізація якого дасть можливість нормалізувати інформаційну ситуацію на півдні.

Сьогодні РФ витрачає чималі кошти на інформаційну політику. А ми — ні. Якщо Україні навіть вдасться поставити 300-метрову мега-вежу і з території України повністю перекрити сигналом Крим, Кремль технічно зможе заглушити сигнал. Це — дорого, це — проблемно, але вони це можуть зробити.

На Донбасі ситуація ще гірша. Інформаційною політикою до МІП там ніхто взагалі не займався. Наше відомство створило комісію з питань відновлення інформаційного мовлення на сході. Було промоніторено реальний стан справ, відразу встановлено понад 50 передавачів. Усе — за рахунок донорських коштів. Збільшено покриття на 27%, а в прикордонній зоні — на 70%. Так, там є «білі плями». Увесь схід ми не можемо поки перекрити сигналом українських каналів. Але до цього прагнемо. Вежа на Карачуні вже монтується. Крім цього, в Луганській та Донецькій областях буде встановлено ще дві вежі заввишки не менше 130 метрів. Знаю, що в питанні відновлення мовлення на окупованих територіях від нас очікують багато, але, повторюсь, треба кошти на реалізацію цих очікувань. Ситуацію в АТО з інформацією можна оцінити як таку, що значно покращилася за останній рік, і як таку, що має тенденцію до дальшого покращання, яке, щоправда, відбувається недостатніми темпами. І через брак фінансування, і через законодавчі норми, які вимагають певних затримок, — тендери, дозволи, тощо... З грошима й у режимі ет-хок можна було б усі проблеми вирішити швидше. З трьох телевеж, які заплановані МІПом, одну дуже поволі монтують; щодо другої іде оформлення дозволів, виділення землі тощо; щодо третьої — роботи не починалися, бо банально немає грошей.

— «Майже половина українського суспільства — 47% — не вважають за потрібне повертати Крим», — нещодавно заявили ви в одному з інтерв’ю. — Це — жахлива статистика. Чи погоджуєтеся, що велика відповідальність у цьому лежить на українських медіа?

— Ця цифра дійсно жахлива. За результатами згаданого опитування, 80% українців заявили, що не сумніваються, що Крим — це Україна. Але 47% не вважають за доцільне повертати півострів. Цю цифру взяла для себе на озброєння в повсякденній роботі. Чому так відбувається? Це — спільна відповідальність і ЗМІ, і влади.

Розумієте, у нас є принцип — не втручатися  у внутрішню редакційну політику медіа. Ми не робимо «темників», які від нас очікували, ми не кажемо редакторам — як і що їм писати. Ми створюємо інформаційні приводи, проводимо прес-конференції з експертами та чиновниками, щоб актуалізувати тему Криму.

Але це складна комплексна і заполітизована проблема.

— Питання Криму було винесено за дужки «Мінських домовленостей»...

— Так, є моменти провалу політики. Крим із самого початку не було залучено в процес «Мінських домовленостей». Як активіст, я тоді казала, що не можна так робити. Росія ж розгорнула війну на сході України, щоб про Крим ніхто не згадував. Далі почалася війна в Сирії. Уже інформаційно Україна відходить на другий план у світі. Європолітики відверто зізнаються, що втомилися від українських проблем.

— Тим часом як вся країна воює, частина відомих журналістів закликають до солідарності з «тією стороною», «діалогу на рівних». Модним став термін «мова ворожнечі», подолати яку нас щодня закликають колеги-медійники (здебільшого ті, що фінансуються на основі грантів). Чи можна, на вашу думку, говорити про подолання «мови ворожнечі» з людьми, які щодня продовжують убивати наших солдатів? Чи ці заяви сприймаються радше як латентна безпорадність?

— Я не можу коментувати роботу і заяви журналістів як перший заступник міністра інформаційної політики, тому скажу як проста українка. Сьогодні нашою метою має бути виробити в суспільстві спільну систему смислових координат, інакше кажучи — домовитися про те, щоб речі називати своїми іменами. Якщо це війна — то тільки війна. Що ми робимо з окупованими територіями? Як їх повертати? Хто такі терористи? Чому це не «громадянська війна»? Сьогодні ж — тотальний інформаційний дисбаланс. Громадянське суспільство, держава, медіа, чиновники, які живуть у міфологемах корупції і не готові до змін, — ніби говорять різними мовами.

Як людина, я не підтримую боротьби з «мовою ворожнечі». В країні реально відбувається війна. Думаю, що це персональна відповідальність журналіста — який контент він дає, що створює, до чого закликає. Моя особиста думка: журналісти не можуть бути поза політикою під час війни. Кожен повинен розуміти, що інформація — це зброя. Ворог веде також інформаційну війну, і від того, що пише кожен із нас, залежить міць наших українських інформаційних бастіонів.

— У цьому плані показовою стала ситуація довкола сайта «Миротворець»...

— Так, є блогери-активісти, є професійні журналісти... Вони не можуть порозумітися. Персональні дані журналістів публікувати не можна.

— Я б сказав — є журналісти, котрі під час війни виявляють громадянську позицію. А є такі, що цього не роблять. І через те український медіа-простір останнім часом помітно «трусить». Війна, на жаль, не стала об’єднавчим чинником. Щодо «Миротворця» — як ви сприймаєте готовність українських журналістів «акредитуватися» у терористів? Невже тут мета виправдовує засоби? Чи можна уявити, що журналіст, поділившись із ворогом інформацією, де він проживає, стане відсторонено-об’єктивно писати про все, що там побачить? З іншого боку, чи можна взагалі говорити про відстороненість журналістики, коли в країні війна?

— Це складні запитання, на які немає однозначних відповідей. Дивіться, ситуацію зі збитим «Боїнгом» було б неможливо викрити без журналістів, які працювали по той бік. Я спілкуюся з журналістками, які отримують акредитацію в «ДНР». Вони кажуть, що їм важливо показувати ситуацію там, розповідати про випадки зникнення людей, які настрої там взагалі... Вони фізично не можуть це зробити без акредитації. Ми маємо знати, як по той бік живе український народ. Як можна видобути інформацію без медіа?

— Може, це питання до військової розвідки?

— Я підтримую «Миротворець» у всьому, що вони роблять. Це потрібно. Їхня діяльність важлива. Але публікувати тексти звідти, з тієї сторони, думаю, теж треба. Іноземні журналісти, які там теж акредитувалися, часто мають інший «фокус» бачення ситуації.

— Дозвольте уточнити, ви б особисто акредитувалися в «ДНР» як журналіст?

— Я не готова відповісти як чиновник.

Але ситуація в українському медіа-просторі справді сьогодні хаотична. Однак ми — не РФ, тому не можемо вказувати на єдину лінію поведінки.

— Чому, в м’якій формі звернути увагу всіх медіа на те, що сьогодні в Україні мають бути українські по суті медіа, думаю, можна. В країні війна — а деякі журналісти й досі не готові проявляти громадянську позицію, по суті, дискутуючи про те, що повинна ще існувати Україна.

— Я думаю, що Україні потрібні журналісти-професіонали, які дотримуються стандартів. А не маніпулятори, яких сьогодні вистачає.

— Скажіть, що вас, успішну журналістку, громадську активістку, спонукало прийти на державну посаду?

— Я маю розуміння, що інформаційну політику в країні необхідно змінювати. Коли я була громадським активістом, то часто стикалася зі «стіною» держави. Я поставила собі за мету були лінком між бюрократичною машиною держави та людьми. Спрощувати комутацію. Хочу зламати стереотипи і формат комунікації чиновник — медіа. Хотіла відчути систему держави на собі й показати на прикладі МІП, що відомства можуть бути заточеними на людей. Від початку створення міністерства відчувалося сильне неприйняття в журналістській спільноті. Ми розраховували на підтримку. Деякі журналісти і чиновники посміхаючись, називають наше відомство — міністерством, ніби такого немає, або воно займається чимось другорядним. А це зовсім не так. Інформаційна безпека — ключова галузь у питанні військової безпеки України. Сподіваюся, що міністр Юрій Стець, ми, його заступники, спонукатимемо керівництво країни приділяти більше уваги становленню та розвитку українського за змістом інформаційного простору.